Ангелик, любов і Пані в чорному

Ангелик стояв перед Смертю в біленькій сукеночці. Зовсім мініатюрний, порівняно з високою Пані в темному одязі. Її обличчя було закрито вуаллю.

– Чому ти ховаєшся? – запитало Ангелятко. – Ти когось боїшся?

– Це мене всі бояться, – зашкреготіла іржавим сміхом Смерть.

– Ну… може, не всі. Чого б мені тебе боятися? Ти нічого не зможеш мені заподіяти.

– Але я можу відібрати життя в твого підопічного. Того хлопчика, що онде катається на велосипеді. Бачиш автівку, що наближається?. Зараз…

Неначе щось штовхнуло малого – вивернув кермо і полетів у кропиву.

Автівка промчала мимо.

Смерть почухала потилицю. 

– Цього разу твоя взяла, – мовила злісно. – Але як?.. Я ж старалася…

– Його врятувала моя любов. Я люблю свого підопічного. Він буває трохи капризним, трохи нечемним. До нього мене преставив Всевишній. А Він – є Любов. Я виконую Його волю – опікуюсь цим малим. Іноді мені буває нелегко. Бо хлопченя дуже влізливе. Але малий таким чином пізнає світ. Мені з ним цікаво. Він повинен жити. У нього є велика місія на землі. Я завжди буду прикривати його своїми крильми. І буду любити.

– Твої крила чуть більші за мої долоні. Гадаєш, впораєшся?

– Звісно.

– Ти говориш дуже самовпевнено.

– Це – не я. Це говорить любов.

– Любов, любов… Мені вже набридло чути це. Невже вона така всесильна? Сильніша за мене?

Ангелятко усміхнулося. Махнуло крильцями і зникло.

Смерть стояла у роздумах.

– Любов, кажеш… Ну-ну… Виросте твій малий, а потім… Ми ще позмагаємось за нього з тобою, Ангеле…

…Із трохи капризного, трохи нечемного малого виріс слічний юнак. Вродливий, розумний, сильний. Ангелик радів за свого підопічного. І хвилювався. Бо в них обох була велика місія. І за обома слідувала Пані в чорному.

…Земля і небо здригалися від вибухів. Війна. Хлопець пішов захищати свою землю. Смерть потирала кістляві руки: тут я тебе і дістану.

Ще ніколи так важко не було Ангеликові. Та він вірив: упорається. Його підопічний огорнений великою турботою і любов’ю. А ще – маминими молитвами.

«Як добре, що мама молиться, – думав Ангелик. – Мамина молитва, наче щит. Мама молиться до Господа, Святої Марії, до всіх ангелів та архангелів. Небеса чують. Небеса допомагають…».

…Поранений молодий воїн допоміг і собі, і своїм побратимам уникнути ворожого полону. Тільки дуже боляче. Дуже… А так хочеться жити. І небо таке гарне, голубе. А на ньому дивна білокрила птаха, чи то марево…

– Він мій, – зашкреготіла Смерть.

О, диво. Маленькі крила Ангела ставали більшими, майже гігантськими.  Накривали хлопця. Пані в чорному його майже не бачила.

– Що це?! – заскрипіла. – Він знову обхитрив мене, цей крилатий пустун.

– Це – любов, – відповів Ангелик. – І молитва.

– Любов… любов… Ти мені все зіпсував. Нічого мені тут більше робити. І тебе не хочу бачити. І твого підопічного. Тільки час дарма трачу. Не думала, що є щось сильніше за мене…

Смерть закинула косу на плечі й пошкандибала геть.

Хлопця несли до «швидкої». Ангелятко сіло на його заплічник, що був поряд на ношах. «Тепер можна відпочити», – подумало, закутавшись у маленькі крильця… 

Якби я міг стати твоїм ангелом…

- Юльку, пам’ятаєш, колись я зустрів тебе з вагітною дівчиною. Вона народила хлопчика чи дівчинку? - запитав Роман, брат.

Юлько знизав плечима:

- Яка дівчина? 

- В неї була довга русява коса. Симпатична.

- Якась знайома, мабуть. Може, однокласниця. Не пригадую.

Роман недовірливо дивився на брата.

- Ну, що?! Хочеш висповідати мене, отче Романе? Сам знаю, що грішний. А хто з нас праведний? І, взагалі, у тебе є паства, от і наставляй на шлях істинний. А я обійдуся…    

…Юлько відмовився від Уляни та новонародженого сина.

- Ти ж обіцяв одружитися, - плакала молода мама.

- Обіцяв. І що з того? Передумав.

- А як же він? - вказала на маленький згорток.

- Він - твій. Що хочеш, те й з ним роби.

- Тобто? 

- Можеш віддати в дитбудинок. А можеш собі залишити.

Уляна й подумати не могла, що Юлько може бути таким бездушним. Тим паче до власної дитини.

Маленький запхинькав.

- Я нікому тебе не віддам. Не бійся, Святославчику. Мама любить тебе. Дуже-дуже, - шепотіла Уляна. 

- Ти сказала своїм батькам, що малий… що я його…

- Ні… 

…Роман, старший брат Юліана, був священником. Вони дуже різні. Роман – стриманий, серйозний. А в Юлька з народження вітер в голові. Вчителі хвалили Романа і, водночас, викликали батьків, аби поскаржитися на молодшого сина. 

