Помічна ікона

 Приснилася покійна Дарка. Кликала Ксеню. Як колись, у дитинстві. У Дарки сад був розкішний. А дітей та внуків не було. Чоловік помер. Тому любила пригощати сільську дітлашню та родину яблуками, сливами, грушами.

- Йди-но сюди, дитинко! - бувало гукала Дарка. - Вже ранні яблучка доспіли…  

Ксенина бабуся Іванка - двоюрідні сестри з Даркою. Жили неподалік одна від одної. До церкви разом ходили, на лавці любили посидіти, минуле згадати. Взимку Дарка на вечорниці приходила. Пісень старих співали. Ксеня навіть записала деякі. 

Іванку Дарка пережила. Зовсім старенькою у засвіти відійшла. Осиротіла хатина. А садок родить…

Дарка Ксеню «золотою внучкою» називала. Ксеня привозила з міста старенькій різні смаколики. Та, мов дитина, раділа. Дякувала і молилася. Дарка дуже побожною була. Постів дотримувалася. Худесенька, маленька, їла, наче горобчик.

- З ніг упадете, поки піст закінчиться, - казала Ксеня.

- А мене Господь підтримає, - відповідала, усміхаючись.

…Сад бруньками брався. Наче відчувала Дарка, що Небеса скоро покличуть душу у Вічність. Із кожним деревцем розмовляла. Гладила пошерхлу кору старих яблунь. Увечері слухала тишу й сповивала молитвами світ. Не стало Дарки весняного ранку...

...Ксеня тепер зрідка до села їздила. Матір нездужала, тому до міста забрала. Хату замкнула. Сусіди наглядали.

Останнім часом у Ксениному житті все наперекосяк. Віталій, чоловік, з сім’ї пішов. І нещодавно придбану квартиру прихопив. Бо його нова пасія не має власного житла, а в неї мала дитина.

- Про свого сина забув? - запитала Ксеня. - Ми ж квартиру для Славка старалися.

Славко був студентом. На програміста вчився. 

- Вам трикімнатне помешкання залишається, а ми з Веронікою та її донькою змушені жити в однокімнатці.

- Не забудь додати: в новій і просторій. І мала належати вона нашому синові.

Славко бунтував, мовляв, мені нічого не треба і зрадника-батька також.

Віталієва сестра при зустрічі вколола:

- Кому розлучена жінка потрібна? Та й зараз чоловіки на молодих заглядають. Як от мій братик. Оце втнув! 

З Мілою в Ксені стосунки були ніякі. Мілин благовірний до пляшки прикладався. І до роботи лінивий. У своїх негараздах жінка звинувачувала всіх і вся. Заздрила Віталію, що посаду має. І Ксеня рук на роботі не бруднить. А вона, Міла, на ринку торгує. Їй ті огірки-помідори-капусти уже впоперек горла стоять. Тому Міла не приховувала зловтіхи, що в Ксені особисте вшкереберть полетіло...

Ще й, як на зло, закрилася агенція, де Ксеня туристичним гідом працювала. Тож поповнила на біржі праці ряди безробітних.   

...Дарка знову прийшла у сон. Стояла край саду і кликала Ксеню. Так знайомо-лагідно:

- Йди-но сюди, золота внучко...

Ксеня повідала сон матері.

- Треба на Службу Божу за бабу Дарку дати і здалося б на могилу поїхати. Може, у вихідні?

- Поїду, мамо. Та й до нашої хати треба навідатися.

В суботу Ксеня зібралася до села. Найперше пішла на  цвинтар, бо якраз неподалік зупинки. Потім вступила по дорозі на подвір’я баби Дарки. Двері у сіни були прочинені. Зайшла до хати. Добра в покійної не було, проте хтось щось шукав. Все перевернуто. Зникли вишиті рушники. Подушки. На підлозі лежала ікона. На скло наступили, роздушили й трохи забруднили. Це був образ святого Миколая Чудотворця.

Ікона висіла на покутті. Дарка щодня молилася до неї. А на Різдво ставила під образом пшеничного снопа й кутю. Колись розповіла історію. Її родина допомагала повстанцям. Серед них був свояк священника. Він і приніс врятовану ікону із знищеного «совітами» храму. Дарка вірила: намолена ікона - помічна. Цей святий допоміг її сім’ї дивом уникнути сибірів, біди й хвороби відводив. Дуже дорожила образом.

Ксеня підняла ікону, струсила скло, витерла засохлий бруд. Вирішила забрати з собою.

...Одного дня Ксені зателефонувала колишня одногрупниця. Працювала заступницею директора школи.

- Чула від наших, що ти роботу втратила. У нас, в школі, місце звільнилося. А ти ж на курсі однією з найкращих була. Навіть на побачення не мала часу - лише історія була в голові. Та й у школі колись працювала. Словом, давай, зустрінемось, поговоримо.

Невдовзі Ксеня отримала роботу.

Підлікувалася мама. Додому захотіла. На своє подвір’я. До городу. Сусідів. Набридло в багатоповерхівці сидіти. 

А тут і син порадував:

- Мамо, я працюватиму в айтішній компанії. Серйозна фірма, до речі. Бажаючі були. Але я виграв цей «приз»!

- А як буде з навчанням?

- Це ж не повний робочий день. Зароблю резюме. Можливо, колись вдасться за кордоном попрацювати. Це моя мрія - ти знаєш. Словом, круто, що я потрапив туди!         

Ксеня дякувала долі за те, що минула темна смуга в житті. Вірила: їй допомагає ікона святого Чудотворця... 

...Над ранок приснилася Дарка. Стояла край свого саду. В біленькій хустинці. Лице таке добре, світле. Нічого не казала. Лише усміхалася...

Ксеня прокинулася. Сьогодні субота. Вихідний. Так легко й гарно на душі. І сонячно й тепло надворі. Поїде до мами. Відвідає батькову могилу і баби Дарки. Подякує за ікону. І треба в Дарчиному садку лад навести, листя позгрібати. Попросить сусіда Миколу, щоб сухе гілля обрізав. Скоро розквітнуть дерева. Хай тішиться Дарчина душа, коли прилітатиме на рідне обійстя...  

Утікала за щастям, а щастя втікало від неї...

Щастя - це птах, якого зловиш за хвоста, а він вирветься, залишивши в руках тільки пір’їнку. І ту вітер вкраде… Тепер Віра це знає.

