«Цей номер більше не обслуговується…»

У світі все неправильно влаштовано, бо не Вона його творила. Їй усе було не так і всі не такі.

Подруги – тимчасові. Так було ще зі школи.

Батьки змушені були залишити помешкання Їй, бо молодша. Брат образився. А Вона викреслила його зі свого життя. Ще й одружився «не на тій», троє дітей народили. Статків не мають. А потім братова отримала щедру спадщину. І через те Її роздирали дикі заздрощі.   

Чоловіки від Неї відверталися після перших побачень. Бо одразу озвучувала свої захцянки, розповідала про свою неперевершеність і шукала недоліки у кавалерах. Щоправда, один затримався. У нього з дружиною не ладилось, за двері виставила. Він знав, мине час і благовірна покличе назад. Так завжди було. Він шукав «транзитних» коханок, аби перечекати бурю. У його тенета потрапила Вона.

Йому доводилось терпіти Її жахливий характер. А Вона хотіла будь-що його втримати. Але одного дня він зібрав свої нехитрі пожитки й сказав, що повертається додому.

Згодом зрозуміла, що вагітна. Зателефонувала йому, все розповіла.

– Що мені робити? – запитала.

– Бажано не народжувати, – відповів. – Я не твій чоловік, аліментів не чекай.

Вирішила народити. На зло йому.

Він не цікавився дитиною. Аж якось побачив Її з донькою. Мала була неймовірно схожою на нього. Підійшов. Запитав, як живуть. І, неочікувано для самого себе, запропонував допомогу. Був не бідний. Вона погодилась. Скупість узяла верх над гонором. Навіть дозволила зустрічатися з донькою.

На роботі від Її нестерпної натури потерпали колеги, сторонилися. Вона заздрила. Особливо тим, у кого були сім’ї чи кохані. Ненавиділа щасливих людей. Її дратували жарти, усмішки, аромати вишуканих парфумів, модні одяганки інших жінок… Вона також носила стильні речі. Приїжджала на роботу власною автівкою. Але це ж Вона. Їй можна. Іншим – зась.

Підростала донька. Найбільшим бажанням дівчини було втекти з-під материної опіки. Бо їй було не дозволено бавитися з «простими» дітьми, зустрічатися з однокласником, батьки якого Їй “у підметки не годяться”. А коли «несанкціоновано» бачилася з рідним дядьком, це закінчувалося грандіозним скандалом. 

Донька хотіла вивчати архітектуру. Вона ж наполягла, аби вступила на юридичний факультет.

Після навчання додому донька не повернулася. Знайшла роботу в іншому місті. Закохалася. Познайомила обранця з матір’ю. Але він Їй не сподобався. Не тому, що мав якийсь гандж. Вона заздрила власній дитині. Бо так і залишалася самотньою.

На вечірку до молодят не поїхала. Не поблагословила, не сказала доброго слова. Лише пригрозила доньці:

– Квартиру на безхатьків запишу.       

– Роби що хочеш, мамо, лише не псуй мені життя. Своє ти зіпсувала.

Вона зганяла свою злість на роботі. Одна з колег із тиском в лікарню потрапила. Інша – звільнилася. «З’їла» керівника.

Згодом справи у компанії, де працювала, почали йти погано. Врешті, довелось шукати іншу роботу. Знайшла, але менш оплачувану, менш престижну. Пробувала на новому місці показати свій норов. Але керівниця ніжним голосом молодої кобри прошепотіла:

– Спробуєш каламутити воду, вмить на вулиці опинишся. Розповіли про твої «подвиги» на попередній роботі.

Вона любила вишукані напої. Особливо коньяки. Пила після роботи, на самоті. Для настрою. Про це ніхто не знав, крім доньки.

Від брата дізналася, що стала бабусею. Донька двійню народила.

– Спробуй порозумітися з дітьми, – радив брат. – На внуків подивися.

– Це тому ти прийшов, аби розуму вчити?!

– Ні, пошукати в квартирі моїх батьків твою совість.

– То ти спілкуєшся з тією зрадницею?

– Я спілкуюся зі своєю племінницею. До речі, в неї чудові свекри. І дуже гарний чоловік. Вони щасливі. Може, й краще, що не хочеш їх бачити, не отруюєш їхнє життя.

– Забирайся геть! – вигукнула, й гримнула за братом дверима.

Усе частіше спиртне ставало Її розрадою. Але тепер це не були вишукані коньяки, а дешеві напої. На дорогі не було грошей.

На роботі помітили Її захоплення спиртним. 

– Ти що, на склянку підсіла? – запитала якось керівниця.

– В гості вчора ходила. Довго засиділась.

– Ти?! В гості?! До кого? Тебе навіть Баба-Яга на вечірку не запросить.

…Ковток дешевого вина ще більше зіпсував настрій. Він і так не був святковим, хоча й новоріччя.

Сходами бігли діти, перегукувалися, сміялися.

Вона хотіла нарешті зателефонувати доньці. Аби вилити свою злість.

«Цей номер більше не обслуговується…» – почула у слухавці.     

Це був старий номер доньки. Нового не знала…

(Фото ілюстративне, з Інтернет-мережі).

 

Хто двері відчинить?

 Тетяна довго не змогла заснути. У сусідів сплакувала маленька дитина. А в її квартирі було тихо. Дуже тихо.

Увімкнула телевізор. Жодного фільму, який хотілося б переглянути.

Заснула мало не під ранок. У сон прийшла Стефанія Никифорівна, з якою колись працювала. Тетяна роками не згадувала цю худеньку, непримітну жінку, яка працювала в дитячому садку нянею - в групі, де вона була вихователькою.    

Поза роботою вона була просто Таня. Бо лише недавно закінчила виш і прийшла працювати з дошкільнятами. Діти любили молоденьку виховательку. І няню любили. От лише ім’я та по-батькові малечі давалося важко. Її називали Стефа Нифонівна, Стефанія Кифорівна... Няня на те лише усміхалася.

Їй було під шістдесят. Вдова. Подруг у Стефанії Никифорівни в садочку не було. Як жила - ніхто не знав. Нікому нічого про себе не розповідала.

Якось Стефанія Никифорівна обмовилася Тетяні, що не любить вихідних. Бо в ці дні самотньо й сумно. Донька з сім’єю жила далеко. Давно не бачились.

- А ви до мене в гості приходьте, - сказала Тетяна. - Я квартиру винаймаю тут неподалік. Правда, у вихідні їжджу до батьків, вони в райцентрі живуть. Але деколи залишаюся в місті. В мене тут також нікого нема. Найкраща інститутська подруга заміж вийшла й виїхала. І хлопця поки не маю.

Стефанія Никифорівна подякувала.

- У вас, Тетяно Максимівно, наймана квартира. А в мене своя. Тож спершу завітайте до мене на гостину.

