Загублена між світами

Загублена між світами, долями, вихорем змін. Серед доріг, які ведуть... куди? Минулим жити не можна, кажуть тобі. Залиши минуле минулому, радять. А воно дивиться з чорно-білих світлин. Ворохобить спогади, приходить в сни...   

...Ти ще така маленька. І ще такий добрий, такий казковий світ. Але навесні не прокинулась яблуня. Померла у зимовому сні. Вона була стара, з глибокими зморшками. Солодка.

Яблуню зрізали. Ти сиділа на пні й плакала. Ти дала ім’я яблуні - Соля. Мабуть, від слова «солодка». Це була перша свідома втрата, яку неможливо повернути...           

...А та річка у видолинку посеред поля в долонях двох горбків... Витікала з джерела, в якому була неймовірно холодна і смачна вода. «Початок без кінця», - казав про річку дід Анонько - старий і мудрий, як світ. «А чому без кінця?» - запитувала. «Бо знайдеш її воду всюди», - відповідав. Ще дід казав, що треба річці смутки свої віддавати, хай пливуть з водою. Дідову філософію зрозуміла згодом, бо тоді була малою...

...«Коли треба розради чи поради, а запитати в нікого, повернися на свою межу», - радила баба Явдоха. Ти побоювалася її. Баба жила сама, завжди одягалися в чорне, ніколи не усміхалася і вечорами молилася на межі.

«Чому на межу?» - поцікавилась. Явдоха звела очі до неба і тихо мовила: «Межа ділить два світи. Так мої мама казали. Тут тебе чують ті, що на землі, і ті, що на Небі».

Ти ходила на межу: по той бік - город, по інший - поле. Тиша. Нікого. Де ж таємничі «ті»? Тоді ти була дівчатком і не могла втямити, про що говорила баба Явдоха...

...Ти й досі подумки зупиняєшся на тому роздоріжжі, де мала зустрітися зі своїм коханим. Літнє надвечір’я заколисувало призахідне сонце. Повітря пахло стиглою пшеницею... Він не прийшов. Ти стільки всього тоді передумала. Зрада боліла. Довго йшла по його уявних слідах. Аж поки не сказала собі: не біжи за тим, хто не хоче, аби ти його наздогнала. І не намагайся повернути те, що тобі не підвладне...

...Не бійся загубити річ, бійся загубити невидиме. Так сказав незнайомець, що назвався знахарем. Їхали в одному потязі. Ти тоді нічого не загубила. Тому сприйняла ці слова з іронією. Запитала, які недуги він лікує. Відповів: душі. Цей дивак говорив багато речей. Запам’ятала тільки одну фразу. І очі... Може, й справді знахар...

...Ти стоїш на межі між учора і завтра. Запитуєш невідь в кого поради. Може, почують ті, що на Небі. Кажуть, вони часом допомагають...  

Шукаєш загублене невидиме. Те, чим жила, що любила, що цінувала. Воно, мов золотий пісок, сипалося крізь твої дні, роки, долю, складаючи мозаїку з почуттів, людських облич, зустрічей, доріг... І враз золотий пісок став фантомом...   

Неможливо повернути те, що тобі не підвладне. Ти це розумієш. Але намагаєшся обманути Час... для самозаспокоєння.  

Збираєш у валізку кольорове та чорно-біле минуле. Полетиш у вирій з весняними птахами, аби знайти себе - загублену між світами, долями, у вихорі змін...

Загублена в чужому часі

Вишуканий жіночий годинник Володимира знайшла в парку. Озирнулась довкола. Нікого…

Годинника Володимира носила не на руці, а в сумці. Здавалося, так час минає повільніше. А цей, знайдений часомір, вирішила одягнути на руку. Можливо, господиня упізнає свою згубу. Ледве замітила мініатюрне гравірування – анк – єгипетський хрест. «Ключем життя» називали цю фігуру стародавні єгиптяни.

Володимира часто поглядала на годинник. Тепер час обганяв її справи, думки і біг, біг, біг… Вона не встигала за ним. І, взагалі, нічого не встигала. Начебто, хтось втрутився в ритм її життя, наробив там рейваху. Вона хоче все це «прибрати» і не може…

Її вважають педантичною. Називають дуже правильною. Колись була іншою. Тепер за тією «правильністю» ховає свої смутки. Але кому це треба знати?

