Лист у нікуди…

Жовтневий день холодними устами обціловав руки і душу. Він був схожий на набридливого залицяльника, від якого Інна хотіла чимшвидше утекти. А ще хотілося втекти від меланхолійного настрою і від цілого світу.
Вдома дістала торбинку з травами, які влітку насушила мама, і запарила чай. Кімнату наповнив запах суниць, липового цвіту, неньчиної любові і ностальгії.  Закуталася в улюблений пледик і разом з осінню занурилась у спогади про минуле. Перегортала у пам’яті сторінку за сторінкою… Милі серцю люди, безповоротні втрати, зради, радісні миті… У житті стільки всього було!
Зупинилася біля спогаду про давнього знайомого. Не бачила його вже досить довго. Зрідка писали один одному листи. Ігор не вмів і не любив сидіти на одному місці. Давався чути з Польщі, Німеччини, а останній раз… не важливо. Просто це було два роки тому… Його листи - оптимістичні й іронічні. Як і він сам.
У видавництво Ігор прийшов працювати після інституту. Був комп’ютерним генієм. Шеф попросив Інну, аби допомогла хлопцеві освоїтися. Відтоді й стали друзями.
Платили небагато. В Інни була сім’я. В Ігоря - «кохані» дівчата. Тож скромних заробітків не вистачало обом.
Якось на роботі надовго не стало світла. Шеф відпустив додому. Був холодний осінній день.
- Кавусі б зараз, - мрійливо мовила Інна.
- Ходімте, - підтримав ідею її підопічний.
Вже у кав’ярні зрозуміли: на улюблений напій може не вистачити грошей. Інна вишкрібала копійки з кишеньок у сумці. І сміялася: як добре, що тих кишень і кишеньок - багато й там ненароком «заховається» якийсь гріш. Ігор також витрушував кишені. На два горнятка кави вистачило.
Ігор жартував: не одружиться доти, поки не знайде дівчину, схожу на Інну. Він захоплювався її вродою, добротою і талантом. А ще оптимізмом, який ця жінка дарувала знайомим і незнайомим людям. Врешті-решт, Ігоревою обраницею стала донька іммігрантів. Така ж непосидюча, як і він.
Ігор писав Інні з різних електронних адрес. Він мав тих «скриньок» бозна скільки. Забував паролі, відкривав інші. Розповідав про нові комп’ютерні штучки, висилав фотографії зі своїх європейських подорожей, від яких в Інни перехоплювало подих. Він чудово фотографував. А Інна писала про спільних знайомих, справи у видавництві, про свою нову посаду, про цікаві проекти і про людей, з якими над тими проектами мудрує. 
Уже пізніше зрозуміла, як щиро помилялася у декому. Важко було усвідомлювати: те, що робила професійно і з любов’ю - зруйнувала чиясь заздрість та скнарість. Ще не встигла забрати з робочого стола свої речі, а вже «приміряти» її стілець вишикувалася черга. Ті, кого ще вчора вважала друзями, колегами, звинуватили Інну в усіх земних і неземних гріхах. А гріхів і не було. Їм просто потрібна була її посада…
- Інно Михайлівно! Ви мене пам’ятаєте?
Інна згадала: ця дівчина приходила до видавництва. Приносила свої вірші. І щось у них було таке, що зачепило її душу.
- Перепрошую, я вже там не працюю. Вибачте, забула ваше ім’я.
- Оксана.