- Добре. Я прийду.

У неділю Тетяна купила квіти й тістечка. І поспішила до Стефанії Никифорівни.

Вона жила в хрущівці. В помешканні було багато вишиття, в’язаних серветок, фотографій.

Стефанія Никифорівна пригощала Тетяну смачним борщем, млинцями. Коли пили чай з тістечками, жінка розповіла про своє життя.

- Ні з ким не ділилася. А з вами, Тетяно Максимівно, на душі легко, світло. Та й перебудова, гласність зараз. Політика змінюється, тому можна дещо розказати. Але ви, нікому... будь ласка.

Родина Стефанії Никифорівни вважалася в радянські часи неблагонадійною. Чоловік сидів «за політику». І рідний брат був репресований. Загинув у сибірах.

Стефанія з Мироном виховували доньку. Коли мала пішла до школи, Мирона посадили вдруге. Начебто, знайшли заборонену літературу.  

- Мирон за професією істориком був. Не тримав він удома заборонених книг. Але час такий був: знайдуть бозна що, коли треба. Ви, Тетяно Максимівно, не знаєте тих жахів. І добре, що не пережили цього. Я бухгалтером працювала. Після того, як удруге посадили чоловіка, мене з роботи... попросили. Мирон два роки відсидів. Занедужав сильно. Я на завод влаштувалася. Робота у три зміни була. Зате платили непогано. Дотягнула до пенсії. А потім... не могла вдома сидіти. Думала, збожеволію. От і влаштувалась нянею в дитсадок.  

Стефанія Никифорівна взяла з етажерки фотографію дівчини-школярки.

- Донька моя. Віра. Гарно вчилася. Після закінчення школи поїхала вступати далеко від додому. Віра розуміла перипетії нашої родини і хвилювалася, що це може зашкодити їй. Там і заміж вийшла. Вона з чоловіком - геологи. У багатьох місцях побували. Осіли в одній з балтійських країн. Внучка у мене є. Давно їх не бачила.

В очах Стефанії Никифорівни забриніли сльози.

- Чому ж вони не навідуються до вас? 

- Доньку досі страхи переслідують. Гадає, приїде в Україну і... їй про батька та дядька згадають. Віра навіть на похорон батька не приїхала. А Мирон так чекав її. Так чекав... Відчував, що недовго залишилося.  

- Але ж зараз все змінилося. Чому ж вона?..

- Мені би внучку обійняти. Хоча б на хвильку. Бо хто знає, скільки кому в цьому світі відведено... Важко самій. Сумно. Особливо у свята й вихідні. І вмирати на самоті страшно. Я на ніч двері не закриваю на ключ. Лише на ланцюжок. Бо як помру, то треба буде двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде...

...Тетяна вийшла заміж. Перебралася в інший мікрорайон. Перевелася працювати в інший дитсадок. Після цього ще декілька разів зустрічалася зі Стефанією Никифорівною. А потім народився син, через два роки - донька. За клопотами відкладала зустрічі на потім. Згодом випадково дізналася від колишньої співробітниці, що Стефанії Никифорівни не стало. Запалення підхопила. Чи бачилася з донькою та внучкою, перед тим, як відійти в засвіти?..

...Тетянині діти - Руслан і Катя - виросли, вивчилися. Обоє рано завели власні сім’ї. У батьківській оселі ніхто не залишився. Донька вийшла заміж у сусідню область - там здобувала вищу освіту. Син жив ще далі. Його дружині дісталася від бабусі гарна квартира. Туди й переїхали.

Після п’ятдесяти Тетяна овдовіла. Тужила за чоловіком. Дмитро добрий був. Слова кривого ніколи не сказав.

Самотньо було Тетяні. Просила дітей, аби частіше приїжджали, внуків привозили. Але в кожного були справи, своє життя. Якщо й приїжджали, то гостювали не більше тижня.

Якось зателефонувала доньці, сказала, що матиме кілька вільних днів. Могла би приїхати.

- Та в нас усе добре. Чого будете їхати? І квитки подорожчали, - відповіла на материну пропозицію Катя.  

Прикро стало Тетяні.

До сина дорога була довшою. Може... Набрала Руслановий номер телефону:

- Синочку, в мене є трішки вільного часу. Хотіла би побачитись. За внучкою скучила. 

- Я зайнятий. Не можу зараз приїхати.

- Я б сама до вас приїхала.

- У нас зараз друзі гостюють.

- Я лише на три-чотири дні. В кухні на диванчику переночую.

- Мамо, я ж сказав... Вибач, у мене друга лінія. Мушу відповісти. Це - важливий дзвінок.

Після розмови з рідними дітьми зрозуміла: там її не чекають. А от чужій, залишеній дітворі вона потрібна. Тетяна декілька років тому перейшла працювати у сиротинець. Лише б не розплакатися, коли гладитиме голівки осиротілих хлопчиків та дівчаток. Бо згадуватиме власних внуків, яких хочеться пригорнути. Почути їхній сміх, їхні розповіді. Просто, з ними побути... 

Сон, у якому бачила Стефанію Никифорівну, ще більше розкуйовдив Тетянині невеселі думки. Подумала: треба зайти до церкви, свічку за упокій душі поставити. А ще пригадала розмову про двері на ланцюжку.

На добротних Тетяниних дверях із двома замками ланцюжка нема. А якщо, не дай Боже, сильно занедужає чи щось гірше трапиться? Хто двері відчинить?.. 

 

Вона стала морем...

Вона стала морем. Невидимою частинкою великої води. Море щось жебоніло, коли не було вітру, і кричало, коли громи розривали небо. Вона не боялася грізного моря. Це воно ридало, просило в неї прощення...

Не раз хотіла втекти від моря. А воно тримало. То змивало смутки, то знову обдавало болем... Море забрало в Таміли найдорожчих людей...

...На південь Тамілу привезла тітка Люба, коли матері не стало. Дівчина тяжко звикала до нового місця. Її маленьке містечко ніколи не бачило моря. Через нього протікала лише невеличка річка. Довкола - поля і ліс.

А ще в містечку залишилася її школа, друзі. Половина хати, де вони жили з мамою. Залишився Ігорчик, з яким бавилася в садочку, а потім сиділа за однією партою. Ігорчика називали маленьким принцем. У нього було біляве волосся і сині очі. А Таміла була його принцесою.

Ще довго місце за партою поруч з Ігорем було порожнє. Він не хотів, аби тут сидів хтось інший. Не вірив, що Таміла вже ніколи не повернеться...

...У Люби з Юрком дітей не було. Тому обоє радо прийняли племінницю в свій дім. Таміла стала розрадою Любі, коли чоловік ходив у плавання.

Люба вкотре розповідала Тамілі, як зустріла своє кохання.