Володимира втекла від минулого у велике місто. Часто переглядає фотографії, на яких ще щаслива… Як усе перевернулося догори дригом в її житті. Якби не це Ігорове відрядження. Хоча, завжди стається те, що має бути. Та деколи воно дуже боляче ранить. А ліку нема…

Вродлива молода жінка з претензійним іменем Капітоліна запримітила Ігора в офісі свого дядька, де працювала. Тенькнуло серце. Незнайомець їй сподобалася. Капітоліна «западала» на вродливих, атлетичного складу чоловіків.

Дізналася, що приїжджий, одружений. Але хіба це могло її спинити? Капа, так називали її рідні та друзі, отримувала все, що хотіла. Вирішила отримати й Ігора. А він і не дуже впирався. Капа - з багатої родини.

А Володимира… Вчителька англійської у місцевій школі. Батько працює водієм на хлібозаводі. Мати на цьому ж підприємстві пекарем. Володимира добра, розумна і вродлива. Ігор її кохає. Ні, кохав, поки не зустрів Капу…

Ігор з Володимирою жили не гірше, і не краще, ніж багато хто у їхньому містечку. До зарплати вистачало, проте розкошувати не доводиться. Син-підліток просив улітку завезти на море. Збиралися. Але гроші пішли на ремонт авто, яке Ігор добряче стукнув.

…Капа діяла рішуче. Познайомилася з Ігорем. Запросила на каву, а, фактично, на побачення. Після кави – додому. Зізналася, що він їй подобається. А йому припала до душі простора квартира. Доглянутість Капи. Запах дорогих парфумів. Уміст холодильника.

- Залишайся зі мною, - запропонувала.

- У мене дружина і син.

- Дружина до уваги не береться. А син… Хочеш, візьмемо його жити до себе. Дітей я все одно не народжу.

…Ігор міркував над пропозицією Капи, прикидав свою вигоду та розмову з дружиною.

Володимира бачила: чоловіка щось гризе. Запитувала. Відмовчувався. Відкладав розмову. І нарешті…

- Маю тобі сказати дещо…

- У тебе є коханка? - перебила Володимира.

- Жінка, з якою збираюся жити. Синові сам все поясню.

- Гадаєш, Віталикові це сподобається?! Ти ж для нього - найкращий у світі тато…

Розлучилися Ігор з Володимирою без скандалів. Віталик залишився з матір’ю. Навідувався до батька, який переїхав жити до Капи. Дуже сумував за Ігорем.

Містечко гуділо. Шкодували Володимиру. Ігореві ж батьки приязно поставилися до нової синової пасії. Точніше, до її статків і статусу…

…Ігор з Капою готувалися виїжджати жити за кордон. Віталик ще не досяг повноліття. Хотів поїхати з батьком. Володимира була проти. На неї напосілися всі: колишні свекри, екс-благовірний. І головне – син.

- На Віталика за кордоном чекає щасливе майбутнє, - переконував Ігор.

- Ти не бажаєш добра власному синові, - шипіла колишня свекруха.

Віталик дувся. А якось сказав:

- Мамо, якщо не відпустиш з татом, утечу з дому. Назавжди.

- Не відпущу.

- Ненавиджу тебе!!!

І Володимира здалася. Підписала документи. Відпустила сина. Після цього на неї почали косо дивитися в школі. А директриса, наче, між іншим кинула:

- Що ж ви за педагог, коли не могли втримати власного сина.

Володимира зрозуміла: їй поки що толерантно вказують на вихід…

…Віталик до матері навідувався рідко. А її в гості не запрошує. Синові уже двадцять п’ятий. Володимирі - сорок п’ятий…

…У чужому місті Володимирі спершу було тяжко. Розраджувала материна двоюрідна сестра, в якої поселилася. Тітка Віра колись працювала на місцевому підприємстві. Отримала квартиру. Заміж не вийшла. Хворіє. Присутність Володимири виявилась доречною. Навіть житло обіцяла записати на племінницю, бо ближчих родичів нема.

Володимира працювала в бюро перекладів. Крім англійської, добре знала польську. У вільний час займалася репетиторством.

…Змінила зачіску, колір волосся, гардероб… У Володимири майже всі речі чорно-сіро-синьо-білих кольорів. Хоча б якась червона або рожева пляма. Тепер у її гардеробі та житті стало більше тонів і відтінків…

…Тітку Віру все частіше турбувало серце. І ось вона минулася, залишивши племінниці житло та самотність.