Роман навчався в духовній семінарії. Юлько – на водія. Казав, що буде таксувати й «товкти» гроші. А ще знайомитиметься з гарними дівчатами. 

Особливо Юлькові вдавалося друге. Батьки просили сина схаменутися, одружитися. Але статус сімейного чоловіка його зовсім не приваблював. 

…Уляна подобалася Юлькові найбільше з-поміж інших «кішечок», з якими крутив любов. Коли завагітніла, довго про це мовчала. Боялася зізнатися. Врешті все розповіла Юлькові.

- Ми ж одружимось, правда? - запитала у хлопця.

- А, може, краще аборт зробити?

- Пізно. Та й не хочу я. 

- Одружимось, - кинув.

Годував обіцянками, крутив голову, поки народила сина. А тоді заявив: дитина йому не потрібна. Уляна - також.  

Юлько й далі таксував. Крутив короткочасні романи. І намагався не потрапляти Уляні на очі. 

…Врешті гуляйвітер одружився. Але не надовго. Дружина застукала на зраді. Дітей у подружжя не було. Тому без претензій розлучилися.  

…Улянині батьки не робили трагедії з того, що донька народила дитину поза шлюбом. Любили внука. Допомагали – Уляна заочно навчалася у виші. 

…Уляна мала роботу в школі. Друзів. Найкращого у світі сина. А от заміж не вийшла. Юлькова зрада не минула, не переболіла. 

…Святослав тішив матір гарними оцінками в школі. Успіхами в університеті. В хлопця був спокійний характер і добре серце. 

Святослав працював у одній з компаній. Влітку хотів зробити матері сюрприз. Уляна лише двічі їздила за кордон на екскурсію. В Польщу. Не тратила грошей на себе - треба було навчати, одягати сина. І тепер Святослав подарує мамі подорож Європою. Вона - історик. Хай побачить цікаві місця та міста, про які розповідає учням. Не стиг. Мрію вкрала війна. 

Дмитра, товариша Святослава, викликали до військкомату одним із перших. Він відслужив у армії. Одружився. Подружжя виховувало маленьку доню. 

- Навідуйся до моїх, - просив Дмитро Святослава. - Підтримай, якщо… Яринка - твоя хрещена. Ти наче другий батько для неї. І знаєш, може, й добре, що ти не слухав мене, коли я квапив тебе влаштувати особисте. На жаль, з війни повертаються не всі.     

Наче, відчував щось.  

…Дмитро зателефонував. Привітав донечку з днем народження. Два рочки виповнилося. А через тиждень загинув.   

Для Святослава це була тяжка й болісна втрата. Вони з Дмитром з першого класу дружили. А як побивалася Дмитрова дружина! Як ридала матір! І Яринка більше ніколи не побачить свого тата. 

Після похорону товариша Святослав вирішив піти на фронт.   

…Отець Роман ще до початку великої війни підтримував військових. Збирав волонтерську допомогу, вирушав на декілька днів до бійців. Служив Літургію. Лікував душевні рани. Сповідав, бувало, тих, хто раніше жодного разу не сповідався й не причащався. 

…Священник знову поїхав до військових. У цьому керунку ще не був. Військові зібралися на молитву. І… Боже, це неймовірно! Неймовірно! На отця Романа дивився… його рідний брат. Таким Юлько був замолоду. Цей хлопець лише трохи вищий за брата. І очі серйозні.

- Благословіть, отче, – зверталися військові. 

Підійшов і той хлопець. Отець Роман розпитав, як звати, звідки, хто чекає вдома. 

- Мама чекає. А батько… не знаю його.  

Священник сказав, що також мешкає в цьому місті. Виявилося, храм, де служить, розташований неподалік вулиці, на якій живе Святослав.   

Отець Роман був переконаний: Святослав - його племінник, Юльків син. 

Благословив, подарував іконку. «Якби я міг стати твоїм ангелом… Молитимусь за тебе», - мовив подумки. 

Повернувшись додому, отець Роман вагався: розповісти братові про те, що зустрів його сина на фронті, чи ні. Запитав про вагітну дівчину, з якою колись бачив Юлька. Але той зробив вигляд, що не пам’ятає її. Тому вирішив нічого не казати. Лише щиро молився за Святослава. І щиро вірив: Господь чує його…

 

 

Осколок увіп’явся в груди ангела...

 Миколу в селищі називали Колькою. Так його кликала баба Настя, бо не любила внука. І батько сина не любив. А все тому, що Колька зовсім не був схожим на батькову родину.

Надя, Колькова матір, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона вина, що в хлопця її сині очі, русяве волосся. Навіть ямка на лівій щоці. А Степан, чоловік, - брюнет, кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі.

Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть матір нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв».

А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас також. Їхня донька Марта на три роки старша за Кольку. Марта недолюблювала хлопця. Злилася, що матір пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…             

Колька пішов до школи, а батько - з сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру.

До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям до хлопця було байдуже. Щоправда, вчителька висварила Кольку, що його матір не прийшла на батьківські збори. Він передав слова вчительки матері, а та кинула:

- В мене не було часу.

Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.

- Чому очі на мокрому місці? - запитала тітка Олександра.  
 Колька все розповів сусідці.

- Вчитися треба, Колю. Якщо закінчиш гарно школу, то зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе... не бери до голови. Ти не винен.

