Чужа дитина

Світланин чоловік не приходив до тями в лікарні. Борис сильно постраждав у аварії.

Лікарі до нього нікого не пускали. Світлана простоювала під вікнами палати. Плакала, картала себе за сумні думки, надіялася...

У поліції сказали, що з Борисом в автомобілі була якась жінка. Вона також сильно постраждала. Мабуть, підвозив. Адже біда сталася за декілька кілометрів від міста.

- Дивно, він нікуди не планував їхати, - мовила крізь сльози Світлана.

Згодом Бориса не стало.

...Вони майже десяток років прожили разом. Усе мали, крім дітей. Світланин батько через те задобрював зятя. На гарну посаду прилаштував.

Світлана ж працювала в родинному бізнесі - була економістом за освітою. За іронією долі, сім’я мала дитячі магазини.

...Оговтатися від втрати Світлані було важко. Вона кохала чоловіка. Тепер їй самотньо й сумно у великій квартирі. Ще й свекруха досаджувала:

- Ти би Борисовій сестрі допомогла. В неї діти й чоловік ледащо. А в тебе гроші є, а дітей... Борис завжди Любі якусь копійку підкидав. І Борисовий одяг могла би Любиному чоловікові віддати. Навіщо він тобі?..

...У Світланину квартиру подзвонили. Перед дверима стояла незнайома жінка з дівчинкою років чотирьох.

- Ви до кого? - запитала незнайомку.

- До вас. Ви ж Борисова дружина?

- Так, але його... він помер.

- Я знаю. А це - його донька. Настя. 

- В нас... у Бориса немає дітей.

- Якби ж то! Ваш чоловік з Катькою, невісткою моєю, любов крутив. Це Катька була в машині з вашим чоловіком під час аварії. Сильно потовклася. Не викарабкалася. Щоправда, отямившись на деякий час, «висповідалася». Зізналася, що дитина не від мого сина. Адресу вашого чоловіка сказала. 

- Це неправда!  

- Правда. Я настояла, аби син тест зробив. Він – нерідний батько. Я підозрювала, що Катька наліво ходила. А Петька мій - дурень. Тюхтій. Кохання в нього до неї. Якби й знав, що зраджує, то простив би. Тепер я розумію, звідки були гроші в Катьки. Ваш чоловік давав. А вона казала: премії. Петька любить малу. Але ж вона йому - нерідна. Петька в столицю у справах поїхав. Малу на мене залишив. Як повернеться, переконаю, щоб в дитячий будинок здав. Йому треба особисте життя влаштовувати. А з чужим «причепом» кому потрібний?!

Світлана була шокована й прибита почутим.

- А що ви від мене хочете?

- Як що?! Хай Настя у вас побуде, поки Петька повернеться. Це ж донька вашого чоловіка, а не мого сина.

- Але ж... вона маленька. А я - чужа людина.

- Я також їй чужа. Словом, я поспішаю. Мушу в район до родичів поїхати. Настю залишаю вам, поки Петька повернеться. Мене, до речі, Марина Станіславівна звати. Ось мій номер телефону на всяк випадок. 

Марина Станіславівна, не попрощавшись, подалася геть. Настя сполохано дивилася на Світлану. А Світлана не знала, що має сказати дівчинці.

Вона не могла повірити, що Борис їй роками зраджував. Що це його дитина. Ніколи нічого не помічала. 

- Ти голодна? - запитала перше, що спало на думку.

- Ні, - прошепотіло дівчатко.

Світлана зателефонувала матері. Розповіла про все й запитала, що має робити.

- Ми з батьком зараз приїдемо. Може, ця жінка аферистка і дитину розшукують. Ще нам халепи не вистачало!

Матір з порогу сказала Світлані:

- Дзвони тій нахабі, хай номер телефону свого сина дасть. Хтозна, чи він в природі існує. Якщо ні, підемо в поліцію.

Марина Станіславівна, почувши про перспективу поспілкуватися з поліцією, продиктувала синовий номер.

Світлана зателефонувала. Увімкнула гучний звук.

- Слухаю вас, - відповів чоловічий голос.

- Тато!!! - вигукнуло дівчатко.  