- Оксанко, вам потрібно знову піти до видавництва…
- Я там була. І якась пані мені сказала, мовляв, ще з колиски не встигають вилізти, а вже в поети пруться.
- Хм…так і сказала? Оксанко, маєте час і свої вірші? Давайте, присядемо на лавочці.
«Крізь сонні вікна
місячні зайчики
вбігали у темне дзеркало.
Гра світлотіні
творила магію завтра…
Але вчора примхливе дзеркало
тріснуло навпіл,
спотворило відображення
дійсності…
Краєчком ока зазирнула
у химерне задзеркалля:
сполохані місячні зайчики
утекли в позачасся.
Ранок перекреслив
Чумацький Шлях.
Я змушую себе закреслити
учорашній день.
Він був тяжким,
наче клунок,
в який склали сто життів.
І минув, як фізичний біль,
пересіявши друзів,
здобутки і втрати,
подарувавши віру і сподівання...
Нині купила
нове дзеркало.
Уночі повернуться
місячні зайчики…».
Рішення прийшло миттєво:
- Оксанко, ми видамо ваші вірші. Тільки треба трішки зачекати. Згідні?
Поки Інна дійшла додому, вже знала, яким буде її нове видавництво. Розуміла: доведеться нелегко. Але хіба їй уперше долати труднощі?
Усе складалося. Видавництвом почали цікавитися. Ось тільки нині чомусь захандрила. Чи то погода вина?..
Інна увімкнула комп’ютера. Вирішила написати Ігорю. Він зрозуміє її настрій. «Привіт! У яких світах ти зараз обертаєшся? А я маю новину: відкрила своє видавництво. З колишньої роботи змушена була піти - неприємна історія. Ти, мабуть, здивуєшся, що я зважилася почати власну справу, бо час зараз непевний, кризи різні… Все сталося спонтанно. Прочитала вірш однієї молодої авторки, яку «відшили» мої колишні «колеги». Здавалося, вона написала про мене. Ці рядки змусили діяти і довести самій собі: я чогось варта в цьому житті.
Зі мною погодилися працювати кілька людей. Ризикуємо, але віримо: все буде гаразд. Це мені нагадує випадок, коли ми витрушували з кишень і кишеньок останні копійки на каву. І нам вистачило. Навіть залишилися дві «зайві» копійки. Ти жартував: для «заначки».
У нас - ранні холоди. Гріюся пледиком і маминим чаєм. Хвилююся за свої айстри і чорнобривчики, бо прогнозують заморозки. Певно, завтра зріжу квіти і роздам друзям. Сумно, що друзів з кожним роком стає менше і менше. Одні відходять у вічність. А інші… Вони не варті, аби про них говорити. Але я щаслива, бо маю гарну сім’ю, родину, кілька людей, з якими затишно і світло на душі. Дякую Богу, живе мама. Пам’ятаєш мою маму? Як вона привезла у видавництво печені пиріжки і змушувала тебе їсти? Тоді ти був дуже худий. Здавалося, мама хотіла за одну мить тебе відгодувати. Мама вже старенька, худесенька, схожа на маленького горобчика…».
Звіявся вітер з дощем і на мокрій шибі зачепився жовтий листочок. Інна усміхнулася. «Ігоре, буду закінчувати писати, бо осінь щойно прислала мені  листа…».
Відіслала свою сповідь на одну з Ігоревих «електронок». Спохватилася: здається, ця адреса недійсна. Але послання не повернулося. Полетіло у нікуди… Хіба що світ прочитає листа із запахом осені, жіночого смутку, сушеного липового цвіту і суниць… 