…Зателефонував Віталик. Сказав, що заручився з дівчиною на ім’я Софі.

- Я хотіла б познайомитися з твоєю нареченою.

Промовчав. Почала розпитувати про Софі. Пославшись на зайнятість, син вимкнув зв’язок.

- Чому ти так чиниш? - мовила крізь сльози.

…Вона неквапом прошкувала осіннім парком. Присіла на лавці. З думки не йшла розмова з сином. До лавки прибігло дівчатко. Цікаво глянуло на Володимиру.

- А мені дідусь не дозволяє сидіти на лавці, бо вона холодна, - серйозно мовила малеча.

Володимира усміхнулася.

- Як тебе звати, розумнице?

- Ангел.

- ???

- Ангеліна, - сказав чоловік на вигляд років п’ятдесяти п’яти, очевидно, дідусь маленької. - А сьогодні справді холодно сидіти.

Володимира махнула у відповідь рукою.

- У вас щось трапилось?

Мимоволі відкрила незнайомцеві душу.

- А я вже кілька років удівець. Син з невісткою живуть окремо. У вихідні привозять Ангеліну. Біля їхньої новобудови майже нема дерев. А тут така розкіш для дитини.

Дійшли до дороги. Дмитро Миколайович жив на сусідній вулиці. Попрощалися. Дівчатко помахало Володимирі рукою.

- Па-па, Ангеле…

У Володимири з’явився новий учень. На репетиторство хлопчика приводила бабуся. Дивна така. Екстравагантна. Каже, що вміє «відчувати» людей і читати людські долі по зорях та числах. Володимира не дуже у все це вірила. А Варвара Модестівна якось мовила:

- Ви, голубонько, загубилися в чужому часі.

- Це ж як?

- Ви ж знаходили якусь річ. Хіба не так?

- Годинника.

- А знаєте, що годинники - живі істоти? Люди помиляються, коли гадають, що це лише шматочок металу. Годинники вбирають енергію своїх власників. Проживають з ними смутки та радості, зустрічі та розлуки. Рухають час. А час рухає наше життя. Ви ж знаєте, мабуть, коли людина залишає цей світ, її годинник зупиняється.

Володимира показала Варварі Модестівні чиюсь згубу. Та, глянувши на часомір, сказала:

- Власниця годинника - велика життєлюбка. Добра та світла. А ще про таких кажуть: легка на підйом.

- Мені б повернути згубу, та не знаю кому.

- Усе в нашому житті пораховано. Для чогось речі втрачаємо, для чогось - знаходимо. Як і людей. Буває, знайомство та спілкування з людиною стає святом. Інколи ж - випробуванням та розчаруванням. А, загалом, - це для нас уроки…

…У неділю Володимира вибралася до парку. Синоптики з понеділка обіцяють похолодання та дощі. А цього листопадового дня осінь розщедрилася на пізнє тепло. На алеї замітила Дмитра Миколайовича з внучкою. Він побачив її також. Помахав рукою. Рушив назустріч.

- Останній теплий день, - сказав, привітавшись. І не насмілився зізнатися, що чекав на зустріч з Володимирою.

Зате Варвара Модестівна, коли вчергове привела внука на репетиторство, змовницьки мовила:

- Володимиро Тарасівно, у вас з’явився залицяльник. Гарна людина. Не робіть здивовані очі, ви знаєте про кого йдеться. Древньоєгипетський анк - ключ до вашого нового, іншого життя. Ви недаремно знайшли годинника з цим гравіруванням. Я ж казала: усе в цьому світі має значення. Цей чоловік буде шанувати вас. Але мушу сказати… ваші стосунки з сином залишатимуться холодними. Доторк чужого ангела зігріватиме ваші руки. А от душу… не знаю…

Магія польової стежки

…Не стало польової стежки. Виорали, засіяли. Але стежка пролягла крізь Її душу і залишилася там. Стежку пам’ятають зорі і небо. Земля і час.

Стежка бігла через Її мрії. Через вітри і пори року. Через сонячні промені і ночі. Через тумани і дощі. Через людський говір…

Стежка була схожою на рушник, що простелився на обрусі-полі, вишитому житами-пшеницями, маками, волошками, ромашками, конюшиною…

Вона була короткою і найдовшою у світі.