Тітка Олександра завжди запитувала хлопця про його успіхи в школі. Колька старався, було приємно, коли сусідка його хвалила.

А Надя страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода. Працювала секретаркою в одній із районних установ.

Надя влаштувала лахудрі декілька скандалів. Погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:

- Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?

- Можна подумати, що ти ним цікавишся.

- Аліменти плачу. Цього мало?

Більше Надя дружину колишнього благовірного не переслідувала. Але замкнулася в собі. А одного дня наклала на себе руки.

Степан не хотів забирати до себе сина - із новою дружиною очікували народження малюка.

Опікувалася Колькою Надина рідна сестра. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків Жанна не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю і гляділа племінника.

Жанна слідкувала, аби Колька був чистий, не голодний. Але особливої любові до племінника не було. Вона намагалася вдруге влаштувати особисте й народити власну дитину.

Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті хлопця... 

...Марта вступила у виш. Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті. 

- До диплому та гарного помешкання і гарний зять знайдеться, - жартував Тарас.

Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав вважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Для нього ж їхні стосунки були просто вигодою. 

Тарасові обранець доньки відразу не сподобався. Та й Олександра не була в захопленні від Владислава.                    

- Слизький він, Марто, - висловила свою думку.

- Мамо, не лізьте в моє життя.

- Чому він роботи не має?

- Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.

- І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати і водночас писати свою книгу.

Марта фиркнула у відповідь.

Марта з Владиславом побралися. Оселилися у придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу. А Владислав «писав» книгу... 

...Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі.

Жанна влаштувала особисте на половину, як сама казала. Жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі. Дітей не було.  

...Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків. І через кілька днів не стало. Тромб відірвався.

Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей. Переполовинила. І подалася з чоловіком додому.

Приїжджала до матері зрідка - коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:

- У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а інша слугує за спальню та вітальню.

- І що ж він робить в цьому кабінеті? Досі книжку пише?

- Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». В музеї працює. Тепер пише статті до газет.

- Друкують?

Марта, як завжди, фиркнула...

...Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. Й далі був частим гостем в Олександри. Привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб... Допомагав на господарці.

- Золоті руки в твого племінника, Жанно, - хвалила Миколу Олександра. - Добре, що не відмовилася від Миколи як-то його батько. І серце в нього добре.

- Я не мала де жити, от і... Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає. Але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.

- Така доля.

- Та й у вас, Олександро, не краща, - вколола Жанна. - Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Всі про це пліткують.

Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою. А невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла»...

...Війна застала Владислава за кордоном. Гостював у двоюрідного брата. Додому не повернувся. Невдовзі поїхала до чоловіка й Марта. Матері зателефонувала вже із-за кордону.

...Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону.

Микола також зібрався на війну. Добровольцем. Його проводжала Олександра. Обіцяла наглядати за хатою.

...Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько - старший батьків брат. Образочка дав священник, якому дядько допомагав у неволі. І сказав: святиня оберігає того, в чиїх вона руках.

Невдовзі священник помер від застуди. А дядька через рік випустили із в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Вірив: ангел, зображений на іконці, став у помочі.

Образочок дістався у спадок батькові Олександри. А вона мала б передати святиню своїй доньці. Дядько просив, аби образок залишався в родині.

- Простіть мені, дядьку Макаре, - мовила до його світлини. - Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже гарній людині.

Олександра поцілувала образок. Покликала Миколу.    

- Колю, я маю дещо для тебе. Це - образочок-оберіг. Розповім тобі його історію...

...І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела...

 

Обійми мене...

Вона поверталася з котом і валізою. Додому. Кіт чемно сидів у своєму кошику. Інколи зирив на свою сумну господиню. Він усе розумів. І, мабуть, співчував. 

У вагоні було багато людей. Вони також поверталися додому. Багатьох із них чекали. Її не чекав ніхто.

Діну покликав до себе син, які жив у прикордонній з європейською країною області. Але подих війни відчувається й там. У витті сирен, в настроях людей, у глибоких смутках, коли привозять загиблих воїнів.

У Діниному містечку відносно спокійно. Воно далеко від фронту. Сусідка під час телефонної розмови сказала, що багато чоловіків та хлопців з їхнього містечка пішли на війну. І декого вже поховали.        

...Діна любила місто, де жив її син із сім’єю. Велике, старовинне. Юрко там вчився у виші. І осів. Коли був студентом, поспішав додому. А після одруження навідувався все рідше. Навіть, коли хворів Семен, чоловік.

- Ти б до батька приїхав, - пробувала совістити сина.

У нього не було часу. А потім Семена не стало. Тоді й приїхав. Два дні побув. Поспішав, бо в мав справи. І невістка нервувала.

- Мені так самотньо, - поскаржилась, коли син сідав до автівки.

- Звикнете, мамо. Так багато людей живе.

Хотіла сказати: «Я не «багато людей», я твоя мама». Але змовчала...

Сніжана, невістка, була холодна, як і її ім’я. Коли приїхала знайомитись із Юрковими батьками, нудьгувала у містечку. Діна показувала майбутній невістці історичні місця. Розповідала цікаві історії, а дівчина поглядала на годинник.

Сніжана до чоловікової рідні ставилася зверхньо. Її батьки викладали у коледжі. Діна ж працювала в районному будинку культури, а Семен ремонти робив. Золоті руки мав. Для невістки чоловікова рідня видавалась простакуватою.

