Маленькі дівчатка не повинні бачити, як плачуть солдати

Утомленим від спеки потягом люди поверталися з моря. Засмагли. Відпочили. Вели мирні розмови, покрикували на неслухняних дітей… У вагоні їхали троє солдатів - старший і двоє молодих. Один узагалі скидався на хлопчака. Засмаглі у «східному пеклі». Втомлені. Мовчазні. Поверталися додому. Хтозна, чи надовго…
Мама дістала з сумки великого персика. Дала доньці. Мала, очевидно, ще дошкільня, покрутила смаколика в руках, несміливо підійшла до сусідів-військових і простягнула персика наймолодшому. Той знітився, усміхнувся, подякував маленькій. Вона радісно пострибала до мами.
Молода жінка дістала ще два персики, щось шепнула доньці на вушко і малеча понесла смачні презенти для двох інших солдатів.
Подякували. У старшого по щоці потекла сльоза. Повернув голову до вікна. Маленькі дівчатка не повинні бачити, як плачуть солдати…

Кохана подала Йому руку…

Тернопіль. Вони зайшли у тролейбус. Він - молодий, високий, гарний. Опирався на милицю і на Її руку. Мабуть, це була Його кохана. Обручок не мали.

Біля дверей сиділа молода мама з шести- чи семирічною дитиною. Глянула, відвернулась до вікна. Не запропонувала сісти.

- Сідай, сину, - казала старша жінка з сумними очима, одягнена при більш, ніж 30-градусній спеці, у все чорне.

Подякував. Усміхнувся добре, якось дитинно.

- Звідти? - запитала жінка.

- Звідти, - відповів він.

- Поранили?

- Так. Мав операцію. Але все буде добре. Трохи підлікуюся - і на Схід. Там хлопці…

- Все у нас буде добре, - додала Вона. І ніжно погладила Його темне волосся.

На зупинці, біля залізничного вокзалу, вони виходили.

- Бережи себе, сину, - сказала жінка з сумними очима.

Подякував.

Кохана подала Йому руку.

Він усміхався ніжно і дитинно.

Хай береже тебе Бог, солдатику. І твою кохану. І ваше кохання…