…Дівчина була вродливою. Куди до неї тим артисткам розфарбованим, казали в селі. І зітхали водночас: якби Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку Євгенію, немає за що племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.

Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала. Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть вже на їхній райцентр згодна.

До райцентру десять хвилин їзди. Вона з тіткою на ринок молоко, сметану, сир возить. Мають постійну клієнтку - вишукана молода жінка купує лише в них продукти. Її парфуми, одяганки, манери запоморочують дівчині голову. Потай заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра, вродливіша…

…Вірині думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже. Ігор жив у передмісті. У дитинстві хлопець скалічив ногу. Накульгував. Уже тридцятка на носі, а нареченої нема. Ніхто не хоче кульгавого Ігоря - так нарекли хлопця. Ігор був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг. Навіть з міста до нього приїжджали.

Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого саду. Садок у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином. Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.

- Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати.

- А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Проте звабити дівчисько кожен мастак. Не чекати ж, поки в запасці принесе. Віра все вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане повнолітньою і…

Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа. Як, зрештою, і чоловіка.

Не невістка годила свекрусі - навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:

- Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов намальована…

Свекруха настояла, аби невістка закінчила курси продавців. Віра влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії, аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя – була б не проти.

Такий знайшовся. Казимир жив у обласному центрі. Двічі розлучений. Часто їздив в сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно залицяється. Які компліменти каже. Подаруночки привозить. Закохалася по вуха. Була готова на все заради свого Казика.

- Я розлучуся з Ігорем, - сказала якось.

- Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…

- Значить, утечу.

- Скажи своєму чоловікові, що… що на деякий час ідеш від нього. Не вистачало, аби тебе міліція шукала.

- На деякий час?

- Ну, це так… аби надурити. А потім…

Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті покохала його. А, можливо, завагітніла. Та вранці наступного дня побачив записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене».

В Ігоря нила покалічена нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і не знали, як дивитися людям в очі.

Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі.

Невдовзі Віра зрозуміла, що вагітна.

- Казику, в нас дитина буде.

- Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому її краще позбутися.

- Твоє дитя, коханий, твоє…

Ігор розізлився. Шарпнув Віру з дивану. Поставив перед собою і мовив:

- Мама все влаштує. Це не моя дитина.

Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички. Й убивати ненародженого малюка не хотіла.

Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова йшла обертом від думок. Тепер чарівне місто видавалось їй байдужим і хижим. Чужим. Вона втікала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…

Віра стояла на колінах перед Казимиром. Просила не страчувати дитини. Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.

- Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.

Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віри. Але й чужої дитини не хоче. А тому - вихід один…

- Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але вагітну…

- Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…

Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.

- Дурепо, в мого сина не може бути дітей, - мовила до Віри. - Тому й розлучився. Втямила?

- Я вам не вірю.

Під час аборту щось пішло не так. Почалася кровотеча. Віра потрапила в лікарню. Навідувалася Казимирова мама. Не для того, щоб пошкодувати. Хвилювалася, аби все благополучно закінчилося. Ігор прийшов лише раз.

- Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…

- Я приїду за тобою, - перебив. - А зараз у мене справи.

Приїхав Казимир за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І короткою…

Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор сидів на лавці. Він завжди чекав її…

- Ігоре, - тихо мовила.

- Не кажи нічого. Йди до хати.

Лички-старші аж зойкнули від вигляду своєї невістки.

Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.

- Не твоя, - кинула у відповідь.

Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.

Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували скандали після того, що трапилося, просто сказали:

- Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці - позбулися. А ми не подумали, що може бути ось так…

…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Сльози скапували в душу. Особливо, коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими дітьми. Шукала схожість своєї дитини, яку не бачила, з чужими малюками. Уявляла свою дівчинку або хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася. Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…

Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавщицю. Але тепер її це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі чи чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.

Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова докору.

…Першим залишив цей світ свекор. Невдовзі за ним - свекруха. Ігор ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.

…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в своєму гріху, що стратила їхню дитину. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був ще при свідості.

…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука - гріш якийсь капне. Сумує за Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.

…Днями їй приснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала в нього, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.

У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і запитає.

Неохрещені діти також отримають спасіння, відповів їй ченець. Бо в Господа до дітей - особливе ставлення. І порадив молитися.

Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів - душі дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав трішки плодів. Для птаства. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь пташині - душа її ненародженого малюка…

Мамина дорога

 

Мама приходить у сни. В синій штапельній блузці з дрібненькими квіточками - її улюбленій. В біленькій хустинці. Ми йдемо польовою дорогою, встеленою споришами і подорожниками. Мама любила цю дорогу. Ми завжди йдемо на південь. З-під ніг випорскує порох. Мружуся від сонця.

Мама обіймає світ очима й душею. Щось розповідає. Довкола - поле і небо. Й ні душі. Тільки мама, дорога і я…

Сни такі гарні, щасливі. Мов дарунки від зайчика. Пахнуть дитинством. На серці тепло-тепло…

Прокинувшись, намагаюся пригадати, що казала мама. І не можу. Залишається тільки відчуття її присутності.

Певно, душі матерів прилітають з Небес у сни, щоб ми трішки побули дітьми. А, може, вони стають ангелами і водять нас місцями, де ми були щасливі…

«Я чекав тебе на небесах…»