- Воно було худе й молоде. Такий собі звичайний морячок. Глянула на нього - серце тенькнуло. Твоя мама жартувала: «Ти, Любко, не практикувала, а моряка собі шукала». Я ж сюди на практику тоді приїхала. Почала зустрічатися з Юрком. А скільки сліз було, коли додому поверталася. Подружки заспокоювали: не ти перша, не ти остання за моряком сльози ллєш. Знаєш, скільки в нього ще таких Любок буде?» Не вгадали. Я у нього одна... Ой, а як приїхав у наше містечко!.. У формі. Красень. І заздрили. І пліткували. Мовляв, недовго в Любки любов з моряком буде. А я вже з ним двадцять років. Проводжаю Юрка, чекаю, зустрічаю... Я також до моря довго звикала. І ти з часом звикнеш. Тепер будемо разом дядька Юрка зустрічати й проводжати. А потім, може, й ти в моряка закохаєшся...

...Небо - художник. А море - величезний мольберт. Небо розфарбовує море в різні тони та відтінки. Увечері, коли на хвилях відпочивало призахідне сонце, велетенська картина видавалась Тамілі містичною. Вона любила приходити до моря увечері, коли довкола ставало тихо. Тоді вони були наодинці - море і дівчина. Й мали про що поговорити...  

...Тамілина мама колись працювала вчителькою. І донька вибрала таку ж професію. Навчатиме грамоти найменших школяриків.

Під час канікул Таміла любила постояти за прилавком разом з тіткою Любою. У тієї була крамничка, де торгували різноманітними «морськими» сувенірами, листівками, футболками та іншою всячиною. Згодом почали пропонувати відпочивальникам ще й соки, воду та каву.

До крамнички зачастив місцевий хлопець.

- О, знову твій морячок іде. Всю воду нам вип’є, - жартувала Люба.

- Та не морячок він. І не мій.

- Бачу-бачу, як зиркає на тебе. Мій Юрко також колись так дивився на мене...

Матвій справді не був моряком. Його професія пов’язана з комп’ютерними технологіями. А до крамнички часто заходив, бо сподобалася Таміла.

Він, як усі тутешні, любив море. І коли Таміла з Матвієм почали зустрічатися, багато розповідав їй про море: і легенд, і правди...

...В оксамитовий сезон, на березі моря, Матвій запропонував Тамілі руку й серце. Було надвечір’я. Притишене море слухало зізнання. А небеса розфарбовували палітру води у теплозолоті кольори.

...Люба готувалася стати бабусею. Юрко мріяв, що внук стане, як і він, моряком.

- Капітаном буде! - радісно вигукував. Я навчу його морської справи. Хтось мусить продовжувати сімейну традицію.

...До пологів залишалося два місяці. Таміла з Матвієм сиділи на березі моря. Вони так і не вибрали імені для маленького. Люба хотіла, аби хлопчика назвали Любчиком. Юрко - як його діда - Олександром. Дід був справжнім «морським вовком», розповідали в дядьковій родині. А майбутні батьки ще були в роздумах.

Море у цей день хвилювалося. Здавалося, хмари були так низько, що аж лягали на хвилі. А ті їх розгнівано відштовхували. Зривався вітер. Двоє хлопчаків, незважаючи на небезпеку, побігли у воду. Їх накривали великі хвилі. Хлопці то виринали, то ховалися у воді. І раптом одного не стало.

- Йому потрібна допомога, - мовив Матвій і кинувся в обійми розгніваних хвиль.  

Це були останні його слова...

Матвія з хлопчиком знайшли наступного дня. А після похорону чоловіка Таміла втратила дитину...

...Вона довго на самоті сиділа біля моря. То плакала. То все єство затерпало. Люба хвилювалася за Тамілу. А Юрко заспокоював:

- Хай поплаче. Хай віддасть морю свої печалі, свій біль. Море вміє слухати. Вміє забирати й повертати.

Міцною рукою ніжно обійняв дружину і вкотре повторив:

- А я думав, наш внук моряком буде... Я б його навчив... Ех...

Встав. Відступив кілька кроків. Витер сльози, аби не бачила Люба...

...Таміла поспішала до моря. Три роки тому сталася трагедія. Несла білі троянди для коханого. Віддасть їх хвилям.

Довго сиділа на березі. Чиїсь кроки змусили здригнутися. Впізнала цього чоловіка. Це - батько хлопчика, якого кинувся тоді рятувати Матвій.      

Присів біля неї. Дістав баклажку. Мовчки простягнув Тамілі.

- Я не п’ю.

- Я - також. Але тут... зробіть хоча би ковток. Легше стане.

Не стало. Розплакалась.

Здоровенний чолов’яга пригорнув Тамілу й гладив по голові, наче маленьку дівчинку. 

- Він у мене був один... Син мій... Віталик. І я в нього був один. Наш рейс тоді запізнився. Коли повернувся, дізнався, що народився син. А дружину не врятували. Пологи важкі були. Так і жили сім років. Я - в рейс, а Віталик залишався з дідусями-бабусями. Усі разом проводжали й зустрічали. Простіть його... нас простіть...

Дві чайки, мов ангели, виринули з піднебесся. Покружляли, щось прокричали, й зникли.

- Певно, то були душі, - мовила Таміла...

...Їх звела біда, а вже потім прийшло кохання.

- От і дочекалася ти свого моряка, - мовила Тамілі Люба. - Видно, доля така.

- Дмитро - надійний, - додав Юрко. - Житимеш з ним, наче в тихій гавані. Дасть Бог, дітей народите. А те, що на декілька років старший за тебе - пусте...   

Таміла з Любою збиралися зустрічати Дмитра. Цей рейс тривав недовго. І Любі нетерпілось, аби Дмитро про все дізнався.

- Коли скажеш йому новину? - допитувалась в племінниці.

- Сьогодні. Біля моря, на нашому місці.

Море було спокійне, лагідне. Промінці призахідного сонця стрибали по хвилях. Таміла поклала на воду дві білі троянди.

- У мене новина, - мовила.

Дмитро сполошився.

- У нас буде син. Олександр, Сашко... Так звали діда дядька Юрка. Ти не проти?

Дмитро, мов пір’їнку, підхопив дружину на руки.

- Я - щасливий!!! - гукнув морю.

З неба виринули дві чайки. Кружляли. Торкались води. Злітали в небо. Наче здійснювали якийсь ритуал.

- Як ти тоді казала? Це - душі. Певно, так...

«Це тому, що я стала морем», - відповіла подумки. А вголос мовила:

- Це - наші ангели...