Вела з дому і повертала назад.

Вміла слухати. Розуміла мову Космосу і земної дівчинки. 

В одному кінці стежки сходило сонце, а в іншому - заходило: стежка щодня прямувала з ранку - до вечора, від обрію - до обрію.  

Стежка мала вік. Народилася, жила… Перед тим, як відійти, благословила кожного, хто залишав на ній сліди і слідочки… 

І мала магію, бо знала, коли й куди людям треба йти.

Стежка була всіяна молитвами…  

Дівчинка неймовірно любила польову стежку. І стежка подарувала Їй величезний скарб - мандри, вклавши долю маленької мрійниці в теплі руки доброго світу…

Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…

Прощай, мій ангеле…

- Людоньки, ви чули?..
Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.
- Я повириваю її довгі патли! Голодранка!
Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, - язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
- Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї...
- То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? - перепитали сільські сороки.
- Про них, аби їм… аби їй…
- Софійка - слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!
- Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
- Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу, на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
- Василю! - гукнув сина. - То правда про Софію Ковалеву?
- Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.
- Василю, - крізь сум і сльози мовила дівчина, - знайди собі іншу пару.
- Ти мене не кохаєш?
- Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
- Софійко, ми поїдемо звідси.
- Є речі, від яких не втечеш.   
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі - сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
- Як мені жити без тебе? - запитував.
- Іди, Василю.
Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.
…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
- А яким гарним хлопцем був! - перемовлялися у селі.
- Гелька винна. Занапастила життя синові.
- А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
- Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
- Чоловік в Софії, як з картини!
- Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру - рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже. 
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
- Роби, що хочеш, - кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
- Нашій мамі скоро півстоліття буде.
- Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, - засміялася донька.
- Хто? 
- Чоловіки, звісно!
- Ма, ти суперстар! - підтримав розмову син. 
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
- Софійко, ходімо за квітами.
- І я! - зголосилася донька.
- Дмитре, в селі ж цілий квітник.
- Мамо!.. - хором мовили діти. 
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.
- Ваші? - запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
- Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
- Чудові…
- Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його - ні…
- Дівчата, тримайте! - Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох - у матері і доньки - майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.
- Прощай, мій ангеле… - прошепотів навздогін.
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.
- Василю, на кого ти нас залишаєш? - лементувала Гелька.
- Цить! - уперше в житті крикнув на Гельку Іван.  
- Можемо не довезти, - бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом. 
- Не залишай мене, - прошелестіли Василеві уста.
- Прощай, світку… - нечутно зітхнула душа. 
 

П’ята пора року

 

У цій жінці живе щось невловиме, магічне, недосказане. Здається, якби художник створив її портрет, то вона не змогла б довго всидіти на полотні. Утекла б…
Світ захоплюється цією жінкою. І поблажливо усміхається, коли вона витончено обманює… себе. Хай повірять усі, що в неї все гаразд, а як насправді – ніхто не повинен навіть здогадуватися.
Яке її ім’я? Називаю її по-різному: Жінкою з осені, П’ятою порою року, Сонечком…
Інколи вона викликає у мене роздратування і я подумки всаджую її на мітлу й посилаю… до моря. Я знаю, вона любить море.
Інколи їй буває важко. Хочеться не те, що виплакатися – виревітися. Але цього вона собі дозволити не може. Підпухлі, почервонілі повіки, синці під очима, бурячковий ніс… О, ні! Депресія?
Їй сумно з цією жінкою. Стрес? Найкращий засіб від нього – гарно виглядати. Ось саме за це я називаю її П’ятою порою року. Чим гірше – тим ліпше!..
Ллє дощ, вітер норовить вирвати з рук парасольку… Розхристаний настрій відповідає погоді. А вона, перестрибуючи калабані, і, немов обминаючи холодні краплі, кудись елегантно поспішає. Дехто з жіноцтва проводить її заздрісним поглядом. Дарма! Просто вона любить дощ…
Вона обожнює осінь. Полюбляє загубитися у терпко-полиновому сивому тумані, вдихати пряний аромат холодних хризантем, приносити додому букетики з різнобарвного листя… Жінка з осені…
В її душі стільки літа! Воно ніколи не відлітає у вирій. Вона роздаровує клаптики літа знайомим і незнайомим. За це я називаю її Сонечком…
Інколи здається, що вона любить свої негаразди. Не уявляю її без них. Коли б трапилося таке, що з її життя зникли проблеми, вона обов’язково їх створила б.
Її вік, як і ім’я, також значення не має. Вона не належить до тих жінок, котрі роблять з цього велику таємницю. Адже від цього кількість прожитих років не зменшиться.
Якось застала її у жахливому стані. «І все-таки тебе життя дістало!» – подумала. Хотіла сказати щось втішне. Але вона, допиваючи, мабуть, другу літру кави, запитала: «Хочеш, розповім тобі «рецепт», як позбутися занепаду сил? Одна знайома поділилася. Треба наповнити посудину по вінця сирим тертим буряком насиченого червоного кольору і залити горілкою. Усе це настоювати при кімнатній температурі протягом дванадцяти діб. І коли відчуваєш, що втрачаєш сили, потрібно пити «мікстуру» по одному маленькому келишку перед їжею. Хай йому грець! У мене ж нині занепад сил! Поки буряк настоїться, може й кінець світу настати».
Вона пропонує червоне вино і салат з червоного буряка… Цікавлюся, що ж усе-таки трапилося. Показує свої улюблені туфлі. Один – без підбора. Як я розумію її розпачливий стан!
Інколи ж мені подобається її не розуміти. І не погоджуватися з нею. І заперечувати…
Знаю, її багато хто любить. Нею захоплюються. А дехто її не може терпіти. Не тому, що комусь заподіяла зло. Тому, що вміє бути собою. І вміє бути жінкою.
«Здається, я випадково потрапила в цей світ, у це негалантне століття. Може, мене загубили?» – любить повторювати вона. І довго вдивляється в небеса, немов очікуючи відповіді…