...Коли почалася війна, закрилися дитсадки й школи. Тоді й Сніжана згадала про свекруху. Сказала Юркові, аби покликав матір до себе, мовляв, тут спокійніше. Насправді ж, треба було з дитиною побути.

Діна погодилася. Залишила ключі від квартири сусідці, аби та наглядала за помешканням і підливала вазонки. А Маркіза забрала з собою.

Щойно приїхала до сина, Маркіз став котом розбрату. Котів Сніжана не любила. Зате з Маркізом із задоволенням бавилася внучка.

Діна готувала, прибирала, гляділа малу. Сумувала за роботою. Планували концерти, творчі зустрічі... Лютневий ранок перекреслив усе.

Вона любила співати. І тут тихенько наспівувала. Це дратувало невістку.

- Мамо, перестань муркати свої пісні, - мовив якось Юрко. - І кіт твій... зайвий.

- Я повинна вигнати його на вулицю?

- Просто не треба було привозити.

- Він же не шкодить. І Вітуся з ним бавиться.

- Аби глистів не набралася.

- Нема в Маркіза глистів.

- А от Сніжана каже... 

...Діна збирала речі. Відчувала: набридла уже невістці, може, й синові також. Лише внучка по-справжньому шкодували, що бабуся поїде.   

- Мамо, я не зможу тебе на вокзал завезти, - сказав Юрко. - У мене робота.

- Ти ніколи не маєш часу для мене. І для батька не мав, - відповіла Діна.

- У тебе старомодні погляди на життя. Кожен про себе має дбати. Світ змінився.

- Якби ти тоді не зробив скандал, я б не залишилась самотньою.

- Не починай, мамо...

...Після смерті чоловіка до Діни почав свататись її колишній однокласник Василь. Діна зі школи йому подобалась. А як співала! Задля Діни Василь навчився грати на батьковому баяні.

Хлопець гадав: повернеться з армії, зізнається Діні...

Але доля вирішила по-іншому. Василь зустрів дівчину в місті, де служив в армії. Закохався. Привіз додому. Одружився. Дітей у пари не було. Вони тихо розлучилася й колишня Василева дружина повернулася на рідні терени. 

Діна закінчила виш, влаштувалась на роботу в районний будинок культури. Познайомилася з Семеном. Вийшла заміж. Щасливо жила з чоловіком...  

...Василь прийшов у справах до директора будинку культури. Побачив Діну. Розговорилися.

- Я так і не зізнався тобі, що колись...

- Мені Станіслав, товариш твій, розповів, як ти планував освідчитися після армії. Але покохав іншу. Ми всі у цей вік романтиками були. 

- А тепер... ти залишилась одна. І я сам.

Василь приходив до Діни, коли треба було щось допомогти, полагодити. Вона віддячувала йому смачними обідами. Сусіди трохи попліткували й змирилися, мовляв, обоє самотні...

Діна розповіла про Василя синові. Той аж на крик зірвався:

- Сніжані навіть розповідати не буду! Соромно! У моєї матері кохання завелось! Дівчиськом себе уявила?!   

Юрко тоді багато чого образливого наговорив матері.   

Діна вирішила Василя віднадити. Пояснила все.

- Діти не мають права втручатися в життя батьків, - сказав на те Василь.  

- Що ти знаєш про дітей? У тебе ж їх ніколи не було.

Василь мовчки пішов. Пізніше шкодувала про свої слова. Боляче ними вдарила. Вибачитися хотіла. Але почалася війна. Не до того було...

...Маркіз радісно вистрибнув із кошика. Діна відкрила вікна. Вони вдома!

Сусідка любила розповідати містечкові новини.

- Діно, ти знаєш, що твій Василь добровольцем на війну пішов?

- Ну, який він мій?

- Кажуть, до госпіталю потрапив...      

...Випогодилося. Діна зібралася на ринок. Біля свого обійстя на мокрій лавці сидів Василь. З перев’язаною рукою. Сивий. Задрімав, наче.

- Васю, - тихо покликала.

- Я не сплю, - усміхнувся. - Після дощу так свіжо, такий гарний запах.    

- Як ти?

- Зачепило трохи. Видужаю і назад повернуся.

- Васю, пробач мені, що я тоді... І дякую, що ти захищаєш нас. Страшно там. Таке в телевізорі показують... А ти це бачиш... бачив...

- Зараз всюди страшно...

Діна поверталася з ринку, а Василь далі сидів на лавці.

- Ти голодний? - запитала.

- Добре, що не права рука поранена. Тож даю собі раду.

- Ходімо, мій герою. Буду годувати тебе.

Вони розмовляли майже до вечора. Згадували школу, вчителів, однокласників. Лише про війну не хотів розповідати.

- А Юрко твій як? - запитав.

- Каже, що кожен найперше про себе має дбати.

- Не правий твій син. Зараз багато людей іншим допомагають. І біженцям, і на фронті...

- Васю, приходь завтра на сніданок. Що ти готуєш? Яєчню? Чи бутерброди? Сили тобі треба набиратися після поранення. Я не маю про кого дбати, крім Маркіза. Та якби він ще розмовляти вмів...

- Дякую. Прийду.              