- Настуня?! Ти де? Де бабуся?

- Ви Петро? Я вам зараз усе розповім, - мовила Світлана. 

Марина Станіславівна не обманула. Настя - Борисова донька. 

- Як мама могла таке вчинити?! - обурювався Петро. - Я скоро приїду. Ви лише не сердіться на Настуню. В чому вона винна?

- Не хвилюйтеся, - видихнула Світлана. 

Наступного дня Світлана взяла дівчинку з собою на роботу. Офіс був у одному з магазинів. Продавщиці кидали цікаві погляди на дівчинку. Світлана ж нікому нічого не пояснювала.

Побачивши розмаїття іграшок, Настя вперше усміхнулася.

- Вибери собі щось, - сказала Світлана.

Дівчатко вибрало ляльку Барбі з кухонним набором.

Настя бавилася. А Світлану робота не брала. У неї виникало багато запитань, на які ніколи не отримає відповіді. Бо їх знав лише Борис...

Згодом повернувся Петро. Настя не тямилася від щастя. А він вибачався перед Світланою за свою матір.        

- Це неймовірно! Як мама могла до такого додуматись?! Характер в неї складний. Тому батько від нас пішов. Катю недолюблювала. Але щоб таке втнути...

- Може, батьки покійної дружини вам допомагатимуть?

- Вони за кордоном. Там працюють і живуть. Повертатися сюди не планують. 

- Петре, ви маєте фотографію своєї дружини?

Дістав портмоне.

- Ось моя Катя. 

- Вона дуже вродлива, - тихо мовила Світлана. - Вибачте за моє нетактовне прохання.    

- Я розумію. Дякую, що побули з Настею.

Петро з дівчинкою пішли. А Світлана розбирала рейвах у голові. Їй було шкода себе. І Борисової доньки, яка потрібна лише Петрові. Поки потрібна. Марина Станіславівна має рацію: якщо Петро захоче влаштувати особисте життя, то навряд чи його обраниці сподобається виховувати чужу дитину.

...Батьки пропонували Світлані куди-небудь поїхати. Бо була мов сама не своя. Та Світлана розуміла: від себе не втечеш. Те, про що дізналася, завжди переслідуватиме...      

...Іграшки, якими бавилася Настя, так і лежали на дивані. Треба було їх віддати, коли Петро забирав доньку. Світлана набрала його номер телефону. Запитала, як Настя й сказала про іграшки.

- А ми вам так і не віддячили за допомогу. Дозвольте запросити у вихідні на каву.

Світлана погодилася.

У неділю зібрала в торбинку іграшки. По дорозі купила смаколиків.

Цього разу Настя зустріла Світлану приязно.

Петро розповів, що працює в ІТ-компанії. Любить подорожі. Світлана зауважила: він цікавий співрозмовник. Не дурень і не тюхтій, як охарактеризувала його матір. Просто спокійний і добрий.

Ще сказав, що Настя почала ходити в дитсадок. Їй подобається. Тільки прокидається вранці неохоче.

- Телефонуйте, якщо... виникне потреба, - мовила Світлана.

- І ви нам. Навіть без потреби, - пожартував Петро.

...У них увійшло в звичку телефонувати одне одному, зустрічатися, разом піклуватися про Настю.

А що далі? Вони свідомо поки оминали це питання. Бо обоє не знали на нього відповіді...

А дива таки бувають...

- Знаєш, зайчику, див не буває. Їх вигадали байкарі. Підростеш, сам зрозумієш. Де ж твоя мама? Знову повернеться пізно.    

Сусідка Віка вкотре залишила Матвія у Вероніки. Віка - медсестра. Після роботи ходить уколи робити «на дому», масажі. Зарплати не вистачає.

Малий заснув. Вранці вставати до садочку. 

Віка вважає: їй у житті не пощастило. 

- Ще буде все добре, - не раз повторяла Вероніка. - На все свій час, Віко.

- Час - чоловічого роду. Значить, зрадливий...

Вероніка з Вікою заселились в будинок майже одночасно. Дві квартири, розташовані поруч, продавав один власник. Виїжджав з родиною за кордон.