Горнятко кави від осені

…Він учив її любити осінь. Тоді вони були підлітками…

…Колись для маленької Дарусі ця пора року була смачною і чарівною. Мама їздила до міста на роботу. А бабуся Клава збирала яблука, городину. Даруся з огірків-насінників робила кумедні свинки: замість ніг – чотири патички. Замість очей – зернята соняха. Цьому «ремеслу» її навчив сусідський хлопчисько, за що бабуся його висварила. За ногами на городі плентався пес на грізне ім’я Грім. У сім’ї жартували: єдиний господар на обійсті. Клава рано овдовіла. А Дарусин тато повіявся світ за очі. Вже й сліди пропали.

Даруся була дуже мала, аби зрозуміти, про що одного вечора тихо й тривожно розмовляли мама з бабусею. Потім обидві плакали. А потім…

Маму поховали на краю кладовища, біля рову. Без священника. І людей на похороні майже не було. Бабуся враз подалася. Снувала подвір’ям у чорній хустині. Навіть Грім боявся вештатися під ногами. У садку падали перестиглі яблука. Їх ніхто не збирав. На сусідських городах палили картоплиня. А Клава ще й не починала копати бараболю. Ця осінь принесла в їхню сім’ю біду…

Пізніше Дарусі розповіли, що мама завагітніла від міського залицяльника. Не знала, що в нього дружина й діти. Не могла пережити ганьби. Віку собі вкоротила.

…Клаву обсіли болячки. І восени пішла на той світ услід за донькою. Даруся тоді ходила до третього класу. Її хотіли віддати в інтернат або на виховання близькій рідні. В Дмитра з Орисею своїх дітей не було. У селі знали про крутий Орисин норов, та все ж, гадали, Даринці буде ліпше в родичів, аніж серед чужих.

Орися відразу поставила умову дівчинці: обід потрібно заробити; з дітиськами не водитися; в усьому слухатися.

…Даруся поверталася зі школи. Не здогадувалася, яка халепа чекає на неї вдома. Пропали гроші, які складала Орися. Заначок було дві. Не стало тієї, що лежала за портретом.

- Мала свиснула, більше нікому, – переконував Орисю двоюрідний брат, від якого добряче тхнуло спиртним.

- А, може, ти взяв?

- Хочеш, поклянуся?! - бився в груди.

На подвір’я ступила Даруся. Орися налетіла на неї, наче вихор:

- Я тебе годую-вдягаю, а ти мене обкрадаєш?! Де гроші?

Трясла дитину, наче грушу. Ще й прутом відшмагала. Пиячина швиденько втік. У його кишені шелестіли купюри з Орисиної заначки.

Даруся вдома не ночувала. Подалася в інший кінець села до хати-пустки, де колись жила. Було лячно, бо вже стемніло. Але тітчин гнів ще страшніший.

Після цього випадку Орися тлумила дівча за будь-яку провину. Даруся втікала з дому. Нерідко приходила до школи в синцях, голодна. Врешті сільське керівництво потурбувалося, аби дівчинку забрали до інтернату, що у їхньому райцентрі.

Осінь Дарина розлюбила: вважала, що ця пора року приносить їй нещастя.

…Матвій прийшов до їхнього 9-А, коли вже розпочався навчальний рік. Однокласниці одразу звернули увагу на новенького. Високий, симпатичний. Гарно вчиться.

Хлопці навідувалися до чужих садків. Вчителі про це знали, сварили. Але не допомагало. Приносили звідти груші, яблука. Пригощали дівчат, які тим подобалися. Одного разу два великих яблука простягнув Дарині Матвій. Віднікувалася.

- Ти навіть не уявляєш, які вони смачні, - сказав.

Із цих яблук почалася їхня дружба.

- Я не люблю осені, - зізналася хлопцеві Дарина. І розповіла свою історію.

А Матвій – свою. Він – із сусіднього райцентру. Батько помер. Матір спилася з горя. Речі з хати винесла.

- Тітка, мамина сестра, обіцяла: коли закінчу школу - забере до себе, - мовив мрійливо. - Вона добра. Шкода, що живе далеко.

…На літні канікули Дарина поїхала до тітки Орисі. Більше не було до кого. Тепер вона чекала осені, нового навчального року, аби знову побачити Матвія.

…Матвієва тітка обіцянку виконала: щойно племінник отримав атестат, забрала до себе, аби там вступав до інституту.

- Ми обов’язково ще зустрінемось, - сказав хлопець Дарині на прощання.

…Дарина вчилася у райцентрі на медсестру. Жила в гуртожитку. Не цікавилася ні походеньками, ні посиденьками з одногрупниками. Сумувала за Матвієм і своїми інтернатськими однокласниками зі складними, пошарпаними долями. Їй було легше з ними спілкуватися.

Якось, коли Дарина навідалась до родичів, тітка Орися кинула:

- Не думай там закрутити шури-мури з якимсь міським, щоб потім не наклала на себе руки, як твоя мама. Яблуко від яблуні…

Дарина не дослухала. Вибігла з подвір’я. Більше до тітки не хотіла їхати. І про заміжжя не думала. Боялася обпектися. Та й кавалера не мала.

Після навчання влаштувалася в районну лікарню медсестрою. Винайняла кімнату в сім’ї одиноких пенсіонерів. Не відмовляла, якщо хтось просив підмінити на чергуванні. Гроші не зайві.

- Чули про аварію в передмісті? - запитала вранці тітка Ліда, санітарка, коли Дарина прийшла на роботу. - Вантажівка у легковик в’їхала. Дуже потовкло молодого чоловіка, дуже… Аби на ноги встав.

Дарина заглянула до палати, де лежав новий пацієнт. Спав. Тихенько зачинила двері. Пізніше дізналася: в дорожню пригоду потрапив її колишній однокласник Матвій. Повертався з поминків за матір’ю. Рік минув, як відійшла…

- От і зустрілися, - мовила Дарина сама до себе.

Матвій упізнав свою однокласницю. Спробував усміхнутися.

- Я буду ходити? - запитав ледь чутно.

- Чому ходити? Бігати будеш.

- Зателефонуй моїй тітці, скажи, що я тут…

Тітка приїхала. Плакала, називала Матвія синочком. Запитувала лікаря, чи можна його перевезти в обласну лікарню. Матвій був проти:

- Я там нікого не знаю, а тут біля мене завжди є ангел.

Тітка з лікарем здивовано глянули на нього.

- Це - моя однокласниця Дарина. Медсестра.

…Матвій шаркав ногами по доріжці. Дарина підтримувала.

- Ти вчиш мене ходити.

- А ти колись вчив мене любити осінь. І ці яблука… Пам’ятаєш? Дівчата мені заздрили.

- Тепер соромно, що лазили в чужі садки, але це були найсмачніші яблука.

- Може, тому, що ми завжди чомусь хотіли їсти…

- Зустрітися б з нашими. Тринадцять років, як закінчили школу. Бачила когось?

- Не багатьох.