Василь часто приходив до Діни. Навіть пробував щось допомагати однією рукою. Василева рідна сестра, якось зустрівши Діну, мовила:

- Не відштовхуй брата. Він завжди любив тебе. І ти знаєш: в нього добре серце.

...Чим краще Василь почувався, тим частіше подумки повертався до своїх побратимів.

- Я мушу бути там, - казав Діні.

- Так, звісно. А потім... повертайся до нас із Маркізом.

Василь обійняв здоровою рукою Діну.

Маркіз, аби не бути третім зайвим, побрів до іншої кімнати.

Завила сирена.

У телевізорі лунала пісня у виконанні популярного співака: «Обійми мене, обійми мене, обійми так лагідно і не пускай...»

 

Чужа, а наче рідна...

Дарина гарно виглядала на свої роки, хоча до пенсії залишалося зовсім небагато. Лише душа була надщерблена. Вже давно...

А колись їй заздрили. І вроді, і щастю. А ще їй лавандовий колір личив. Коли одягала щось таке, очі набували дивного, таємничого відтінку. У них не можна було не закохатися.

Максим побачив Дарину і... пропав. «Це моя дівчина», - подумав.

Їхнє кохання було стрімке. Максим невдовзі запропонував Дарині руку й серце.

- А батьки твої готові прийняти невістку з простої сім’ї? - запитала дівчина.

- Мої батьки? Я тебе з ними познайомлю. У ці вихідні. Вони любитимуть тебе так, як я.

Проте не спокійно було в Дарининій душі. Її рідня - проста. Батько - водій міського автобуса, матір на підприємстві працювала. Щоправда, нову двокімнатну квартиру нарешті отримали. 

Дівчина одягнула сукню чи то лавандового, чи, радше, бузкового кольору. У ті часи все було в дефіциті. Даринина хресна в ательє працювала. Тож на дні народження дарувала похресниці гарненькі одяганки.

З тортом і букетом квітів дівчина стояла перед масивними дерев’яними дверима будинку, де «жили ті». «Ті» - мали владу, статки, блати...

Натиснула кнопку дзвінка. Їй відкрив Максим.

- Мамо, тату, а ось і моя наречена. Знайомтесь!

Жінка критично окинула гостю. Букет скромний. Сукенка так собі. Босоніжки простенькі, не нові. «З пролетарської родини», - промайнула думка.

- Заходьте, розповідайте, - мовив Максимів батько.

- Що... розповідати? - майже прошепотіла дівчина.

- Про себе, про батьків...

- Я... мої...

Максим виручив кохану:

- Даринка працює в дитячому садку. Вихователькою. А її батьки...

На обличчя Максимової матері насунула хмара невдоволення. Вийшла з кімнати й покликала сина.

- Ти де ту лавандову фею знайшов? Простачка.

- Вона подобається мені.

- Ненавиджу цей колір. Лавандою від молі рятуються. А ми мусимо рятуватися від твоєї... ха-ха... нареченої.

- Я люблю її. І, до речі, пропозицію зробив. Своєї думки не зміню.

Максим таки одружився з Дариною. Але весілля не було. А ще його батьки не бажали навіть знайомитися з родиною нелюбої невістки. 

Дарина вибачалася перед своєю сім’єю. І перед Максимом було незручно. Вважала: всі проблеми через неї. 

- Мине час, і мої батьки змиряться. От, побачиш, - заспокоював коханий. - І невдовзі зустрінуться з твоїми... 

Молодим Максимові батьки виділили найменшу кімнату у своїй великій квартирі. Коли Дарина заходила на кухню, свекруха демонстративно звідти виходила. З невісткою майже не розмовляла.

Ще гірше стало, коли Дарина завагітніла. Одного разу випадково почула телефонну розмову. Свекруха комусь скаржилася, що коли народиться «те нещастя», то невістка ще більше прив’яже її сина до себе. Дарині стало лячно. Максим, натомість, радів майбутньому народженню малюка.

На роботі Дарині заздрили, мовляв, у таку сім’ю потрапила. Вона ж нікому, навіть найкращій подрузі не розповідала про своє життя. Як завжди, усміхалася. З любов’ю ставилася до своїх маленьких вихованців. Лише зі своїми батьками ділилася смутками.

- Може б, ви до нас перебралися, - міркував батько.

Матір підтримала цю ідею. Але Дарина розуміла, що Максим не погодиться. Гадала, коли народиться маленька або маленький, його рідня зм’якне. Принаймні, хоча по-людськи ставитимуться до дитини.

Свекруха знову комусь скаржилася під час телефонної розмови, що з жахом очікує народження малюка. «Те нещастя» буде верещати, не даватиме спокою. І, взагалі, та «лавандова фея» (так зневажливо й далі називала Дарину) - сором для їхньої сім’ї, особливо, коли доводиться розповідати, що син одружився на «пролетарці».

Через постійні стреси у Дарини стався викидень. Вона з Максимом тяжко переживали втрату первістка. Зате свекруха раділа. І не могла не вколоти невістку у присутності сина:

- Що ж ти за жінка? Навіть дитини не можеш виносити. Уявляєш, яка це травма для Максима. І для нас... Ми ж так чекали...

- Валентино Іванівно, ви не хотіли, аби ця дитина народилася. Я випадково чула ваші телефонні розмови.