Осінь пише коханим листи…

Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь, - тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю концерт раннього осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На доріжки, алеї, стежки і стежечки, на чиїсь розгублені сліди дерева поволі скидають обрамлені у вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні був дуже теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися. Ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь - пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем, хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»   
У мене все гаразд. Бережи себе».
Зимовий лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном морозно і падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе леді Одна Рукавичка. Хотів би зігріти твої руки. Але між нами стільки непорозумінь, недомовок… І відстань.
Ти якось сказала: «За поворотом моєї долі очікує інший. Не запитуй, хто він. Бо у твоєму житті я - не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту, яка роками терпить твої походеньки. Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами. Тепер зрозумів, що жартував над твоїми почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди намагалася бути благородною. І ця твоя жертовність… Гадаєш, вона була оправдана? 
Ти відпустила мене. Я пішов… Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», - сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він. - Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя - не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка. Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене залишилася його музика...
Я шукаю у парку цього незнайомця. А його немає.  
Мабуть, на твоєму обличчі блукає іронічна помішка. Думаєш, цей дивак - моя вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався у тінь, ти сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Як я заздрю їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно й шепотіла: «Доброго ранку, світку. Я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони підіймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, - зітхала. - Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Хмари випадуть дощем», - відповів я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «яка згідна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене». «Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…» Лист залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Шматочки щастя для сірої Мишки