- Нарешті мушу тебе запитати: Дарино, ти заміжня?

- Ні, звичайно.

- Чому так категорично?

- А…

- Я зустрічався з дівчиною. Та коли її рідні дізналися про мою матір, відмовили бачитися зі мною. Вирішив робити кар’єру. Тут усе краще й успішніше. Забув сказати: мене завтра виписують.

За Матвієм приїхала тітка зі своїм сином. Дарина принесла торбинку яблук:

- Візьми в дорогу. Смачні. Схожі на ті… колишні…

…Нічне чергування закінчилося. Дарина присіла в медсестринській за столом і задрімала. Її розкотурхала тітка Ліда, санітарка.

- Дарино Семенівно, попросили вам передати горнятко кави.

- Хто?

- Від осені.

- ???

- Той молодий чоловік, пацієнт наш колишній. Як його?.. Матвієм звати. Він і попросив.

- Тітко Лідо, нині не перше квітня. Осінь надворі.

- А ви, Дарино Семенівно, вийдіть у приймальне відділення. Самі побачите.

Матвій сидів з термосом кави.

- Де ти тут узявся спозарання? Знову щось трапилось?

- Трапилось… Ще колись в інтернаті. Я дружив зі своєю однокласницею. Певно, це було кохання, якого я не розумів… ми не розуміли. Дітьми були. А тепер… Почуття стало дорослим і мудрішим… А зараз ходімо додому, тобі треба відпочити, виспатися.

Але сон Дарину не брав. Її емоції були розбурхані. Смакувала вже третє горня кави з Матвіївого термоса. Кава пахла осінню, яка пробиралася в кімнату крізь прочинену кватирку. А осінь пахла щастям…

Дорога, переметена роками

- Чули? Степан Маньки Горобчихи дівку з міста привіз. Ім’я таке дивне: Власта, - перемовлялися в селі.

- Ага, її батьки в начальниках ходять. Вона в них одиначка. Пощастило хлопцеві.

- Та й Степан інститут закінчив. Не те, що брат його. І до кого вдався, такий безголовий?

- Все одно Манька над старшим сином більше трясеться, як над молодшим.

- Тепер на Степана буде дмухати…

Маньці майбутня невістка не припала до душі. Жінка окинула оком велике обійстя, глянула на тендітну, модно одягнену  дівчину, і зрозуміла: Власта не буде сапати й рити картоплю на городі і, взагалі, що таке сільська робота - не знає. Про що при нагоді й сказала Степанові.

- Мамо, ми ж у місті будемо жити. А щось допомогти… Чому б і ні? Власта навчиться.

- Хто її так назвав? Запам’ятати годі.

Вдома Манька невдоволено буркала, а поза очі хвалилася, мовляв, не з простими людьми породичається. І, водночас, злостилася на Степана. Вважала: спершу старший син повинен одружитися. Якось з чоловіком про те мову завела.

- Та наш Руслан більше з дільничним спілкується, аніж з дівками, - відповів на те. - Спробуй такого вженити.

Манька більше любила старшого сина, бо був схожий до її рідні. Молодший вдався до бабусі - чоловікової матері. Манька ж терпіти не могла свекрухи. А Степан був її улюбленим онуком.

Степан був відмінником у школі. А за Русланом золоті верби росли. Не змінився й тоді, коли почав парубкувати. Дівчата Руслана сторонилися. І друзів, крім злодійкуватого Мирона, не мав.

…Степан з Властою до села приїжджали не часто. А після того, як Манька обізвала невістку безрукою панею, та взагалі голови не показувала.

Руслана ж пекло, що брат гарно в житті влаштувався. Живе заможно. Дружина вродлива. І тихо зловтішався, що вже минуло кілька років, відколи Степан одружився, а дітей нема. Зле жартував над братом, мовляв, от, якби Власта була його жінкою…

Степан був щасливий, коли дружина завагітніла. Згодом дізналися: народяться близнюки. Тесть із тещею заздалегідь потурбувалися, щоб у їхніх хлопчиків було все найкраще…

- Щось ваша невістка, Манько, внуків не привозить, - сказала сусідка.

- Малі ще. Підростуть, то й привезе.

Маньці й самій нетерпілося побачити близнюків. Але їхати до сина з невісткою після сварки не наважувалася. Чоловіка випровадила. Коли той повернувся, запитала:

- На кого внуки схожі?

- Ось фотокартку привіз. Візьми й подивися.

- Нічого нашого нема. Нічогісінько! На її родину вдалися.

- Самі на себе схожі. Чого ти причепилася?!

…Степан з Властою привезли в село малюків, коли тим виповнилося півроку.

- Плаксиві вони, - буркала Манька. - Дрібні. В те панство вдалися.

- Мамо, заспокойтеся, - шепотів Степан.

Увечері, коли діти заснули, Власта вийшла надвір. Якраз звідкілясь повертався добряче підпилий Руслан.

- Ти ба, які гості! А ти ще гарнішою стала. Мені б таку.

Руслан кинувся обіймати Власту. Та його відштовхувала. Озирнувшись довкола, Руслан згріб Власту своїми ручищами і поволік за хату.

- Зараз будемо ближче родичатися, - прошипів.

Розірвав на жінці футболку. І якби не сусідка…

- Руслане! Схаменися! - заволала на весь голос.

Руслан струсонув Властою, наче грушею, і відпустив. Вона ридала від сорому і болю.

На гвалт прийшли Степан з матір’ю.

- Що сталося? - запитав Степан.

- А я розкажу, - подала голос сусідка. - Я врятувала її від твого навіженого брата.

- Не смій так про мого сина! - гаркнула Манька.

- Та вона сама… сама мене покликала, - зареготав Руслан. - Правда, кицю? Бачте, мовчить. Може, то й діти не твої, Степане.

- Ото невістку лихий послав, - заломила руки Манька. - Тепер все село буде в зубах носити. Поки жити буду, сорому не оберуся. А вона ще реве. Бо застукали?! Чоловік в хаті, а вона тут… Ах ти!..

Манька не вгавала. Вона ще й «відривалася» на невістці через те, що багаті свати не обсипали її добром.

Власта побігла до хати. Степан за нею.

- Що це було? - запитав.

- Хай тобі брат пояснює. Я забираю дітей і їду додому.

- То це правда, що ти… ти з Русланом?..

- Яка правда? Що ти говориш? Та твій брат… Він…

- Нікуди не поїдеш!

- Поїду. Благо, права взяла з собою.

- А, знаєш, діти справді зовсім не схожі на мене. Може, й Руслан має рацію. Може, ти з ним тишком-нишком… А, може, з кимось іншим. Як я раніше про це не подумав?! І в нашій родині близнюків ніколи не було. Який же я дурень!

- Степане, ти що з глузду з’їхав?

