«Принц» зі швидкої

Зимовий дощ тужив холодними слізьми. Під кущами ховалися від важких крапель клаптики снігу.

- Яка зима - такий настрій, - мовила сама до себе Леся.

- Мур-р-р-р, - погодився з нею кіт Дон Жуан.

Котяру так нарекла Лесина подруга. Бо ще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі.   

Леся відсвяткувала Новий рік з Дон Жуаном. Її кликали до себе подруги. Відмовилася. Сказала, що почуває себе не дуже добре. Це була неправда. Просто, замкнулася у своїй самотності...

- Кожен у цьому світі повинен знайти свою другу половинку. Бо, не знайшовши її, ми залишаємось напівчимось, - сказав їй колишній наречений, коли пропонував заміжжя.

Олег вміг гарно говорити й залицятися. За це його любили дівчата.

...До весілля не дійшло. Леся простила б Олегові походеньки, бо не він перший, не він останній крутив голову дівчатам, поки не одружився. Але коли її на вулиці перестріла ця дівчина... Ще зовсім дитинисько, а вже народжувати скоро.

- Не забирайте його в мене, благаю вас, - просила зі слізьми на очах  незнайомка.

- Кого не забирати? - нерозуміюче запитала Леся.

- Олега. 

- Але ж він...    

- Нічого не розповів про мене? Ми з ним... Мені ще сімнадцяти не було... Батьки сказали, що підуть до суду, якщо Олег... Ви розумієте... Я ж неповнолітня... Ви ж не хочете, аби Олега засудили?

- Це шантаж?

- Він батько нашої дитини. Сина...

Олег зайшов після роботи. Леся поклала перед ним нещодавно куплені обручки.

- Вони тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.

- А вона що?.. Ти її бачила? Але я не можу з нею одружитися. Де ми будемо жити? В її тісній квартирі? Чи з моїми батьками і молодшим братом? Так, я непогано заробляю, і, гадаю, колись зможу придбати власне житло. Але зараз...

- Тобі, взагалі, хто більше до вподоби: я, чи моя подарована батьками квартира?  

- Що ти таке кажеш. Я кохаю тебе...

...Минув час. Олег встиг розлучитися зі своєю юною дружиною і знайти нове, матеріально забезпечене, кохання. А Леся рятувалася роботою. Коли ж нападали смутки, діставала свою скрипочку. Колись навчалася в музичній школі. Грала сумні мелодії. Дон Жуан, відчуваючи своєю котячою душею настрій господині, йшов в іншу кімнату. Може, також сумувати на самоті.

...Перед новим роком на фірму, де працює Леся, приходив її колишній однокурсник. Михайло працює в благодійному фонді. Просив допомогти одній родині. Там троє дрібних дітей. Найменшій дівчинці збирають гроші на операцію. Шеф обіцяв щось подумати стосовно допомоги, та Леся знала: з його скнарістю даремно чогось очікувати. Але, хоча вона права рука шефа, фінансові справи вирішував тільки він.

Леся згадала, що десь записала адресу цієї родини. Так ось вона. Живуть в іншому мікрорайоні. Трохи далекувато.

Леся поспішала до магазину. Поклала в корзину цукерки, мандарини, іграшки, дитячі книжечки. Вдома все це запакувала в різнобарвні обгортки. І поклала декілька купюр в конверт. Викликала таксі.

Двері відкрила молода жінка. Здивовано дивилася на Лесю.

- Мені вашу адресу Михайло з благодійного фонду дав, - пояснила.

Жінка усміхнулася. Запросила в оселю. Дітлашня з цікавістю розглядала незнайомку.

- А я до вас із новорічними подарунками. Трохи спізнилася, бо довелося все самій розносити, - імпровізувала.

- А ви фея? - запитала найменшенька.

- Ну... так.

- А ваш помічник - маленький принц? 

- Ага.

- Він захворів?

- Ноги намочив у калюжі. Тепер кашляє.

- Може, інший принц допоможе.

- А... його нема. 

- Треба пошукати, - міркувало дівчатко. - А, може, він сам вас знайде.

Леся усміхнулася.

- Ілонка любить вигадувати різні історії, - мовила мама дівчинки. - Інколи здається, що вона живе в іншому світі, в своїх вигадках, і, може, це їй допомагає.