Десятирічного Тарасика ховали всім селом. Багато люду прийшло і з сусідніх околиць. Чому відійшов Тарас у Вічність - ніхто не знав.
Він був звичайним хлопчиком. Бешкетував, ганяв на пасовиську м’яча. Хотів навчитися грати на гітарі. Однолітки за це над Тарасом кепкували. А він бігав до старшого двоюрідного брата, у якого був старий інструмент, і пробував брати перші акорди.
У Тараса був гарний, дзвінкий голос. Ангельський, як казала вчителька музики. Й розповідала хлопчині про італійського співака Робертіно Лоретті, який у юному віці здобув світову популярність. Учителька також пророкувала Тарасові успіх.  
…Суботній вересневий день був теплим і погожим. Тарас смакував у садку улюбленими солодкими яблуками.
- Знову не помив?.. - гукнула з вікна матір.
Неля Степанівна працювала сільською фельдшеркою. Дітлахи люблять куштувати немиті овочі й фрукти. Тому восени медичка нерідко заходила до школи читати учням «лекції». Так школярі називали настанови Нелі Степанівни. Чи дотримувались їх юні односельчани - хтозна. Бо навіть єдиний син фельдшерки ігнорував материну науку.
- Сину, ти мене чуєш? - знову гукнула через кілька хвилин Неля Степанівна.
Тарас сидів, спершись до яблуні, й не реагував на материне запитання.
Щось тенькнуло у серці жінки. Вибігла в садок. Син уже не дихав.
…Відтоді минуло сім років. Але в селі пам’ятають цей трагічний день. І коли у чиєїсь дитини бодай трішки підвищується температура, поспішають до фельдшерки. Випадок з її сином навчив обачності багатьох.
…Іванка відсвяткувала п’ятнадцятиріччя. У цьому віці дівчатка вперше закохуються, страждають від нерозділених почуттів, цікавляться любовними історіями. На сільську красуню задивлялися однокласники і старші парубки. У її ніжному образі було щось ангельське. Неймовірно сині очі й ледь хвилясте волосся кольору стиглої пшениці. І голос... На шкільних концертах Іванка завжди декламувала вірші. У неї це виходило настільки проникливо й щиро, що доводило слухачів до сліз.
На залицяльників дівчина дивилась байдуже. Ровесниці вважали її гордою. Називали поміж себе, а інколи і в очі, «сніговою королевою». Злостилися на хлопців, які «гинули» за Іванчиною вродою. І потай їй заздрили.
А вона мала таємницю, яку нікому не розповідала. Їй часто сниться незнайомий хлопець. Якби в Іванки був талант художниці, намалювала б юнака, який приходить у її кольорові сни. Він грає для неї на гітарі й співає пісні, яких дівчина ніколи не чула. Коли прокидається, намагається згадати хоча б кілька слів із тих пісень. Не може. Здається, їх не існує на землі. Мелодії народилися у Всесвіті, мандрують незвіданими світами. І підвладні лише незнайомцеві з чарівним голосом.
В останньому сні хлопець хотів доторкнутися до її руки. Коли до доторку залишилося півмиті, відчула холод. І вловила сполоханий, дивно-сумний погляд незнайомця. Прокинулася. Шалено калатало серце. Було відчуття чиєсь недавньої присутності. Глянула на годинник. Пів на першу ночі…
І поки дівчата писали у зошитах вірші про кохання й розлуку, малювали сердечка, пронизані стрілами Амура, Іванка записувала свої сни. Ховала зошита від сторонніх очей. І соромилася сама собі зізнатися, що закохалася в хлопця, якого, можливо, не існує зовсім.
В одній із телеперадач розповідали про ретро-музику. Іванка слухала історії одним вухом: прибирала в хаті. І раптом цей голос… Він чимось був схожий на той, який вона чує у своїх снах. Це юний Робертінно Лоретті виконував сингл «O Sole Mio» - «Моє сонце». «Я б залишився під твоїм вікном, коли настає ніч і сонце заходить. Але є інше сонце, ще красивіше. Моє сонце - на твоєму обличчі!» - виводив італійською співак-підліток.
Іванка забула про прибирання і про все на світі. У її снах пісні звучали іншою мовою. І незнайомець зовсім не подібний на Робертінно Лоретті. Лише голос…
…Тільки своїй хресній Іванка довіряла свої маленькі секретики. Тамара жила в місті. Власних дітей не мала. Разом із чоловіком любили Іванку, як рідну.
Якось похресниця зважилася розповісти Тамарі про свої сни. Цей бачила минулої ночі. Вечірнє, зоряне небо. Тепло і тихо. Її незнайомець сидів на хмарці й грав на гітарі. Іванці аж стало боязко, бо, здавалося, вона дуже близько до хмарки і далеко до землі. Бачила його усмішку. Довгі пальці, що перебирали струни інструмента. І сумні очі.
- У твоєму віці, - сказала хресна, - багато дівчат бачать романтичні сни. Це ж природньо. Що, гадаєш, було у мене на думці у п’ятнадцять років?
- Розумієте, він якийсь неземний, нетутешній. У мене таке відчуття…
- Це відчуття, моя дорогенька, називається молодість, кохання, мрії. Пора тобі звернути увагу на реального хлопця, а не на героя нічних сновидінь. Плід твоєї фантазії витає під небесами, а коханий ходить по землі.
…Суботній вересневий день радував теплом і сонцем. У неділю Іванка з батьками збиралася до міста за обновками. Батьки любили тішити свою доньку-одиначку гарненькими одяганками і взувачками. Та й можливість мали.
Іванка прибрала в хаті. У кімнаті батьків поставила букет із різнокольорих хризантем - улюблених материних квітів. Цієї осені вони зацвіли дуже рано.
Згадала: батько просив назбирати яблук на сік. Узяла велику плетену корзину. Вітер добряче попрацював у садку. Підняла велику антонівку. Мати завжди кивала пальцем на Іванку, що вона любить їсти немиті яблука. Усміхнулася. Подумала, як у дитинстві: ніхто не побачить…
Від різкого запаморочення присіла під антонівкою - улюбленим батьковим  деревом…
…Останню земну дорогу встелили Іванці осінніми квітами. Окропили слізьми. Навіть вітер притих у скорботі.
- Що ж трапилося? - запитували один в одного односельці. Й не знаходили відповіді. А класна керівничка не могла пригадати, коли востаннє Іванка пропустила уроки через якусь недугу.
…На дев’ятий день Тамарі приснився сон. Вона у ньому була, немов глядач у театрі. Дивний садок. На деревах величезні рожево-білі квіти, схожі на магнолії. І жодного листка. Землі не видно - стелеться туман. По цій легкій пелені неначе пливуть назустріч одне одному хлопець і дівчина. Іванка! Це ж Іванка! А хлопець незнайомий. Рука торкнулась руки. «Я чекав тебе на небесах», - сказав хлопець. «Тарас чекав мене сім років, - мовила до хресної Іванка. - Він снився мені, снився…»
Раптом усе зникло. Ні дерев, ні Іванки, ні незнайомого хлопця. Лише ехо: «Він чекав… снився…»