- Забирай малих і котись звідси, - Степан боляче штовхнув дружину.

Власта зібрала дітей, тремтячими руками завела автівку. Рушила з подвір’я. Їй услід принижено і злісно дивився Степан. Зі смутком і почуттям вини -  батько. З ядучою посмішкою - матір. З цікавістю - сусідка, яка рознесе новину селом і ще й прибреше. А Руслан повернувся до Мирона - там ще залишилася недопита пляшка.

Через кілька днів Степан з’явився просити в дружини пробачення. Власта з малечою була в батьків. Теща з тестем зустріли зятя холодно.

- Я не знаю, що на мене найшло, - виправдовувався. - Мені дуже прикро. Наче, щось в голові перемкнуло.

- Ти не захистив нашу доньку, - твердо мовив тесть. - І навіть не уявляєш, в якому стані вона приїхала. А вона ж двох малесеньких дітей везла.

- Я не хотів її відпускати.

- Ти не хотів повірити, що твій навіжений брат мало не позбиткувався над твоєю дружиною.

- Я люблю своїх дітей. Потрібний їм. І доведу, що вони мої. Експертизу зроблю.

- Степане, ми вважали тебе мудрим і порядним. Але те, що сталося… Зрештою, хай Власта вирішує.

- Ми дамо раду без тебе, Степане, - мовила Власта. - Забери свої речі з квартири.

- Але ж я кохаю тебе.

- Ключі залиши сусідці Нелі. На розлучення подам сама. Про аліменти не турбуйся - мені їх не треба.

- І не подумай щось витворити, - пригрозив тесть. - Та й взагалі, не попадайся на очі.

…Степан тисячу разів пошкодував за цей вечір. А Руслан насміхався над ним:  слабак ти, брате…

Він не раз спостерігав за близнюками. Уже ходять. Вже бігають. Уже пішли до садочку. Стали школярами. Вже Власту ростом наздоганяють.

Він знав, що Власта заміж вдруге не вийшла. Вона й досі дуже гарна. Він кохає її і не може простити… Хоча, толком і не знає, чого саме не може їй простити…

Хвилювався, що тесть завадить робити кар’єру. Але той просто викреслив колишнього зятя із життя своєї родини.

Степан пробував влаштувати особисте. А воно чомусь не клеїлось.

…Близнюки стали студентами престижного факультету. Обоє грають у баскетбол. З їхнім ростом… Степан бачив, як Власта приїжджала до них на змагання. А потім вони утрьох їхали додому або в кафе. Вони люблять фотографуватися з мамою. Власта виглядає, наче дівчинка біля високих, міцних хлопців. На них із захопленням дивляться люди. Такі гарні мама і її сини…

Степан таки наважився. Його організація стала спонсором змагань, у яких брали участь близнюки. Він був певний: їхня команда переможе. Вона, фактично, найсильніша. Він вручатиме призи гравцям і при нагоді познайомиться з синами. Кудись їх запросить, аби поговорити, порозумітися…

Власта також пришла підтримати синів. Серед спонсорів ігор побачила прізвище колишнього чоловіка. А пізніше зіткнулася зі Степаном у коридорі.

- Я тут заради них, - кивнув у бік баскетболістів, серед яких були близнюки.

- Вони виросли без тебе. Їм уже двадцять.

- Але ж ти сама не захотіла…

- Ми обоє знаємо, що трапилось.

- Я хотів би…

- Не намагайся подолати дорогу, переметену роками і вчинками. Крім того, я синам розповіла про цей жахливий випадок. Вони вже дорослі. Все зрозуміли…

Команда, в якій грали близнюки, перемогла. Призи гравцям вручав Степанів заступник.

Жінка-осінь

Він: Ось вона, прошкує холодним парком. Жінка-літо, схожа на осінь. Жінка-згуба…

Вона: Як він знав, що я зверну на цю доріжку? У нього квіти. Для мене. Як пізно він почав мені їх дарувати. Його квіти мене засмучують. У них незвично терпкий аромат. Так пахне незбутнє, втрачене...     
Він: Вона ще така гарна... І не моя…
Вона: Якби він знав, що ці зустрічі приносять мені біль. Як і ці квіти…
Він: У неї є інша сім’я. І в мене. Вона щаслива. Про це розповідають її очі, легка хода… А я… Моє щастя відлетіло у вирій, аби ніколи не повернутися.  

Вона: Він повинен розуміти: між нами не може бути жодних почуттів. Колись він легко зрадив наше кохання. А мені хотілося притулитися до його плеча. Розмовляти без слів. Обійняти теплом і ніжністю… Він загубився на довгі роки. А тепер шукає зустрічі. Навіщо? Кольори його життя стали безбарвними?    
Тепер він такий чужий. Біля його душі не зігрієшся - вона розхристана, незатишна…     
Він: Вона й досі любить хризантеми. І різнокольорові шалики. І черевички на високих підборах. І яскраві кольори. І носить зачіску аля розкуйовджене сонце. Час її не змінив. Лише довершив вишуканість, елегантність, стиглу вроду.    
Вона: Треба сказати, аби не шукав більше зустрічей. Не тривожив минулого. Це не потрібно ні йому, ні мені…

Він: Певно, вона дивується, що я, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух? Хочу побачити. Якби вона знала, як приємно відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти. Я втратив не лише цю жінку. Я загубив себе… І тепер… не можу зізнатися, що кохаю її. Пізно… так пізно…

Осінь - пора розлук. А я її зустрів через десятки літ… Вона справді схожа на осінь. Теплу і сонячну. Із золотим смутком. З тихою радістю… Дорога моя згубо, як маю жити без тебе? 

Вона: Він не назвав мене жодного разу коханою. Бо не кохав, а просто любив. Любив???  

«Матері не суди…»

Дядько Петро не був завсідником сільського буфету, але, бувало, на пиво заглядав. А діти бігали до кнайпи за солодощами. Інколи перепадали якісь копійки на цукерки й Марусі. Від матері. Зоя потай від чоловіка клала в доньчину долоньку гроші й шепотіла:

- Купи собі щось, аби батько не бачив.

Перш, ніж зайти до буфету, подружка обсервувала, чи там немає Марусиного батька. Якщо ж у кнайпі був дядько Петро, дівчинці діставався гостинець.

- Геню, - гукав дядько Петро до продавчині, - дай-но Манюні чиколядку більшеньку. Зараз я заплачу.

Геня якось запитала, чому Петро годує Зойчину малу смаколиками.

- Бо ти важиш іншим дітям по сто-двісті грамів цукерків, а Манюні кілька штук. Шкода дитини.

Геня здвигнула плечима. Для неї головне - виручка…

…Батько не любив Марусі. Інколи й руку на малу підіймав. Коли Зоя захищала доньку, Семен замахувався на неї і сичав:

- Байстрюча народила, а більше дітей мати не годна?