Дітлахи з радістю розглядали неочікувані подарунки.    

- Мені пора, - сказала Леся й помахала їм рукою.

Батьки дякували за гостинці та гроші:

- Це так несподівано. Ми навіть не запитали, як вас звати.

- Фея, - відповіла жартома.

Бралося на вечір. Калюжі підмерзли. Таксі поблизу не було. Неподалік зупинки Леся посковзнулася і добряче втовкла коліно.

- От що каблуки з жінками роблять, - почула насмішкуватий чоловічий голос. - Давайте руку.

- Якби вулиці посипали...

- Я таксі зловлю. І поїду з вами. Погляну на вашу травму.

- Яка травма? Поболить і перестане. А, взагалі, ви хто?

- На швидкій працюю.

- А я думала - принц, - прошепотіла, обмацуючи втовчену ногу, Леся.

- Що ви кажете?

- Бажаю здоров’я комунальникам.

Матвій, так звали «принца» зі швидкої, довіз Лесю додому, як годиться, надав допомогу. Записав на серветці свій номер телефону.

- Дзвоніть, коли треба. 

...Дощ і не думав вщухати. Наче, переплутав пори року, забувши, що зараз зима. Ще й розмова з матір’ю... Батьки щоразу нагадували Лесі, що їй уже тридцятка на носі, а вона досі сама. От і нині матір розповідала, що зустріла в магазині Лесину однокласницю Таню з дітьми. Такі славні хлопчики. Леся натяк розуміла...

Зіжмакала серветку, що лежала серед візитівок. Хотіла викинути. Та це ж... номер телефону «принца» зі швидкої. А, може... Набрала одну цифру, другу, третю...

- Алло! - почула в слухавці.

- Добрий вечір. Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?

- А ви?..

- Леся.

- Можу запропонувати смачну вечерю в моєму улюбленому ресторані. Якщо дочекаєтесь, коли закінчиться моя зміна. Ще недовго.

- Дочекаюся.

Матвій розповідав анекдотичні випадки зі своєї роботи. І що батько всіма силами намагається переманити його в медичний центр, де працює.

- А мама між нами - арбітр. Вона - юрист. До речі, якими вітрами тебе тоді занесло далеко від дому?

- Подарунки дітям возила. А ти як там опинився?

- Ходив миритися зі своїм товаришем. Точніше, він мене покликав на перемир’я. Ніка, дівчина моя колишня, пішла до нього. Я образився. Ми не розмовляли деякий час. У них син недавно народився. Матвієм назвали. Мусив усе простити. А оскільки перемир’я «закріпили» коньяком, то свою машину довелося залишити біля їхнього будинку.

Котяра чекав Лесю біля дверей. Глипнув з ока і взяв курс в іншу кімнату. Але передумав і причалапав назад.

- Мур-р-р-р...

- Я так і думала, що «принц» зі швидкої тобі також сподобається...

«Запитай у чорної кішки…»

Вітьку дражнили через те, що він любив котів. Називали «котячим татом». Хата Вітькових батьків - на околиці села. Далі - лісосмуга вздовж дороги. Сюди люди вивозили й залишали кошенят. А Вітька їх підбирав і приносив додому. За це його сварили, батько навіть за пасок брався. Але Вітька не каявся. І вдома з’являлася чергова маленька пухнаста знайда…

Узагалі, Вітькові батьки - люди добрі. Висварять сина, а потім гадають, де ж прилаштувати кошеня…

…Ядвіга перебралася в село, коли доньці Аліні виповнилося десять років. Не зі своєї волі. Екс-благовірний «переселив». Купив тут невеличкий будинок. Колишню спільну міську квартиру залишив собі. Живе там з новою пасією.

Єдине втішало Ядвігу: до міста недалеко. У неї там робота. Люди пішки ходять, якщо автобуса нема. Та й приміський потяг зупиняється.   

Аліна не хотіла залишати своєї школи, однокласників. Але батько був невблаганний.

Улюбленим Аліниним місцем стала невеличка річка, що протікала за сільськими городами. Дівчинка влаштовувалася на товстій гілляці плакучої верби і сумувала.