- Я?! Не хотіла?! Максиме, синочку, твоя фея обмовляє мене! Ще й підслуховує... Невдячна! Живе у нашій квартирі. Їсть наші харчі. І таке чворить...

Валентина Іванівна театрально хапалася за серце. Максим був ні в тих, ні в сих. Шкода було і матері, і дружини.

Завагітніти вдруге Дарина не могла. Свекруха мало не щодня про це заводила мову.

- Максиме, синочку, зустріла Володю - твого однокласника. У нього така славна донечка. А в тебе... Це так тяжко, коли нема дітей. Світ немилий. А ми ж і для внуків стараємось...

Ці розмови точили душу молодого чоловіка. Він став покрикувати на Дарину. А одного разу, повернувшись раніше з роботи, застала Максима з якоюсь дівицею. Він не виправдовувався, не просив вибачення. А Дарина простити не змогла. Збирала свої речі, аби піти звідси назавжди. Якраз нагодилась свекруха. Привіталася з дівицею. Виявляється, вони були знайомі. І з притиском сказала Дарині:

- Не поспішай забирати все. Не на твою жебрацьку зарплату куплено.

Відштовхнула Дарину й кинула в сумку декілька речей.

- Ключі, - простягнула руку. - А тепер іди... фея.

Максим мовчки спостерігав за цією принизливою сценою.

Хтось співчував, а хтось потай радів розлученню Дарини з Максимом. Пізніше дізналася: колишній благовірний одружився вдруге. І переселився у нове помешкання. А Дарина жила в батьківській хаті. Заміж не вийшла.        

Вона й далі любила лавандовий колір. І він їй личив...

...Ця зима видалась тяжкою для Дарини. Поховала матір (батько помер раніше). І почалася війна. Самотність стала нестерпною.

Минула тривожна весна. І літо не принесло радості.

...З автобуса, опираючись на палицю, виходив молодий хлопець.

- Давай, я тобі допоможу, - звернулася до хлопця Дарина, і, не чекаючи відповіді, взяла його рюкзак.

- Дякую, я сам, - відповів ніяково.

Неподалік Дарининого будинку розташовувався реабілітаційний центр для поранених військових. Туди хлопець і йшов.

Розговорилися. Солдата звали Романом. Рідні в нього не було. Його матір - колишня вихованка дитбудинку. Хто батько - не знає.

- Мами не стало. Онкологія. Коли почалася війна, я пішов на фронт. За мною немає кому плакати. У мене навіть дівчини нема. Із ваших також хтось воює?

- Нікого в мене нема, - зітхнула Дарина. - А знаєш що, я запрошую тебе на обід після процедур. Коли вони закінчуються? Я зустріну. 

Роман часто гостював у Дарини. Вона раділа його одужанню. А він рвався на війну. Розповідав про своїх товаришів. Про котиків-песиків, які прибилися до них.

- Ще трохи і я повернуся до своїх.

Дарину щеміли ці слова. Роман виявився гарною людиною. Вона немов сина знайшла... 

От і настав цей день. Роман збирався на фронт. Прийшов до Дарини попрощатися. До від’їзду залишалося ще трохи часу. Вона поклала в його рюкзак приготовані речі, харчі.

- Ходи їсти, Ромку! - гукнула з кухні.

Його аж замлоїло біля серця. Так завжди зверталася покійна матір.

Їхали на вокзал мовчки. А вже там Дарина мовила:

- Бережи себе, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. Я буду молитися за тебе. І твоя матір на небесах молиться... Ви повинні жити, хлопці, бо ж треба дівчатам заміж за когось виходити.

- Дякую вам за все. Після смерті мами ніхто... ніхто... 

Потяг заглушив слова.

Роман стояв у тамборі, поки поїзд не рушив. Помахав рукою.

- Мати? - запитала провідниця, кивнувши у бік Дарини.

В його очах тремтіли сльози. Чужа, а наче рідна...

 

Повертайся живим, Вітька...

Марія Павлівна приглядалася до молодого військового. Мужній. Легка неголеність. Часом не Вітька, її колишній учень? Треба було інші окуляри взяти. Бо ті слабенькі. Як і зір.

Марія Павлівна все життя в школі працювала. Українську мову та літературу викладала. Навіть, коли стала пенсіонеркою, ще кілька років на роботу ходила. А потім почався ковід, дистанційне навчання. Тривале сидження за компֹ’ютером не для неї. Та й очі вже не ті.

За школою сумувала. Бо це був її другий дім. Марія Павлівна овдовіла рано. Ні дитини не встигла народити, ні в щасті з коханим прожити. Вдруге заміж не вийшла.

Марія Павлівна пам’ятала своїх учнів. Вітька був непосидюхом. За хлопцем золоті верби росли. Можливо тому, що рідні не цікавилися сином. Батько бігав до коханок. А матір волокла дві  роботи. Для Вітьки не вистачало часу. В школі дивувалися, що він добре вчився. А ще у Вітьки було завищене почуття справедливості. Якщо хтось ображав слабших, він міг добряче кривдника відмолотити.

У старших класах Вітька закохався в родичку Марії Павлівни. Майя вчилася в паралельному класі. Раніше дівчину дражнив: то майкою називав, то сорочкою. А потім сподобав.  

Марія Павлівна надто опікувалася дівчиною. Її сім’я - найближча родина для вчительки. Ставилася до Майї, наче до рідної дитини. А тут Вітька з його коханням...