…Зоїна врода залишилася на фотографіях. В її віці жінки квітнуть стиглою красою. Її ж врода рано зів’яла. Через Семена, який завжди злостився. Односельці не могли втямити: чого бракує чоловікові? Має добротну господарку. Донька гарно вчилася в школі, до інституту вступила. Зоя наперекір не те, що слова не мовить - не дихне.

…Маруся була щаслива, що вирвалася з дому. Ось тільки матері шкода.

- Мамо, чому тато такий?.. Мене не любить. І вас, мабуть…

- Що ти, доню, таке кажеш?

- Хіба я не бачу? Ніколи слова доброго не чула.

- Натура в нього така…

…Після інституту Маруся залишилася в обласному центрі. Працювала економістом на підприємстві. Отримала місце в гуртожитку. Познайомилася з Михайлом, також молодим спеціалістом. Коли хлопець запропонував одружитися, була на сьомому небі від щастя. Уявляла, як вальсує з коханим у довгій білій сукні. Як радіє мама. А тато? Радітиме?

На вихідних сказала батькам, що збирається заміж. У маминих очах було стільки щастя! А Семен подався геть з хати. Потім Зоя повідомила доньці сумну новину: батько відмовився весілля справляти.

Михайло заспокоював Марусю. А їй гірчило в душі.

- Що твоя рідня подумає? - запитувала.

Забаву відгуляли у їдальні підприємства. Семен не приїхав. Гостям сказали: занедужав.

Зоя, поправляючи Марусі вельона, тихенько мовила:

- Маю гріх перед тобою, доню. Прости мені.

- Мамо, не хвилюйтеся. Не приїхав тато, то й не приїхав. Це на його совісті.

Зоїне серце захлиналося від сліз…

Після доньчиного весілля Зоя подалася ще більше. Стало нестерпніше боліти життя із Семеном й провина перед Марусею. Скільки разів поривалася все розповісти. Не встигла…

На похороні Семен був, наче з каменю. Ні сльози, ні слова. Вдома спередсердя гаркнув Марусі:

- Тепер тут тебе ніхто не чекає.

…Маруся приїжджала на мамину могилу. Часом бачила батька на подвір’ї. Минала обійстя, яке стало чужим. Інший радів би, що став двічі дідусем. Що донька з зятем мають нове житло. Живуть у злагоді…

…Маруся здалеку побачила якогось чоловіка біля маминої могили. Невже батько? Підійшла ближче.

- Добрий день, дядьку Петре? То це ви тут пораєтесь?

- Добридень, Манюня. От, морозом прибиті сухі квіти вириваю.

- Яка ж я Манюня? Вже доньку заміж видала.

Дядько Петро випростався.

- Спина болить. На зміну погоди. Сніг обіцяють.

- На зміну погоди голова болить.

- Ет, зараз все болить. Світ змінився, - філософськи мовив. Кашлянув. І хрипло сказав:

- Чуєш, Манюня… Колись я пообіцяв тримати язика за зубами. А тепер… Зої вже нема. І я минуся. Мушу висповідатися перед тобою. Мусиш знати, чому Семен не по-людськи до тебе і до матері ставився. Не батько він тобі…

…Петро закохався у Зою з «багатого кута». Так називали вулицю, де будувались заможні господарі. Зої також подобався веселий, добрий хлопець. На статки кохання не зважало. Зоя нікому не зізнавалася, що бігає на здибанку до Петра. Її родина з погордою дивилася на бідніших односельчан. Навіть краща подруга не знала Зоїної таємниці. В селі не розуміли, чому   бібліотекарка гордує тутешніми парубками. Міського кавалера на приміті має?

Про Петра розповіла батькам, коли завагітніла. У хаті зчинився гвалт, як перед кінцем світу. Мати гарячково шукала, за кого б поспішно видати доньку заміж. У придане готова пожертвувати що завгодно, лише б Петрова нога не ступила на подвір’я. Так осоромив! Батько завжди був на боці матері.

Вибір зупинили на Семенові з сусіднього села. Заможному підстаркуватому кавалерові. Семен до пропозиції пристав. Обіцяв мовчати про чужу дитину. Але жити разом із тещею й тестем навідріз відмовився. То ж мусіли погодитися залишити нове обійстя молодим, а самим перебратися в стару хату, яка стояла пусткою.

Новина громом прокотилася околицею. Хто б подумав! Зойка виходить заміж за Семена. Правду кажуть, любов зла… Набурмосений, непривітний. Слова не витягнеш.

Ціле весілля лив дощ. І ридали дві розлучені душі - Зоїна й Петрова…

…Семен Зої не любив. Марусі тим паче. А Зоя чоловіка тихо ненавиділа. І їла себе, що не відстояла кохання. Що донька не має путнього батька. Й не хотіла мати дітей від Семена, аби не перейняли його вдачу. Якби він знав про аборт, забив би, певно…

…Петро взяв за дружину вдову з малим сином. Ставився до хлопця, як до свого. Згодом народився ще один син. Радів. Коли ж бачив Марусю, біля серця стригав біль. Знав: його донька нещаслива. І не міг нічого вдіяти. Хіба що, смаколиком пригостити. Зоїні батьки пригрозили: відкриєш рота, або хата згорить, або…

- Ось так воно, Манюню…

Одкровення ошелешило жінку. Не знала, що й думати.

- Матері не суди, - тихо мовив Петро. І поволі побрів між могилами. Спинився в кінці цвинтаря. Підвів очі до неба.

- Хтось мав сказати нашій доньці правду. На душі стало легше, хоча й порушив обіцянку. Прости, Господи. І ти, Зою, не гнівайся…