Ядвіга часто знаходила тут доньку. Й сама, бувало, сідала поруч і також думала про своє. Як перешіптувалися сусідки, коли поверталася додому. Як зустріла чоловіка з молодою незнайомкою, виявилося - його студенткою, з якою зраджував. Як віддавала ключі від квартири новій господині. Як чоловік намагався пояснити десятирічній доньці, що таке кохання і те, що трапилось у нього з матір’ю, може спіткати кожну дорослу людину…

Аліну посадили за одну парту з Вітькою.

- У тебе кіт є? - перше, що запитав Вітька.

- Нема, - відповіла здивовано.

- Якщо треба, скажи. Чи ти не любиш котів?

- Люблю, але тато не дозволяв…

Котяча тема була зачіпкою, аби завести розмову з сусідкою по парті. І чому б не поділитись котиками, яких на обійсті бігало четверо?!

Кожна з однокласниць мала подругу. Та й дівчат в класі було менше, ніж хлопців. Тож Аліні в «подруги» дістався Вітька. Хлопчиська за те «дерли» з нього «лаха». А тим часом до вух місцевого люду дійшла історія Аліниної сім’ї. У виші, де викладав екс-благовірний Ядвіги, навчалися студенти з цього села. Діти «приклеїли» Аліні прізвисько «професорська цяця», хоча її батько поки до професора не дослужився.

Якось Аліна з Вітькою повертались зі школи і їм перебіг дорогу чорний кіт. Чи кішка. Дівчина схопилася за гудзика і три рази сплюнула через ліве плече. Хлопець розсміявся.

- Ти справді віриш у ці дурниці?

- Ну… так…

- А ти спитай в чорної кішки, чи їй приємно, що люди постійно її проганяють, сахаються. Ще й дехто по хвості дасть. До речі, в мене є такий класний чорний котик. Хочеш?

- Хочу. Але треба в мами дозволу запитати. 

Наступного дня в Аліни з’явився кумедний маленький друг. Чорний, з білим вушком.

…У випускному класі Вітька ні з того, ні з сього вирішив податися в моряки. Від села до моря - сотні кілометрів. Та й Вітька ніколи великої води не бачив. Зате любив фільми про море. Шторми. Романтика. Гарна форма... Батьки відмовляли. Але хіба Вітька послухає?    

Іспити успішно провалив, зате знайшов «морячку». Новина враз облетіла село: Вітька буде одружуватися. Наречена здалека. З-під Одеси.

- Та він ще зовсім хлопчисько, - перемовлялися в селі.

Дійшли чутки й до Аліни. Засмутилася. Вітька їй подобався. Можливо, і вона йому також. Хоча він про це ніколи не обмовився.

...Аліна подала документи до вишу, де працював батько. Але іспити на факультет іноземних мов провалила. Ядвіга була впевнена: колишній приклався. Не бажав, аби, як сам колись сказав, під ногами вештався хтось із його минулого. Хоча, Аліна - його єдина донька. Дітей із теперішньою дружиною не має.

Після цієї невдачі дівчина затаїла образу на всіх чоловіків світу. А тут ще новина про Вітьку…

Аліна вступила до вишу наступного року. В сусідній області. 

…Зустріч однокласників планували через п’ятнадцять років після закінчення школи. Аліна вирішила: не піде. Адже прийнято розповідати про себе. Що вона розкаже? Незаміжня. Живе з матір’ю. Єдине, чим, на її думку, може похвалитися - це те, що працює в туристичній фірмі, де її цінують за гарне знання мов та відповідальність. І побачила трохи світу. Але розповіді про принади чужих країн, вартість тамтешніх готелів, чи діє послуга «all inclusive», про переїзди-перельоти, трансфери в даному випадку не на часі... Хіба, якби на зустріч приїхав Вітька, розповіла б йому про десятки котів, які влаштовують променад вузькими вулицями одного з міст Чорногорії, а вечорами збираються на теплих дахах тамтешніх старих будівель, зіронізувала подумки. Туристи люблять їх фотографувати. Коти навіть позують. Але, але… В колишнього однокласника інші турботи. Дорослі. Коти залишились в дитинстві.

А її, Аліну, зустрічає вдома кумедний котяра. Вдає ображеного, коли вона буває у відрядженнях. А потім стрибає на руки. Щасливо муркає. Щось розповідає на своїй котячій мові…

…Материна рідна сестра при кожній зустрічі втовкмачує Аліні:

- Ти б до психолога пішла. Це допомогло б вийти заміж. А то все чоловіче населення планети рівняєш до свого батька. Дитячі комплекси... Знаєш, скільки в нас неодружених чоловіків?! Хоча, й жінок не мало...