- Майє, ти знаєш, який у Вітьки батько. Як кажуть, яблуко від яблуні...

- Тітонько, не хвилюйтеся. Винятки з правил трапляються. Так ось, Вітька - саме той виняток.   

- Я не згідна, - стояла на своєму Марія Павлівна. - От я недавно читала...

- Реальне життя і художня література - різні. Тітонько Маріє Павлівно, ми з Вітькою просто зустрічаємось. Я ж не йду завтра з ним під вінець. 

Але в Марії Павлівни була своя думка. Вона вирішила серйозно поговорити з Вітькою. І поговорила. Пізніше про це шкодувала. Але тоді... Сказала все, що думає про Вітькового батька і про залицяння до Майї. Навіть не знала, що може бути такою різкою та нещадною до юної закоханості, так принизити хлопця. Вітька вислухав нотацію мовчки. А потім тихо мовив:

- Я не знав, що ви можете бути такою...

Тепер на уроках Марії Павлівни сидів тихо. Намагався не зустрічатися поглядом із вчителькою. І, взагалі, змінився. Вмить подорослішав, посерйознішав. Це вже не був той шибеник, до вибриків якого всі звикли.  

Бокував Вітька і від Майї. Вона його перестрівала, хотіла поговорити. Але хлопець робив вигляд, що поспішав. Дівчина здогадувалася, що це люба тітонька приклалася. Напряму про це запитала. Марія Павлівна пробувала віднікуватися. Виглядало незграбно, тому довелося зізнатися у своєму гріху.

- Але ж мені Вітька справді подобається, - мовила Майя.

- Розподобається.

- Але ж ви... я не знала, що ви така...

Марія Павлівна знітилася. Майя майже повторила Вітькові слова.

...Вчителька виправдовувала свій вчинок. І переконувала себе, що все зробила правильно. Заради Майї. Зрештою, дівчині не про кохання треба думати, а про гарний атестат, вступ до вишу. А вже потім про гідного нареченого. Щоб його рідня була порядна, а не батько-гультяй. 

...Вітька після закінчення школи пішов навчатися на айтішника. Майя вступила до педагогічного - на філологію.

Заміж Майя вийшла за Кирила, хлопця з приміського села. Він начебто нічого, але щось гризло Марію Павлівну.

- Занадто розкутий і хамовитий, - винесла вердикт.

- Сучасний, - заступилася за обранця Майя.

 Матері дівчини Кирило також не вельми припав до душі. Поводився виклично. Ще не встиг прийти у зяті, а вже розкритикував квартиру. Ремонт не такий. Меблі - відстій. Треба купити нові. Майя пробувала щось заперечити, але Кирило відповів, що розуміється в дизайні. Теща відгризнулася:

- Хочеш щось змінювати, - будь ласка, але за власний кошт.

Хамовитий зять пропустив її слова повз вуха. 

...Згодом Майя дізналася, що Кирило зраджує. Її троюрідний брат барменом працював. Саме туди навідувався благовірний то з однією дівчиною, то з іншою. Майя вимагала пояснень. Чоловік усе заперечував. Але згодом трапилася халепа: одна з Кирилових коханок завагітніла. Кирила виставили з квартири. Майя подала на розлучення.

...Вітьків батько через недугу остепенився - до коханок не бігав. Тепер гроші йшли на його лікування. Хлопець вчився і підробляв, аби матері допомогти.

На нього задивлялися дівчата. Симпатичний, високий, міцний. Та його досі мучила колишня розмова з Марією Павлівною. І Майю, своє перше кохання, не міг викинути з голови.

Вітька отримав диплом, відслужив у армії. Влаштувався працювати в одну з фірм, де підробляв студентом. Там бачили, що хлопець тямущий. Вмовив матір, аби не надривалася на двох роботах. Зате сам працював до пізнього вечора. Платню отримував гідну.

...Війна застала Вітьку на залізничному вокзалі. Ранковим потягом мав їхати у справах. Повернувся додому. Вирішив: піде воювати...

Марія Павлівна зустріла хлопця перед тим, коли мав відправлятися на фронт.

- Вітю! - гукнула.

Зупинився. Упізнав колишню вчительку.

- Добрий день, - привіталася першою. - Туди збираєшся? - запитала, махнувши рукою у бік сходу.

- Туди... Завтра.

- Прости за ту колишню розмову. Я не повинна була...

- Все в минулому. Зараз інші клопоти. 

- Хто би міг подумати, що така біда нашу землю спіткає. Бережи себе, Вітю. Повертайся живим.

- Дякую. І ви бережіть себе. Вибачте, мені пора. Ось мої йдуть. Передавайте вітання Майї.

Вітька обійняв колишню вчительку. Пішов. Йому назустріч бігла дівчинка. Поцілував доню. Пригорнув дружину.  

З непосидючого хлопчиська виріс справжній чоловік, воїн. З почуттям провини, каяття та вдячності Марія Павлівна дивилася вслід своєму колишньому учневі...          

 

Доторк ангела

Черговий сигнал тривоги гасив у будинках жовті квадратики вікон. Здавалося, у міста від того перехоплювало подих. Силуети темних багатоповерхівок завмирали на фоні холодного пізньовечорового весняного неба.