Плакав світ, несповитий молитвами…

Старенька Палажчина хатинка розгублено стояла поміж добротними новобудовами. Дивний, тремтливий запах мала глиняна оселя. Він був інший у літню спеку і після дощу. Взимку хатинка «дихала» особливим теплом. І, здавалося, зігрівала світ. Восени пахла картопляними димами. А навесні - молодим сонцем. 
У теплі дні Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. У коротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою і Степан.
- Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, - розбудила Палажку й кота сусідка.
Стареньку в селі любили за добре серце і шкодували за безталанну долю.   
- Роки на сон морять. Степан приснився. Певно, скоро прийде за мною…
Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном - його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернуся. «Певно, залишився Степан навіки у холодній чужій землі», - казали односельці. А в Палажки на згадку - його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга…       
- Ото, приснився Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає? Жодної вісточки не було. Але, якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би…  
Палажка перелила молоко у старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки років, як і їхній господині. Випарювала їх кропивою. І розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала. Влітку накривала лопухами. А взимку - шматочками    старої лляної тканини.  
- Катерино, дорогенька, зачекайте-но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма.
- Я за спасівками і ранетами прийду. У вас такі слічні яблука.
- Приходьте. І за липовим цвітом. Цього року багато буде…
Палажка поставила глечик з молоком в холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знимках. Вродлива дівчина у намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч - Степанова фотокартка. Гарні обоє…
Сватався до Палажки бригадир Дмитро з сусіднього села. Вдівець з двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій Марійці - дванадцятий рік ішов, Яринці - сьомий. «Виходь за Дмитра, - радили Палажці. - А те, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий - з’їдять».
Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки. Батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно.
…Дмитро влетів до Палажки трохи нетверезий і злий.
- Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента… 
- За Степана. А ти не знав?
- Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, й добре, що хтось завчасно сигнал подав.
Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася:
- Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки. 
Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, аби не розбудити ніч.             
Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо, тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою, потай від батька, прибігали до Палажки.  
Дорослі Марія з Яриною не забували Палажку. В будні приходили щось допомогти. А в свята - з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», - казала Палажка, якщо Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?», - співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», - відповідала.     
Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску. Так вчили батьки. Йшла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю-матінку, всіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, йшла спати. Але сон часто залишався за порогом. Замість нього на подушці вмощувались спогади і думки…
Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика і, сидячи, шпортала на городі картоплю.
- Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Йдіть, відпочиньте, - просила Палажку Марія. 
- Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі. Гріх в таку осінь в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав. Кілька корчиків барабольки вишпортала - і вже ціле відро. А які ранети зародили?! Ще не доспіли, а гілля вже на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, - каже, - я за тобою приїхав. Мене відпустили…». А звідки відпустили - не встиг сказати. Прокинулась я.
- Думаєте багато про Степана, тому й сниться.
- Е, ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу…   
Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город - не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить.
- Нездужаю я, - поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом і обіднім молоком. - Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б ти, Марійцю, пішла до аптеки і щось від голови взяла?
- Зараз збігаю.
Тільки-но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, вмилася, одягнула нову блузку, біленьку хустину, змовила молитву, лягла і… Палажчина душа злетіла разом з осінніми птахами у піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки. А біле ангелятко огорнуло теплими крильцями...
- Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, - перемовлялися односельці.
- Знала про свою останню годину. Спровадила Марію до аптеки…
- Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали…
У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився несповитий Палажчиними молитвами…

Три сльози

Мати
- Цур тим людям, і чого вони тебе, сину, в зуби взяли? Сама знаю, що давно не заглядав у мою оселю. Певно, не маєш часу. Казала ж я тобі, що в начальниках ходити не просто. Але ти впертий, таким твій батько був, царство йому небесне. Як уже щось надумає, то не вступиться…
Ти вже прости, сину, що за звичкою ходжу на шлях. Раніше як було: то зустрічала, то проводжала… Тепер самі ноги несуть. І нині ходила. Забуваю, що автобусом давно не їздиш.
Дорога щодня стає для мене все довшою і довшою. Як повернулася додому, ніг не чула. Завтра вже не піду. А якщо ти приїдеш?
Та й на городі ще не все зробила. Квасольку тичкову, яку ти дуже любиш, ще не посадила. Забула… Трохи пізно вже. Але посаджу. Для тебе, сину.
Тин наш похилився. Добре, що стара яблуня втримує його. Попросила сусіда, аби полагодив. І наші кури щось передушило. Один півень врятувався. Никає подвір’ям здивовано. Сусідка казала, що дві-три курки продасть. А нині яєчок принесла. А я, стара, чим людям віддячуся? Прошу в Господа для них добра і здоров’ячка. І за тебе щоразу молитву говорю.
Сину, привіз би ти мого правнучка до села. Побавився б малий у травичці. А я б потішилася.
Внуки також не мають часу приїхати. В роботі і в науці. І добре. Твій батько поважав науку, хоча був простим селянином. Пам'ятаєш, як колись перепало тобі за вирвану сторінку у шкільний книжці? Ти плакав, а я не сміла втішити, бо наш батько до науки був суворий.
Щось я дуже разбалакалася сама до себе, а вже сонце квапиться на спочинок… Он Віра Пекарова кудись летить. Любить всіх язиком облизати. Не обмине про тебе запитати і дорікнути: забув Василь дорогу до села, як у великих начальниках почав ходити.
А, може, б ти сину, взяв і приїхав? Хай не обмовляють люди, бо кожне гірке слово, гірше ножа по серці ріже.
Ет, шкандибай, бабо, до хати. Ліпше молитву змовити перед образами, ніж Вірку на ніч слухати…