Вітрина дорогого магазину лукаво дивилася на «давно не в моді» Настине пальто, спідницю «в клітинку» і вив’язаний з двох старих «новий» светр. Настя завжди зупинялася біля цієї вітрини. Взятися на ручку дверей не наважувалася, бо магазин їй видавався іншим світом, у який лячно ступити.
Жінки виносили звідти запахи дорогих парфумів і речей, гарні коробки. Власниці обновок здавались Насті холодними й байдужими.
Особливо подобалась вітрина увечері. Яскраве світло струменіло теплом. Воно дивними тонами лягало на обличчя покупців і з них зникали байдужість та холод.
Магазин біля зупинки. Тому на Настю ніхто не звертав уваги. Стій, скільки заманеться. Додому після роботи дівчина не поспішала - за порогом на неї чекає самітність.
… Не гріло пальто «давно не в моді», холодом пронизував жаль до себе, а вечірній час нагадував: пора додому. Нічого з порожніми кишенями задивлятись на дорогі речі. Проте ноги немов приросли до асфальту. Настя подумки одягалась у стильний рожевий костюм. Приміряла такого ж кольору черевички. Щойно їх міряла манірна блондинка, але чомусь не купила. О, цей пронизливий вітер… А шалик, що на манекені, мабуть, м’який і дуже теплий. Вiн зараз такий доречний…
- Вам це подобається? - зненацька почула Настя.
- Що?!
- Речі в цьому магазині вам подобаються?
Насті здалося: їй перебили чудовий сон, у якому вона була щасливою. Глянула на того, хто осмілився повернути на грішну землю. Дівчині стало неприємно. Цей незнайомець вивідав її таємницю. Він був схожим на злодія.
- Так дивляться на своє минуле. А, може, на майбутнє, - не вгавав.
Настя не дозволяла собі спогадів про минуле. Хоча, цей магазин, лукава вітрина… Три роки тому тут висіла вицвіла вивіска «Закусочна».
- Вам холодно?
Настю ніхто не запитував, холодно їй чи спекотно, добре чи зле. Здавалося, світ відгородився від неї, а, може, вона відгородилася від світу.
- У вас трапилось нещастя?
… Настя хотіла бути щасливою. Потім зрозуміла: щастя - примара, яку вигадують такі, як вона. А потім за це розплачуються, бо після зневіри і розчарування приходить біль. Вiн змушує копирсатися у минулому, даються взнаки дитячі образи, дратує нинішня невлаштованість. Дитячі образи Настю дістають чи не найбільше. Про своє дитинство може розповісти лаконічно: нічого не мала. А ще весь час крутиться в голові запитання: чому?
… Незнайомець з цікавістю розглядав Настю. А вона приміряла на себе оте «чому?». На фоні цієї уявної незграби тьмяніли розкішні сукні, втрачали блиск дорогі прикраси, ставало тісним і мульким вишукане взуття.
… Він зустрічався з багатьма жінками. Вони не були схожими на мишку-незнайомку. Це були розкішні дами, які знали собі ціну. І він знав скільки вони коштують. Кожен флірт спустошував гаманець. Його гроші, наче пісок, сипалися крізь забаганки чергової пасії. Розумів: слова вдячності цих жінок - фальшиві.
Звернути увагу на незнайомку змусив її погляд, яким роздивлялася вітрину дорогої крамниці. Такі очі подобаються художникам і поетам. У юності за такі очі він пішов би на край світу. А тепер?..
Настя розглядала, радше, вдавала, що розглядає вітрину. А він розглядав її. Якби побачили цю картину його друзі чи якась із «коханих жінок», подумали б: захворів. Його смаки, статки, стиль життя і… якась сіра мишка. Він довго не наважувався підійти до неї. Знайомитися з «такими» жінками не вмів.
… Настю до сих пір боліло, що мати ніколи не хвалила її за гарні оцінки, не поспішала справляти обновки, не цікавилася, що робитиме після закінчення школи. «Станеш повнолітньою - розміняю квартиру, дам тобі кімнату й живи. Ти зруйнувала мою долю, бо не знаєш, що означає бути одинокою матір’ю…». Такі монологи Настя слухала майже щодня. І вкотре запитувала у себе: чому?
Мати помешкання розміняла. «Тепер ти доросла, - сказала, - турбуйся про себе сама».
Настя пішла працювати у дитсадок нянею. Маленькі непослухи стали для неї великою веселою сім’єю. Згодом заочно вступила до вузу. Поміняла садочок на більш оплачувану роботу у заможних людей.
- Перепрошую…
Незнайомець знову перервав Настині думки. Продавці уже зачиняли крамницю.
- Цей магазин є для вас чимось особливим?
- Мені потрібно йти, - відповіла.
- Можна, я з… вами?
- Куди?
- Просто так. Проведу вас. А за це ви скажете своє ім’я.
- Настя!
- Анастасія… Гарно… Дівчині з таким іменем личить одяг з цього магазину.
Він картав себе за банальність. Подумки висміював своє «залицяння». Не знав, що їй ще сказати. Його «дорогі» жінки, почувши слово «магазин», впадали в ейфорію. А мишка… Їй байдуже.
- Ось мій дім. Добраніч. Дякую, що провели.
Він добряче промерз. Треба було підвезти її на авто. Хоча, вона, мабуть, у нього не сіла б.
Злився на себе, мишку, на весь світ. І знав: завтра знову приїде на це місце. 
Настя думала про вечірню пригоду. Що цьому чоловікові від неї потрібно? Він не з тих, хто захоплюється такими, як вона. Вирішила завтра не зупинятися біля вітрини. І післязавтра…
Три дні марудив холодний дощ. З роботи Настя їздила тролейбусом. Крамничка мило усміхалася освітленими вітринами. Настина зупинка була наступною.
На четвертий день йшла додому пішки.
- Зачекайте, Анастасіє! Чому ви так швидко пробігаєте біля свого улюбленого магазину?
- Дайте мені спокій!
- Не ображайтеся. Послухайте…
І не давши часу на заперечення, почав розповідати. Це скидалося на сповідь. Так, він ніколи не зустрічався з такими дівчатами. Його вабили інші жінки. Але згодом відчув: від цих зустрічей в душі порожньо. Змінюються жінки, минають роки, а нічого не залишається. Йому набридло солодкаво-примхливе: «Котику, я тебе чекаю». Настю побачив випадково. Інколи купує дещо в цій крамничці. Чомусь звернув на неї увагу. На погляд… Про себе нарік її Мишкою. І був упевнений: вона ніколи не назвала б його Котиком.
- Ви навіть не сказали, як вас звати.
- Артем! Анастасіє, розкажіть мені про себе.
- Нічого не мала.
- Що?
- Пробачте. Думки вголос. Моє життя… просте, звичайне…
Над вечірнім містом закружляв перший сніг. Настя, як у дитинстві, підставила долоні для сніжинок.
- Задумайте, Артеме, бажання. Воно обов’язково збудеться. Це ж перший сніг.
- А ви вірите?
- Хотіла б…
- Я вже задумав.
Його бажанням була ця дивна дівчина, яку прагнув зробити щасливою. Але спершу повинен навчитися цього. Сірій Мишці потрібно дарувати щастя  маленькими шматочками, вона ж бо не схожа на його колишні киці. Ще у переліку бажань - сім’я, діти…
- Анастасіє, у нас… у вас буде все чудово.
- Що?!
- Думки вголос.
Крамничка дивилася на Настю великими здивованими вітринами…