Закохане містечко

Маленьке містечко не хотіло її відпускати. О, воно розуміло, що їй тут сумно. І що тут її не розуміють, вважають дивакуватою. Але містечко знало: коли вона звідси поїде, воно залишиться наодинці із вселенським смутком. Містечка також можуть закохуватися. І страждати.
Воно любило підслуховувати її думки. Це були переважно спогади. Вона призначала їм побачення у старій альтанці, що стояла посеред парку. І ніколи не могла дати спогадам лад. Вони збігалися табунами й стукали у її серце. Ледве встигала відкривати їм двері.
Вона любила слухати дощ. І коли люди поспішали сховатися від негоди у домівках, йшла в альтанку, сідала на лавку, списану зізнаннями в коханні та розмальовану серцями, й насолоджувалася тихими звуками, що падали з небес.
У містечку була музична школа, тут вона вчила дітлахів грати на фортепіано. Аделаїда Генріхівна. Незвичне ім’я для маленького західноукраїнського містечка. Колись давно тут жила її родина. Вона ж народилась далеко звідси. Ніколи не думала, що оселиться у звичайній хатині з ганком, садком і клаптиком городу, на якому вирощуватиме лише квіти. А свою розкішну квартиру у великому місті просто зачинила. Кілька разів поривалася повернутися назад, у свою стихію. Але щось стримувало…
Вона не любила розповідати про своє життя. Нікого не кликала в гості. І сама нікуди не ходила. Разом із самотою теплими ранками смакувала на ганку запашною кавою, увечері - м’ятним чаєм. У зимові вечори грала на фортепіано. Бувало, таку ніжно-сумну мелодію, що навіть сусід Михасько, який водив давню дружбу з оковитою, прислухався, і пускав невинну сльозу.
- Ех, - промовляв, - витираючи очі облізлою крілячою шапкою. - Ех…         
Вона любила після роботи заходити до старої дерев’яної церковці. Сивий, старенький священник завжди кивав їй головою. У нього були дуже добрі очі. У неї тепліло на душі.
Містечко знало, що вона поховала єдиного сина-підлітка. І не пробачила зради чоловікові, який закохався у молоденьку секретарку. Чоловік Аделаїди був людиною достойною, так завжди говорив про себе, і багатою, тому скандалу не хотів. Вони розлучилися тихо. Аделаїда залишилася з квартирою і чималим статком. Колишній чоловік інколи телефонував. Вона ніколи не кидала слухавки. Вони зустрічалися двічі на рік біля синової могили - у день народження і смерті. Він повертався до молодої дружини, вона - у маленьке далеке містечко.
Подруги просили повертатися додому. Відтоді, коли Аделаїда перебралася на кінець світу, так вони називали містечко, минуло чотири роки. Колишній чоловік у телефонних розмовах радив те ж саме. Відповідала: «Скоро». Хоча, напраду, не знала, коли це буде.
Містечко сумувало, коли Аделаїда їхала. Воно ревнувало її до великого міста. І чекало повернення.
… Цієї ночі сон до Аделаїди не йшов. Уже випила два горнятка м’ятного чаю. Переглянула фільм. Передумала багато всього. Аж під ранок вдалося заснути. Приснився Сашко, син. «Мамо!» - мовив голосно, що Аделаїда аж стрепенулася у сні. Сашко кудись кликав її. Вона йшла услід. Хотіла взяти сина за руку, але не могла. Здавалося, її рука впирається у невидиму стіну. Вони прийшли на цвинтар. І врапт Сашка не стало…
Аделаїда не могла дочекатися канікул. Сон не давав спокою. Сашко її кликав. Вона повинна поїхати на могилу.
Дорогою з роботи зайшла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. Поправив свічечку, що схилившись, плакала бурштиновими слізьми. Аделаїда поставила й свою свічечку…
Квартира зустріла тишею. У попередньому житті тут було весело: приходили їхні з чоловіком друзі, Сашкові однокласники. А в нинішньому - надто багато тиші. Аж у вухах ріже…
Аделаїда купила квіти і футбольного м’яча. Сашко мріяв стати футболістом. Вона завжди клала на могилу м’ячі. Їх хтось забирав.
- Ти кликав мене, синку, і я приїхала, - шепотіла. - Може, я справді повинна повернутися додому?
Неподалік, біля могили, встеленої прив’ялими квітами, стояли двоє дівчаток. Старша обіймала меншу за худенькі плечі й витирала сльози. Аделаїда підійшла ближче, глянула на фото на могильній плиті...
- Мартуся?! 
Діти озирнулися на незнайомку.
Марта. Аделаїдина однокласниця. Її всі кликали Мартусею. За добру і веселу вдачу.
Аделаїда знала, що Марта закінчила медичне училище. Що майже перед заміжжям її залишив наречений. Пізніше народила доньку. Виховувала сама. Потім народила вдруге. Без заміжжя. Ніхто не знав батьків дівчаток. Мабуть, Марта забрала цю таємницю з собою...
- Це - ваша мама? - запитала у дівчаток.
 У відповідь кивнули головою.
- А я - однокласниця вашої мами.
Маринка, старша донька Марти, розповіла, що маму поховали тиждень тому. Тепер вона з сестричкою Людочкою залишилася з бабцею Тетяною. Але бабця після похорону потрапила до лікарні. У неї хворе серце. До бабці нікого не пускають. Тітка Надя, сусідка, щовечора приходить до дівчаток і залишається з ними на ніч, аби не боялися.
- Уже обід. Ходімте, я вас нагодую. А потім підемо в лікарню і запитаємо про здоров’я бабці Тані. Я знаю вашу бабцю. І я зможу залишитися з вами ночувати. А хочете, можемо піти до мене.
Дівчатка переглянулися.
- А тітка Надя?
- Ми її попередимо.
У лікарні Аделаїда дізналася, що в Мартусиної матері з серцем зовсім зле. А сусідка Надя бідкалася, що буде з дітьми, якщо, не доведи Господи, не стане ще й Тетяни.  
… - Можете зайти, - мовив лікар до Аделаїди, - але, будь ласка, лише кілька хвилин.
Тетяна Олексіївна упізнала однокласницю своєї доньки:
- Аделька… ти не знаєш, як мої дівчатка?
- Не хвилюйтеся, вони в мене. Все гаразд…
З лікарні Аделаїда поверталась з тяжким серцем. Прогнози лікаря були зовсім невтішні.
… Маринка з Людою спали. Аделаїда переглядала альбоми з фотографіями. Перший клас. Діти дивляться в об’єктив фотоапарата серйозно, лише у Мартусі усмішка - від вуха до вуха… А ось маленький Сашко з величезним надувним м’ячем. А тут… похорон...
…Аделаїда уперше після розлучення сама набрала номер телефону колишнього чоловіка:
- Привіт. Ще не спиш? Я хочу удочерити двох дівчаток. Допоможеш?..
Вона поверталася до містечка, щоб розрахуватися з роботи. Аделаїда не мала наміру продавати хату. Вона привозитиме туди дівчаток на канікули, аби дихали свіжим повітрям, ласували, купленими у сільських бабців ягодами, молоком, сметаною... Вони ходимуть до парку і до лісу. А вечорами  смакуватимуть запашними чаями, аби добре спалося.
Коли залагодила справи на роботі, а з сусідами домовилася, щоб наглядали за хатою, пішла до старенької церковці. Сивий священник кивнув головою. Глянув добрими очима. І, здавалося, усміхнувся. «Треба буде привести сюди дівчаток», - подумала.
…Маленьке містечко плакало теплим дощем. Воно буде сумувати за  шаликами і капелюшками цієї дивної жінки. За її музикою. За ароматом м’ятного чаю. За цокотом високих підборів по старій австрійській бруківці. І чекатиме, як годиться закоханим…   
Аделаїда повернула ключа у дверях. Містечко зітхнуло громовицею…

Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…