Дружина
- Як я хотіла того костюма! Таки поїхала до міста і купила. Тільки-но повернувся мій Петрусь додому, я, немудра, взяла й похвалилася. Він промимрив: «Дорого дала?» Після того обновка немилою стала.
Мій Петрусь… Тепер я називаю його так хіба що в думках. Бо якось пальцем довкола скроні покрутив, мовляв, баба дівку з себе корчить. А яка я баба? Щойно сороківка минула. Проте мій чоловік вважає так: вийшла заміж, народила дітей - значить, вже баба. І на людях не називає мене, як колись Настунею, а «моя баба».
У школі всі дівчата переписували у товсті зошити вірші про кохання. Запам'яталися слова: «Одна у нас подушка і тільки зовсім різні сни». Ось так і у нас, чоловіче. Хіба я думала, коли від батька-матері втікала до тебе на побачення, що після одруження ти станеш черствішим за сухар? Тобі аби сорочка чиста і їжі вдосталь. Ти ніколи не запитував, чи я втомилася, про що я думаю, мрію… Крутиш кермо або гайки у своїй престарілій машині і більше нічого тебе не обходить. Тобто, машина не твоя, а нашого «благодійника»-орендаря, на якого працюєш. Скупий він до безтями. Гроші має, а платить копійки. Ту машину вже давно пора на брухт віддати. Але ліпше така робота, як ніякої. Перебирати в селі нема чим.
Недавно зустріла в місті свою одногрупницю - разом у медичному училищі вчилися. Господи, вона виглядає за мене молодшою на цілу сотню років! А в мене руки від робіт потріскали, ні зачіски, ні помади… «Ти справжня сільська медичка», - сказала вона. Мені стало образливо. Якщо живу і працюю в селі, то я вже, виходить, неповноцінна людина?! Не така я вже й затуркана, щоб не мати смаку в одязі чи в косметиці. Бувало, ще й іншим марафет наводила. Тільки мій Петрусь не визнає жодної косметики. Каже: це зайва трата грошей і бабі та хімія не потрібна.
Люблю дивитися «сльозоточиві» закордонні серіали. Дарма, що їх критикують, мовляв, людям голови морочать байками. А я, коли закінчу порати господарку увечері, тільки й чекаю, аби щось таке подивитися. Бо тоді про все забуваю. А потім думаю: «Хіба я чимось гірша?». Не раз наплакалася біля телевізора. Бо ті закордонні чоловіки таки поважають жінок, не те, що наші хлопи. І не я одна таке на думці маю.
Приходять жінки до сільського ФАПу з головними болями, розкажуть про життя-буття невеселе, і недуга минає. Не пігулок їм треба, а долі порядної. А то в однієї незрівнянний «Альберто» від горілки «білочку» має, «Антоніо» іншої любить у гречку вскочити, а третю «Хуліо» ревнує навіть до трухлявого стовпа. Хоча, які то ревнощі під щоденне сто грамів? Дурощі!
Тому не одній мені ті серіали і як мед на душу, і як сіль на рану. Слава Богу, мій Петрусь до чортиків не напивається, рук до мене не простягає, не лається. Але йому невтямки, що жінці лагідне слово деколи дорожче золотого персня.
Почуваю себе якоюсь ходячою машиною: зварила, випрала, попрасувала, нагодувала… Господи, як я втомилася! Ні не від роботи - від непотрібності бути коханою, найкращою жінкою для свого чоловіка, від його байдужості… Вже повертається мій додому. Який він брудний! Знову під машиною цілий день повзав. Свіже прання маєш, Маріанно. Швидше б до вечора, до серіалу. Чуже щастя дасть можливість згадати, що я народилася жінкою. Може б я і жила по-іншому, якби не вийшла заміж за свого Петра. І куди мої очі дивилися? В училищі стільки залицяльників було! Але долі не вгадаєш…
- Де ти там? Їсти давай!
Ось так щодня. А я ж ім’я маю.
У тих серіалах навіть до покоївок так не звертаються…

Донька
- Ти пішов від нас, тату, коли я була крихітним немовлям. Мені ще й трьох місяців не виповнилося. Мати розповідала: ти мовчки зібрав речі, ні з ким не попрощався, навіть не глянув на мою колисочку. Тебе чекала інша жінка, інший дім, інше життя.
Коли підросла, заздрила дітям, у котрих були батьки. Особливо своєму одноліткові і сусідові Павликові. Тато купив йому велосипеда і вчив їздити. Брав із собою на рибалку. А ще Павликів тато мав мотоцикла. І деколи підвозив Павла до школи. Про Павликового батька у селі завжди казали: золотий чоловік.
Якось Павликів батько запитав мене: «Сусідко, хочеш покататися на мотоциклі?» Я радісно закивала головою. Він узяв мене на руки і посадив на мотоцикла. «Ну, допомагай мені кермувати, сусідко. Не бійся!». Я сиділа спереду. Ми поволі їхали сільською дорогою. В цю мить я була найщасливішою дитиною в світі. І найнещаснішою. Бо то був Павликів батько, а не мій.
Мати не любила, коли я запитувала про тебе, тату. На її обличчі проступав уже притуплений біль. Чим дорослішою я ставала, тим більшу потребу відчувала в тобі. Материн біль став і моїм болем. Якось я пошматувала усі твої фотографії. Каюся, що не залишила жодного твого знімка. Бо інколи хочеться глянути в твої очі, аби запитати у безмовного відображення… Але про що, власне, запитувати? Ліпше розповісти, як мені хотілося, аби ти жив з нами. Які у Павликового батька добрі і сильні руки. Як я боялася зненавидіти тебе, бо мати казала, що це великий гріх. Як… Чому ти так вчинив, тату?
Чи простила тобі за своє безбатьківське дитинство? А що прощати? Ти ж мене не сварив, не вдарив. Ти просто був і є для мене ніким. А ось за маму простити тобі не можу.
Через кілька днів я виходжу заміж. Батьки благословляють своїх дітей. Мене ж благословить хрещений.
Павликів батько допомагає нам все майструвати перед забавою. Ось і Павлик прийшов йому на підмогу.
Сумно мені сьогодні. І ще той сон… А наснилося, що якийсь чоловік (це був, безумовно ти, тату,) насипав повні кишені мого колишнього поношенного пальтечка цукерок. А я ще така маленька… І мені так щасливо… Я крізь сон відчула смакоту цих ласощів. Прокинулася ж з присмаком полинового трунку в душі…