Тітка працює в статистичній установі. Тому цифри, відсотки і тому подібне - її все.  

...Аліна поверталась додому пішки. Ще вранці від гарного настрою майже нічого не залишилось. Спершу завітали клієнти, які хотіли дешево, але мало не по-королівськи відпочити. Скандал влаштували. Потім в офісі пропало світло. Тобто, його не стало на декількох центральних вулицях. Зателефонувала співробітниця і сказала, що не зможе вийти на роботу: в дитини висока температура. А якраз сезон відпусток.

...Тепер дорога з міста до села стало коротшою. І Вітькова хата вже не була крайньою. Виросли новобудови. Село поволі підбиралося до міста.

...Після закінчення школи Аліна з Вітькою так і не бачилася. Він зрідка приїжджав до батьків зі своєю «морячкою». Потім приїхав з дружиною і малим сином. На зустрічі випускників Вітьки не було. Аліни також.

Біля хвіртки Аліну перестріла сусідка:

- Чула новину? Твій однокласник привіз сина хоронити.

- Який однокласник?

- Та ж Вітька. Його «морячка» аварію вчинила. Нетвереза була. Син дуже покалічився. Не врятували. Її посадять. Вітька, коли біда сталася, батькам нічого не хотів казати. Гадав, виживе малий.

- А похорон коли?

...Чи то сльози, чи дощ стікав по Вітьковому обличчі. Він нікого і нічого не бачив, крім домовини, в якій лежав його син.

Після похорону Вітька поїхав, аби залатвити справи й повернувся в батьківську хату.  

Вітька не хотів нікого бачити, ні з ким не зустрічався. Можливо, тому, аби ні про що не запитували, не співчували. Сідав у свою автівку, їхав до міста. Шукав роботу. Вітька був будівельником. Доробився до виконроба. Тут, удома, йому було байдуже ким працювати. Навіть простим робочим. Головне, аби не сидіти вдома, не думати про те, що сталося…

Йому запропонували хорошу роботу в одній з компаній. І це був перший крок до нового життя…

…Минуло достатньо часу, відколи Вітька повернувся додому. Аліна так його й не бачила. Працювали в одному місті. Однією дорогою їздили на роботу і з роботи, проте зустрітися не вдавалося. Щоправда, Вітька їздив власною автівкою, Аліна - маршруткою або електричкою.    

…Вона знову йшла додому пішки. На душі тяжко. Гадала, чим буде платити за мамине лікування. Їм нічого продати. Гроші, які відкладала, вже майже витратила. Просити в борг? А чим буде віддавати?

Почався дощ. Парасолі не мала. Ох, ті синоптики… Опадів не прогнозували.

- Вам далеко? Сідайте, підвезу, - біля Аліни загальмувала автівка.

Вона мовчки махнула рукою, мовляв, їдь, чоловіче.

- Аліна?! Привіт! На тобі лиця нема. І повні очі сліз. Що сталося?

- Вітька?!

Вона розповіла про маму. А він - про зустріч з ріелтором. Вирішив купити квартиру в місті. Дивився два помешкання. Раптом Вітька різко розвернув автівку:

- Їдемо в місто.

Зупинився біля банкомату.

- Яка сума тобі потрібна?

- Я… я не маю звідки борг повертати. Не треба… І як же твоя квартира?

- Квартиру будемо купувати разом, а зараз треба лікувати твою маму.

- Вітька, не бався в благодійника. Я поверну тобі гроші. Коли мамі стане легше поїду на заробітки.

- Не кажи дурниць.

- Це не дурниці.

Через дорогу поважно чалапала чорна кішка.

- А ти запитай у неї, дурниці це чи ні? - пожартував Вітька.   

- А, може, це кіт.

Вони розсміялися. Алінин сміх пробивався крізь сльози. А Вітька сміявся щиро - уперше за багато часу.

Дощ припустив добряче. Блиснуло, загриміло. Кішка вмостилася на сходах одного з офісів. Спостерігала за чоловіком і жінкою, які обійнявшись, мокли під серпневою грозою. Мабуть, думала: дивні люди - хіба нема де заховатися?..