Людина зі сну

Марина гарно малює. Чоловічий портрет став прелюдією до її неймовірної історії.
- Я назвала його «Людина зі сну». Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася…
Марина гарна, упевнена жінка. Не приховує, що щаслива. Але так було не завжди…

У двадцять один вийшла заміж за Дмитра. Молодята бути шалено щасливими. Вражала їхня неймовірна схожість. Знайомі жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.

Згодом народилася донечка. Донечка-сонечко, донечка-краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.
У тридцять чоловік занедужав.
- Це був не діагноз, а вирок. Страшний, невблаганний вирок для нашої родини, - повертається спогадами у минуле Марина. - Мені було лише двадцять шість. Лікар попередив, що Дмитро не проживе й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі я могла бути собою: сумувала, лаяла долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.
Чоловік прожив вісім місяців. Після роботи Марина часто поспішала на кладовище. Жінка гладила землю і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі покійний почав їй снитися. Здавалося, усе відбувається наяву. Дмитро сідав у снах у свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай її не обминали. Покійний наче складав графік для живих.
Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була упевнена: таких, як Дмитро, більше у її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до Дмитрових порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.
Марина збиралася до батьків. Дорога далекувата. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. А в жінки була нагальна справа. Він просив і плакав.
- Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.
Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це її вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку.
Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в аварію. Були жертви, покалічені…
У приятелі Марині почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка. «Що мені робити?» - запитувала сама в себе жінка.
Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч з ним був незнайомець. «Запам’ятай його», - сказав.
- Я відтворила образ зі сну, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але я шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя, повсюди. Скидалося на дивну гру. Інколи думала – це витвір уяви. Це туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.
До моральних страждань додалися й матеріальні. Траплялося, на роботу – пішки, з роботи – пішки. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.
«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» - на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.
… У дні зарплати Марина влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла одних сто грамів, інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.
- Дозвольте вам допомогти, - почула спокійний чоловічий голос.
Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.
- Ви?..
Перед Мариною стояв її портрет. Світ на якусь мить зупинився.
Незнайомець збирав її нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся про щось думати.
- Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене – добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.
А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він приснився Марині ще раз.
- Сказав, що не буде більше турбувати. Бо я повинна бути з живою людиною. Він усміхнувся і… розчинився у повітрі.
Кажуть, люди які нас люблять, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо почуття уміють долати невидимі межі і час. І коли на землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…