Сентиментальний сюжет

Швидше б обернути нинішній день у спогад… І завтрашній… І… Здається, час втомився і перестав квапитись. А ти стрімголов поспішаєш з хвилини в іншу хвилину, з години – в іншу годину. У наступний день.
Незбутнє – не збудеться, переконуєш себе. І вже не можеш, як колись, повірити у магію новорічної ночі, у різдвяну казку. І в свої сни. Раніше вірила. Творила зі снів поезію.
Синя сутінь спада
на дерева й будинки,
тиха злодійка-ніч
вас поцупить із дня,
подарує вам сон,
як різдвяну картинку,
шоколад у фользі
й голубого коня…
Я вас в сні проведу
по чарівному місту,
по затишних кафе
і кривих вуличках…
Ти пам’ятаєш цей містичний сон. Тієї ночі ти бродила з ним під холодними зимовими зорями невідомим містом. Воно усміхалося тобі тисячами вогнів. І врапт сніг… Ти ловила великі, лапаті сніжинки і задумувала бажання. А він сміявся, називав тебе дівчиськом. А потім на руках ніс до маленького затишного кафе. Там було порожньо. Тільки ти, він, аромат кави і зими…
Ти була щаслива у своїх снах. І коли зустріла цього чоловіка, чомусь подумала, що він прийшов із твоїх сновидінь.
Він захотів змінити тебе, бо була занадто яскравою для його життя. А сам боявся змін. Твої мрії, фантазії називав вигадками. Себе ж вважав романтиком. Він не розумів твого прагматизму, хоча казав, що може людину прочитати, наче книгу.
… У цьому сні ти йшла безкінечним шляхом. Вибивалася з сил. Тебе наздоганяв його погляд, його слова. Ти хотіла заховатися. А довкола порожнеча. Тільки небеса, дорога і ти…
Як від тебе втекти
в інший світ,
чи в віддалене місто,
заховатись
в затишнім кафе,
загубитись
в кривих вуличках?
Я для тебе була
незвичайною жінкою.
Хтось сказав,
що я твій оберіг.
Хтось додав,
що я - мрій твоїх птах…
У сні він не наздогнав її. Не докликався. Чийсь невідомий голос мовив їй: «Його приспав цвіт папороті». Здивувалася: «Взимку?». «Долю завжди можна приспати», - відповів таємничий голос. «Чию долю?» - запитала. «Його, його долю. Він не зумів…». «А моя???».
Сон минувся. Прокинулася. Глянула у вікно. Ліхтарі навпроти мружилися від великих лапатих сніжинок. Світ видавався м'яким, наче біле ведмежа з дитинства. Глянула на годинник. До ранку ще далеко. І ти вперше не захотіла підганяти, випереджати час. Набрала кілька завчених цифр – номер його телефону – і без жалю сказала: «Я не повернусь до тебе. Ніколи!». Його відповідь загубилася у нічній заметілі…

Шматочки щастя для сірої Мишки

Вітрина дорогого магазину лукаво дивилася на «давно не в моді» Настине пальто, спідницю «в клітинку» і вив’язаний з двох старих «новий» светр. Настя завжди зупинялася біля цієї вітрини. Взятися на ручку дверей не наважувалася, бо магазин їй видавався іншим світом, у який лячно ступити.
Жінки виносили звідти запахи дорогих парфумів і речей, гарні коробки. Власниці обновок здавались Насті холодними й байдужими.
Особливо подобалась вітрина увечері. Яскраве світло струменіло теплом. Воно дивними тонами лягало на обличчя покупців і з них зникали байдужість та холод.
Магазин біля зупинки. Тому на Настю ніхто не звертав уваги. Стій, скільки заманеться. Додому після роботи дівчина не поспішала - за порогом на неї чекає самітність.
… Не гріло пальто «давно не в моді», холодом пронизував жаль до себе, а вечірній час нагадував: пора додому. Нічого з порожніми кишенями задивлятись на дорогі речі. Проте ноги немов приросли до асфальту. Настя подумки одягалась у стильний рожевий костюм. Приміряла такого ж кольору черевички. Щойно їх міряла манірна блондинка, але чомусь не купила. О, цей пронизливий вітер… А шалик, що на манекені, мабуть, м’який і дуже теплий. Вiн зараз такий доречний…
- Вам це подобається? - зненацька почула Настя.
- Що?!
- Речі в цьому магазині вам подобаються?
Насті здалося: їй перебили чудовий сон, у якому вона була щасливою. Глянула на того, хто осмілився повернути на грішну землю. Дівчині стало неприємно. Цей незнайомець вивідав її таємницю. Він був схожим на злодія.
- Так дивляться на своє минуле. А, може, на майбутнє, - не вгавав.
Настя не дозволяла собі спогадів про минуле. Хоча, цей магазин, лукава вітрина… Три роки тому тут висіла вицвіла вивіска «Закусочна».
- Вам холодно?
Настю ніхто не запитував, холодно їй чи спекотно, добре чи зле. Здавалося, світ відгородився від неї, а, може, вона відгородилася від світу.
- У вас трапилось нещастя?
… Настя хотіла бути щасливою. Потім зрозуміла: щастя - примара, яку вигадують такі, як вона. А потім за це розплачуються, бо після зневіри і розчарування приходить біль. Вiн змушує копирсатися у минулому, даються взнаки дитячі образи, дратує нинішня невлаштованість. Дитячі образи Настю дістають чи не найбільше. Про своє дитинство може розповісти лаконічно: нічого не мала. А ще весь час крутиться в голові запитання: чому?
… Незнайомець з цікавістю розглядав Настю. А вона приміряла на себе оте «чому?». На фоні цієї уявної незграби тьмяніли розкішні сукні, втрачали блиск дорогі прикраси, ставало тісним і мульким вишукане взуття.
… Він зустрічався з багатьма жінками. Вони не були схожими на мишку-незнайомку. Це були розкішні дами, які знали собі ціну. І він знав скільки вони коштують. Кожен флірт спустошував гаманець. Його гроші, наче пісок, сипалися крізь забаганки чергової пасії. Розумів: слова вдячності цих жінок - фальшиві.
Звернути увагу на незнайомку змусив її погляд, яким роздивлялася вітрину дорогої крамниці. Такі очі подобаються художникам і поетам. У юності за такі очі він пішов би на край світу. А тепер?..
Настя розглядала, радше, вдавала, що розглядає вітрину. А він розглядав її. Якби побачили цю картину його друзі чи якась із «коханих жінок», подумали б: захворів. Його смаки, статки, стиль життя і… якась сіра мишка. Він довго не наважувався підійти до неї. Знайомитися з «такими» жінками не вмів.
… Настю до сих пір боліло, що мати ніколи не хвалила її за гарні оцінки, не поспішала справляти обновки, не цікавилася, що робитиме після закінчення школи. «Станеш повнолітньою - розміняю квартиру, дам тобі кімнату й живи. Ти зруйнувала мою долю, бо не знаєш, що означає бути одинокою матір’ю…». Такі монологи Настя слухала майже щодня. І вкотре запитувала у себе: чому?
Мати помешкання розміняла. «Тепер ти доросла, - сказала, - турбуйся про себе сама».
Настя пішла працювати у дитсадок нянею. Маленькі непослухи стали для неї великою веселою сім’єю. Згодом заочно вступила до вузу. Поміняла садочок на більш оплачувану роботу у заможних людей.
- Перепрошую…
Незнайомець знову перервав Настині думки. Продавці уже зачиняли крамницю.
- Цей магазин є для вас чимось особливим?
- Мені потрібно йти, - відповіла.
- Можна, я з… вами?
- Куди?
- Просто так. Проведу вас. А за це ви скажете своє ім’я.
- Настя!
- Анастасія… Гарно… Дівчині з таким іменем личить одяг з цього магазину.
Він картав себе за банальність. Подумки висміював своє «залицяння». Не знав, що їй ще сказати. Його «дорогі» жінки, почувши слово «магазин», впадали в ейфорію. А мишка… Їй байдуже.
- Ось мій дім. Добраніч. Дякую, що провели.
Він добряче промерз. Треба було підвезти її на авто. Хоча, вона, мабуть, у нього не сіла б.
Злився на себе, мишку, на весь світ. І знав: завтра знову приїде на це місце. 
Настя думала про вечірню пригоду. Що цьому чоловікові від неї потрібно? Він не з тих, хто захоплюється такими, як вона. Вирішила завтра не зупинятися біля вітрини. І післязавтра…
Три дні марудив холодний дощ. З роботи Настя їздила тролейбусом. Крамничка мило усміхалася освітленими вітринами. Настина зупинка була наступною.
На четвертий день йшла додому пішки.
- Зачекайте, Анастасіє! Чому ви так швидко пробігаєте біля свого улюбленого магазину?
- Дайте мені спокій!
- Не ображайтеся. Послухайте…
І не давши часу на заперечення, почав розповідати. Це скидалося на сповідь. Так, він ніколи не зустрічався з такими дівчатами. Його вабили інші жінки. Але згодом відчув: від цих зустрічей в душі порожньо. Змінюються жінки, минають роки, а нічого не залишається. Йому набридло солодкаво-примхливе: «Котику, я тебе чекаю». Настю побачив випадково. Інколи купує дещо в цій крамничці. Чомусь звернув на неї увагу. На погляд… Про себе нарік її Мишкою. І був упевнений: вона ніколи не назвала б його Котиком.
- Ви навіть не сказали, як вас звати.
- Артем! Анастасіє, розкажіть мені про себе.
- Нічого не мала.
- Що?
- Пробачте. Думки вголос. Моє життя… просте, звичайне…
Над вечірнім містом закружляв перший сніг. Настя, як у дитинстві, підставила долоні для сніжинок.
- Задумайте, Артеме, бажання. Воно обов’язково збудеться. Це ж перший сніг.
- А ви вірите?
- Хотіла б…
- Я вже задумав.
Його бажанням була ця дивна дівчина, яку прагнув зробити щасливою. Але спершу повинен навчитися цього. Сірій Мишці потрібно дарувати щастя  маленькими шматочками, вона ж бо не схожа на його колишні киці. Ще у переліку бажань - сім’я, діти…
- Анастасіє, у нас… у вас буде все чудово.
- Що?!
- Думки вголос.
Крамничка дивилася на Настю великими здивованими вітринами…