У Вероніки - трикімнатне помешкання, у Віки - двокімнатка. Старша і молодша сусідки одразу подружилися. А ще у них був маленький Матвій, якого обидві любили. Вероніку хлопчик називав Нікою. Не тіткою. Просто Нікою...

У них обох донедавна було інше життя.

Вероніка жила в заміському будинку. Виховували з чоловіком доньку Лілю. В Ростика був бізнес. Ліля вийшла заміж у двадцять два. А через рік Ростика не стало.

Вероніка досі не вірить, що в чоловіка були борги. Упевнена, це щось накрутив його партнер. Ростик з Володимиром були друзями. Мали спільну справу. Все було добре, поки жив Ростик.

Володимир заявився до Вероніки невдовзі після похорону чоловіка. Приніс погану звістку, мовляв, вибач, але тобі нічого не дістанеться. Потрібно борги повертати. Фірму виставляє на продаж. Аби ще виручених грошей вистачило.

- Ростик нічого про борги не казав, - здивовано мовила Вероніка.

- А він нікому не розповідав.

- Кому ж він винен? Банкам?

- Серйозним людям.

- Бандитам?

- Бізнесменам.

- Він нічого ні в кого не позичав.

Володимир поспішно видякувався.

Продавши бізнес, колишній Ростиків партнер і товариш зник з міста. До Вероніки дійшли чутки, що поклав до кишені гарні гроші. 

Наступний неприємний сюрприз очікував від доньки. Ліля заявила, що хоче жити окремо.

- Ми з Юрком вирішили...

- По-перше, будинок мій зять не зводив. А, по-друге, моя думка вам не цікава?

- Це й моя хата, мамо. І я маю право...

Вероніці шкода було прощатися з будинком. Тут вона була щаслива. Тут багато неба, зелені, простору. Ростик все облаштував зі смаком.

Будинок продали. Купили по квартирі. Поділили меблі та інше хатнє начиння. І кошти, що залишилися.

- Тепер у кожного своє життя, - мовила Ліля. - Хоча, мамо, могла би нам віддати більшу частину грошей. Ми - молоді, нам потрібно.

- Я також ще не стара.

Донька образилася. І перестала з матір’ю спілкуватися.

...І у Віки раніше все було по-іншому. Вийшла заміж. Народила сина. Кохала Мирослава.

Все полетіло шкереберть, коли чоловік подався на заробітки. Віка не хотіла, аби він їхав за кордон. А от свекри вважали по-іншому. Їхній старший син уже давненько на заробітках. І своїй сім’ї гроші надсилає, і батькам перепадає. Ласа до грошей свекруха сподівалася, що й молодший син дещо підкидатиме. 

- Матвій ще такий малесенький, навіть року немає, - спиняла Віка Мирослава.

- Не хочу жити на орендованій квартирі. Треба заробляти на свою.

...А потім з’явилася Віра. Мирослав познайомився з нею за кордоном. Віра немов причарувала чужого чоловіка. Мирослав зізнався у своєму гріху дружині.

- Чому наш син має рости без батька? Йому лише чотири роки. І, взагалі, як нам далі жити? - запитувала.

- Я куплю вам квартиру. Допомагатиму грішми.   

Віка хотіла накласти на себе руки. І якби не Матвій, хтозна, що могло б трапитись. Він так плакав. Відчував недобре. Це привело її до тями.

Мирослав, як і обіцяв, купив Вікторії з Матвієм житло. Так і стали Вероніка з Вікою сусідками.

Колишній чоловік надсилав Вікторії з сином невеличкі суми. Жінці довелося шукати підробітків.

...Сусідки разом святкували. Допомагали одна одній. Часто готували на дві сім’ї. 

Вони так і не познайомилися з іншими мешканцями будинку. Та й не хотіли. Люди люблять заглядати в потаємини чужих душ. А їм не хотілося розповідати про своє минуле. Винятком став сусід, що жив поверхом нижче.

Вікторія жила на третьому поверсі. Дмитро - на другому. Біля їхніх вікон росло велике дерево. Коли було вітряно, гілля билося об шиби. Вікторія зверталася за допомогою у відповідні організації. Але хто її там слухав? Останньою надією був сусід.    