Спершу Леся бігала в укриття. А потім пересиджувала тривогу в коридорі своєї квартири. Правило двох стін…

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорував, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

- Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся - побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.  

Леся - шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що здавалось ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина.

Якось чоловік сказав:

- Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим - найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

- Ми можемо всиновити дитину, - відповіла. - Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми - його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте, коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалось виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу - спортивний костюм або джинси та светр.

- Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? - запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. - Мої поїхала на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає...

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підпримували одна одну. Максим - єдиний син у батьків. А для Лесі - єдине кохання.  

- До лікарні діти потрапили. Звідти... Налякані, з простудами. Сироти, - розповіла свекруха. - Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

- А де їх поселили?

- В одному з дитсадків, здається.

- Якщо їм треба психолога, я могла б…

- Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…В садку, де поселили маленьких біженців, працювала матір однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки. 

Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли Леся бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її, наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці. 

- Не звикайте до них, - радила вихователька. - Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви - психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички має бути сім’я, дитинство, дім.   

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Маленька їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…

            

Запах незабудок під палаючим небом

Не міг зрозуміти: чому Юля любить ці скромні квіти. Інша річ - троянди, тюльпани, хоча би ромашки… А їй подобаються ці дрібненькі квіточки.

- У них очі голубі, як у мене, - жартувала дівчина.

І що мав на те сказати Максим? Він кохав Юлю і ця маленька примха видавалася йому кумедною та милою водночас.

Вона засушувала незабудки у книжках, хоча теперішні дівчата вже так не роблять. 

Максим не втямив, який запах у непоказних дрібненьких квіточок. Принюхувався... нічого особливого.

...Юля з Максимом світилися щастям, коли побралися. Облаштовували свою невеличку квартиру, на яку скинулися батьки. 

Вони часто гуляли пізньовечірнім містом. Юля любила вечори. Для неї магією видавався захід сонця. Благословенням Небес - перша зоря...

Юля працювала в туристичній агенції. Її фірма хотіла відкрити новий туристичний маршрут в одній із країн. І Юля разом зі своєю колегою поїхали туди на «оглядини». Там їх і застала страшна звістка про війну. Хотіли чим швидше опинитися вдома. І розуміли: про туристичні подорожі наразі доведеться забути.  

Повернутися додому літаком уже не могли. Тому дорога до українського кордону була довгою. Тут завжди було багато автотранспорту на виїзд у західному напрямку. Але цього разу незвично бачити стільки людей і довгі кілометри приватних автівок. Заплакані діти, стривожені жінки, мовчазні літні люди...

Зателефонував Максим. Збирався на війну.

- Зустрінемось після перемоги, - сказав.

- Ти не можеш дочекатися мене? Я вже на кордоні.

- Ні, сонечко, пробач.

- Візьми засушені незабудки з собою. Вони в книжках. Ти знаєш...

Чоловік засміявся. А Юля кричала в телефон:

- Будь ласка, прошу тебе! Візьми!!! Я навіть не можу обійняти тебе. Хай цей талісман буде з тобою. Хай оберігає тебе! Зроби це ради нас, Максиме!

Він відкрив одну з книжок, узяв два засушених стебельця.

- Виконав ваш наказ, мій коханий генерале, - пожартував.

Юля плакала. Вона розуміла, що Максим повинен йти на війну. Але було невимовно важко повертатися в порожню квартиру. І чекати...

...Ось і вдома. Тремтячими руками відкривала двері. Сусідів не було чути. Дехто подався з міста в село, а родина з двома малими дітьми - за кордон.

Батьки кликали Юлю до себе. Не погоджувалася. Мусить чекати коханого вдома.

- Ти ж в укриття бігай, коли сирени виють, - напучували.

Тепер Юля боялася вечорів і ночей. Їхня магія зникла. Натомість залишилися темні вікна в будинках і багато тривоги.   

Телефонував Максим. Сказав, аби не хвилювалася. Ворог до їхнього міста не дійде. А тут, де він зараз, хлопці б’ються, наче велети.  

- Бережи себе, бережи, - повторювала, наче заклинання. 

До їхнього міста прибували переселенці. Здебільшого, жінки з дітьми, літні люди. Юлина однокласниця працювала в бібліотеці. Там організовували різні заходи для дітей біженців. Юля ходила в бібліотеку й розповідала дітям цікавинки про різні країни. Вона багато мандрувала, багато бачила. І вміла гарно розповідати.

Водила дітлахів, яким довелося побачити війну, місцями, де нема вибухів, холодних підвалів та смертей. Її розповіді скидалися на уявні чарівні картини, від яких ішли добро та спокій. Раділа, коли в дитячих очах бачила усмішки.  

А коли не було зустрічей з дітьми, плела разом з іншими жінками та дівчатами маскувальні сітки. 

...Цього дня дуже неспокійно було в Юлиній душі. Забігла до своїх батьків, до Максимових. Сусіди з села повернулися. Вже не сама на поверсі. Але тривога не минала...

...Це був тяжкий бій. Гаряча земля. Палаюче небо. Максим не відчув болю. Лише дивний тонкий аромат. Може, здалося. Можливо, це було марево, напівзабуття. А, може, якийсь добрий знак...                      

- Живий, - почув голоси. - Тримайся, друже.

Він беззвучно шепотів пошерхлими губами:

- Юля... незабудки... я знаю... пахнуть...