Юльчин Париж

Юльці знову снився Париж. Вона йшла вулицею, яка несамовито пахла кавою і осінню. Вітер бешкетував, забавлявся її вогняно-рудим волоссям. А молодий, незнайомий художник просив намалювати її портрет...

Ранок украв Юльчин сон. А їй було так добре в оманливому, далекому світі.

Юльчину мрію про Париж знав лише однокласник Ромко. Смішний Ромко, який бездоганно володів французькою мовою і мав вічні проблеми з фізкультурою. Юльці здавалося, що він про Францію знає все. Вона полюбила цю романтичну, загадкову країну і її уява втікала туди, коли в квартирі черговий раз сварилися батьки.
За руде волосся Ромко назвав Юльку Лисицею. Нове «ім’я» дружно підхопив клас. Вона не ображалася. За Францію Ромко був прощений.
У десятому класі помер Ромків тато. Матір переїхала жити в іншу область. Тут у неї нікого не було. А там – вся родина. Юлька сумувала за Ромком, за його розповідями. Товариство високомірних і пустоголових хлопців її не цікавило.
...Увечері батько знову повернувся «під шафе». Дістанеться матері, дістанеться і Юльці. Матері за те, що погано жити, все дороге і мало платять на роботі. А Юльці батько вкотре нагадає, що в двадцять сім років вона «вийшла в тираж», і що в його родині рудих не було.
Спасінням для Юльки була сусідка. Тітка Софія жила одна. Дівчина ніколи не розпитувала її про особисте. А Софія не розповідала. Юльці було цікаво з сусідкою. У її маленькому помешканні творилася висока мода. Хай сховаються кутюр’є зі своїми моделями та вишуканими тканинами. Тітка Софія може зі старої одежини таке пошити... Її машинка «Зінгер», певно, годилася Юльці в бабці. Софія мала нову, дорогу. Але часто користувалася старим «Зінгером». На Юльчине «чому?», тітка віджартовувалась:
- Це - як перша любов.
У батька на роботі затримали зарплату. «Друзі» сто грамів поставили. Але це не врятувало від скандалу. Цього разу батько почав з Юльки. Її безпутня руда голова винна, що сім’я живе не так, як нормальні люди. Її інститутський диплом – шматок паперу, який нікому не потрібний. І вона нікому не потрібна...
Юлька не відсварювалася. Просто забралася з хати.
- Що, знову? – запитала тітка Софія.
- Знову.
- Я тут такий фасон маю! Треба тобі костюм пошити. Дивися сюди. Французькі модниці луснули б від заздрості. Підберемо тканину зеленого кольору. До твого волосся буде супер!
- Може, мені заміж вийти? – зіскочила з модної теми Юлька.
- За кого?
- Не знаю. В сусідній ріелтерській фірмі є холостяк. Якось мене на каву запрошував.
- А ти?
- Не пішла.
- На каву не пішла, а заміж за нього підеш?

- Мені Париж снився. (Юлька посвятила тітку Софію у свою таємну мрію).

- Снився, значить, там будеш.