Дмитро владнав проблему. А Вікторія пожартувала:

- Тепер я ваша боржниця. Запрошую на каву.

- А борщем нагодуєте? Я зелений люблю.

Якось у квартирі Віки зіпсувався кран у кухні. Вероніка  попросила Дмитра виручити сусідку.

Після цього вони утрьох смакували кавою. Матвій показував гостеві свої машинки. У деяких не вистачало коліс. І Дмитро їх став припасовувати.

Сусід також жив сам. Був розлучений. Мав дорослого сина, який за контрактом працював за кордоном.

- Скоро Славко приїде додому на кілька днів. Після цього - ще пів року роботи за кордоном і контракт закінчується. Син не дуже втішний з того, - з відтінком смутку розповідав Дмитро. - Він - добрий, тямущий хлопець. З дівчиною тут зустрічався. А вона вискочила заміж за його товариша. Тому й подався у світи, аби все забути...  

...Вероніка нікого не запрошувала додому на свій день народження, хоча це був вихідний. Лише Віку з Матвієм. І сусіда з нижнього поверху.

- Дякую. Але мій Славко вчора ввечері приїхав, - сказав Дмитро. - Ми тут...

- То приходьте із сином.

Забава у маленькій компанії була душевною. А ще Вероніці телефонували й вітали родичі, знайомі, співробітники. Мовчала тільки донька...

...Дні, тижні, місяці минали швидко. От і зима. Незабаром новоріччя.

- Може, нам сусіда запросити, - подала ідею Віка. - Матвієві буде веселіше у чоловічій компанії.

- Чому б ні? 

Дмитро з радістю прийняв запрошення. Навіть обіцяв ялинку привезти. Але напередодні Нового року мов у воду канув. Вероніка сусідові телефонувала. Він був поза зоною досяжності.

Зустрічали Новий рік утрьох: Вероніка, Віка й Матвій. Щоправда, малий о дванадцятій солодко спав.

Вероніка з Вікою привітали одна одну. Побажали, аби рік новий був благополучним та прихильним. І кожна думала про одне - про свою самотність. А ще Вероніка згадувала колишнє життя. Біля їхнього будинку росли декілька ялинок. Ростик прикрашав їх ілюмінацією. Вони запалювали бенгальські вогні... 

Віка очікувала, що Мирослав у новоріччя згадає про сина. Але він не дався чути. 

У новому році для Вероніки й Віки нічого не змінилося. Крім чисел на календарі. А ще випав сніг, якого в грудні майже не було...

...Утрьох святкували й Різдво. Аж на другий день свят об’явився Мирослав з подарунком для Матвія. 

За день до Старого Нового року у квартиру Вероніки подзвонили. Відчинила. На порозі стояла... ялинка.

- Вибачте, - ніякового мовив сусід з нижнього поверху замість «доброго вечора». - Ми... не могли раніше.

Разом з Дмитром був і Славко. Вероніка не знала що й сказати.

Дмитро пояснив: його матір живе у селі в сусідній області. Уже в роках. Потрапила до лікарні напередодні новоріччя. Щойно про це повідомили, поїхав до матері.

- І Славко відразу поїхав до бабусі. Їй уже полегшало. От ми й удома. Кличте, Вероніко, своїх сусідів. Будемо прибирати ялинку. А завтра разом зустрінемо Старий Новий рік.

...Під запізнілою ялинкою були подарунки для Матвія, Вероніки та Віки - від сусідів з нижнього поверху.

Вероніка, крім іншої смакоти, приготувала із замороженого квасцю й зелений борщ, який розхвалював Дмитро.

Про щось перешіптувалися Славко з Вікою.

- Здається, моєму синові подобається ваша сусідка, - тихо мовив Дмитро Вероніці. «А ти подобаєшся мені», казали його очі.

- Де Матвій? - спохватилася Віка.

- Певно, заснув в іншій кімнаті, - відповіла Вероніка. - Зараз погляну.

Скрутившись калачиком, Матвій спав. Поруч лежав пожежний вертоліт, подарований Славком. Вероніка накрила малого коциком. І прошепотіла:  

- Знаєш, зайчику, а дива таки бувають...