- Софіє (Юльці було дозволено сусідку називати без додатку «тітка»), чого я чекаю? І кого? Мені вже двадцять сім. Однокласниці й однокурсниці встигли заміж вийти, дітей народити і навіть розлучитися.
- Значить, колір буде зелений. Юлько, треба купити пристойне взуття до костюма.
- Я вам про серйозне, а ви...
- Туфлі, люба моя, - дуже серйозний аксесуар для жінки.
- Та я не про туфлі.
- Юлько, не городи тин з дурниць. Нема путнього чоловіка – нема мови. А костюм і туфлі треба.
- Навіщо? Куди я в них піду?
- Не знаю! Кудись підеш...

Софія любила Юльку. Її дитині (вона не знала, хлопчик це чи дівчинка) було б приблизно стільки, як Юльці. Софія колись працювала у модному ательє. Там і познайомилася зі своєю недолею. У нього була сім’я, посада, статки і велике юне кохання на ім’я Софія. Але неземні почуття вмить зникли, коли вона сказала, що чекає дитину. Він силоміць заволік її до лікаря. Софія просилася, щоб не убивав маля. Обіцяла сама виховати. І нікому нічого не говорити. Ніхто й не здогадався б. Він не вірив. А, може, не мав часу повірити. Поспішав. Та й дитина на стороні не входила у його плани.

Наступного дня забув про існування Софії. А вона пам’ятала і мучилася. Потім утекла в інше місто. Її ремесло годиться всюди. І її адреса скоро стала відомою для гонорових та вибагливих модниць.
Але найбажанішою клієнткою для Софії була сусідська дівчина. Скромна руда розумниця, якій ще не пощастило у житті. В уяві Софія приміряла на Юльку вишуканий одяг, то розпускала, то збирала у чудернацьку зачіску її вогняне волосся. А потім плакала від шаленого смутку.
... Новий костюм Юльці сподобався.
- А туфлі так і не купила? – запитала Софія.
- Не встигла.
- Не обманюй. Знаю, що не хотіла. Піди у вихідні пошукай взуття. Юлько, послухай мене.
- Обіцяю.
У суботу Юлька намотувала кілометри по магазинах. Одне – дороге, інше – немає вигляду, третє... Нарешті знайшла те, що шукала. Гарні туфлі на акуратних підборах. І, основне, за помірну ціну.
Треба купити квіти для Софії, подумала Юлька. З дитинства обшиває і ще жодної копійки не взяла. Коли Юлька була школяркою, то дарувала Софії свої нехитрі малюнки, вироби з пластиліну. Софія донині їх береже.
Юлька зупинилася біля хризантем. Вона любила ці квіти. Вони мали запах її мрії. Терпкий і вишуканий.
- Юлька! Лисиця! Ти?
Невже?..
- Ромко???
- Упізнала!
- Звідкіля ти взявся?
- Приїхав на татову могилу. Давно не був. Квіти хочу купити. Як ти, Юлько?
- Працюю.
- Як сім’я, діти?
- Заміж мене не кличуть, бо руда. А ти як?
- Французька допомогла. Маю хорошу роботу. Буваю у Франції. Там маємо бізнесових партнерів. Одружитися не встиг. У моєму місті немає рудої Юльки.
- Ромку, не будь хлопчиськом.
- Я пам’ятаю твою адресу, Юлько. Я обов’язково зайшов би до тебе.
- А якби я була заміжня?
- Це доля, Юлько.
- Але я...
- Ти не зможеш покохати мене?
- Ромку… мені недавно снився Париж.
- Значить, мої шанси не зовсім втрачені, - пожартував колишній однокласник.
Вдома, у товаристві захмелілих друзів, проводив уікенд батько. Юлька запросила Ромка до тітки Софії.
Софія світилася від щастя. Вона змусила Юльку одягнути новий костюм, розпустити вогняно-руде волосся.
- Юлько, будь нарешті щасливою, - шепотіла на кухні.
- Ви думаєте?..
- Я не думаю, я знаю! О, я бачила неймовірно гарну тканину. Колір – морська хвиля. Будемо шити сукню. Я придумала фасон. Хай нам заздрять французькі модниці!
- Я ще нікуди не їду.
- Юлько, вважай, що квиток у твоїй кишені. Не загуби його...

Людина зі сну

Марина гарно малює. Чоловічий портрет став прелюдією до її неймовірної історії.
- Я назвала його «Людина зі сну». Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася…
Марина гарна, упевнена жінка. Не приховує, що щаслива. Але так було не завжди…

У двадцять один вийшла заміж за Дмитра. Молодята бути шалено щасливими. Вражала їхня неймовірна схожість. Знайомі жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.

Згодом народилася донечка. Донечка-сонечко, донечка-краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.
У тридцять чоловік занедужав.
- Це був не діагноз, а вирок. Страшний, невблаганний вирок для нашої родини, - повертається спогадами у минуле Марина. - Мені було лише двадцять шість. Лікар попередив, що Дмитро не проживе й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі я могла бути собою: сумувала, лаяла долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.
Чоловік прожив вісім місяців. Після роботи Марина часто поспішала на кладовище. Жінка гладила землю і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі покійний почав їй снитися. Здавалося, усе відбувається наяву. Дмитро сідав у снах у свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай її не обминали. Покійний наче складав графік для живих.
Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була упевнена: таких, як Дмитро, більше у її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до Дмитрових порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.
Марина збиралася до батьків. Дорога далекувата. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. А в жінки була нагальна справа. Він просив і плакав.
- Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.
Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це її вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку.
Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в аварію. Були жертви, покалічені…
У приятелі Марині почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка. «Що мені робити?» - запитувала сама в себе жінка.
Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч з ним був незнайомець. «Запам’ятай його», - сказав.
- Я відтворила образ зі сну, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але я шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя, повсюди. Скидалося на дивну гру. Інколи думала – це витвір уяви. Це туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.
До моральних страждань додалися й матеріальні. Траплялося, на роботу – пішки, з роботи – пішки. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.
«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» - на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.
… У дні зарплати Марина влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла одних сто грамів, інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.
- Дозвольте вам допомогти, - почула спокійний чоловічий голос.
Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.
- Ви?..
Перед Мариною стояв її портрет. Світ на якусь мить зупинився.
Незнайомець збирав її нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся про щось думати.
- Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене – добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.
А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він приснився Марині ще раз.
- Сказав, що не буде більше турбувати. Бо я повинна бути з живою людиною. Він усміхнувся і… розчинився у повітрі.
Кажуть, люди які нас люблять, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо почуття уміють долати невидимі межі і час. І коли на землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…