Навіть не написала «прощай»…

 

Суворі, без емоцій обличчя, порожні погляди. Люди-манекени… Повільно рухаються довкола. Що за мара? Не встиг задрімати, а тут таке…

Сергій ковтнув холодної кави. Ковзнув поглядом по білому аркуші паперу. Друга ночі. Невимкнуте світло. Він повинен написати Ладі. В голову нічого не йшло.   
Почати листа традиційним «привіт»? Лада, його заборонне кохання, гарна жінка з древнім ім’ям, не любила буденності. Її посланння скидалися на школярські записки. «Поспішаю. Отримала чудову роль. Ти пам’ятаєш, скільки часу ми знайомі? Сім років! Щасливе число… Па!».
Записки Лада віддавала під час їхніх таємних зустрічей. Це була така гра. Сергій був ладний цілувати ці клаптики-послання.
Останній лист від Лади не був схожий на попередні. «Ступаю по спогадах, наче по ножах. Боюся зізнатися, що наші стосунки були бутафорними. Короткі зустрічі, які тривали довгі роки, були для мене найкращою і найгіршою роллю, яку довелося грати. Хоча, ні… Я не грала. Я терпляче чекала, коли на сцену вийдеш ти, аби удвох… Отож, твій вихід. Ти повинен сказати єдине слово: «так» або «ні».
На Сергія знову найшла дрімота. Порожня сцена регоче дощатими зубами. У великому залі, крім нього, жодної душі. «Я - доля! Крок ступи мені навстріч. Не бійся осуду людського, протиріч… Я шанс даю!..» Ладин голос. З якої це вистави?
Відкрив очі. «З якої вистави? Я ж не бачив, як Лада грає. А про неї кажуть: чудова актриса, заради такої…»
Заради Лади Сергій хотів зірватися з насидженого місця. Хай казна що думає тесть. А дружина… Їй потрібний його «фасад» і впевненість, що «волочитися за спідницями не буде, бо тато цього не подарує». Лариса любила виходити з чоловіком «у світ», імітувати щасливе подружнє життя. Насправді ж, між ними - жодних почуттів.
Сергієві, вродливому хлопцеві з простої родини, не довелося довго зачаровувати Ларису. Найперше, хотів сподобатися її підприємливому батькові і майбутній тещі. Лариса, донька-одиначка, була… ніяка. Про таких кажуть: не вродлива. А знаючи ще й характер її батька, кавалери просити Ларисиної руки у чергу не вишиковувались.
Сергій хотів бути багатим. Йому набридло слухати, як матір «пиляла» батька за мізерні зарплати, стару пожовклу ванну, за жуки, які «догризають» картоплю на дачі...
На фірму Ларисиного батька влаштувався після університету. Вперше побачив дівчину на корпоративній вечірці. Подумати не міг, що вона - шефова донька. Радше, невдаха, яку взяли з жалю на посаду «старшої, куди пошлють».
- Мала б я таких батьків, не виглядала б, як опудало, - перешіптувалися офісні красуні. - Скільки шмоток брендових має, а одягнутися не вміє.  
- Поглянь на її сумочку. Каталожна! Фантастично дорога!
- І що? Все одно заміж ніхто не бере.
- Сергію, - засміялася менеджер Таня, - ти б це «диво» на побачення запросив? Якби не знав, що вона - шефова доня.
- А я й не знав!
- Запроси мене, красунчику, - звабливо стрельнула очиськами секретарка Наталя. 
Сергій спостерігав за Ларисою. У кого ж вона вдалася, така несимпатична? Шеф і його дружина - гарна, елегантна пара. 
Ніхто, крім батька, Ларису до танцю не запросив. «Чому б не спробувати?», - майнуло в Сергієвій голові. «Можна вас?..».
Не секретарці Наталі, а Ларисі Сергій призначив побачення. Точніше, призначив побачення своєму майбутньому безбідному життю.
Після одруження Лариса заявила: дітей не хоче! Сергій не переймався. Він отримав те, що хотів: багатство.
Банальна зустріч на дорозі перевернула Сергієве життя. Ладине авто заглохло і вперто не бажало зрушити з місця. Присіла на капот. Немов чекала, що зупиниться саме він.
Сергій марив Ладою. І не міг піти з сім’ї. Ладині гастролі були для нього мукою, як і життя з Ларисою. Багато разів спадало на думку залишити дружину. Але це означало відмовитися від комфорту і статків. Ще й тесть обмовився, що скоро Сергій керуватиме компанією.
… «Кохання - дикий кінь, сполоханий нечутною ходою ранку. Це - ніч жаги, це - туги сповнені світанки. Це - дві душі, що прагнуть недозволеної встрічі, це - дві запалені грозою свічі…». Хто декламує ці рядки, коли сцена порожня і темна? Зрозумів: це - лиш уривок сну. Ковток холодної кави. Марево-сон продовжився. Залита химерним світлом сцена. Із-за куліс виходить Лада у легких білих шатах. «Любов для мене - знайдений безцінний скарб, для тебе - згублена підкова. Але її ти не шукай…».
Прокинувся. Так і не придумав слів, аби попрощатися з Ладою. Він обіцяв їй, що колись будуть разом. Ревнував до глядачів і уявних шанувальників. Не міг змиритися, що вродливиця може належати ще комусь. А Лариса запідозрила: в чоловіка завелася пасія. Пригрозила поскаржитися батькові.
Вранці тесть повідомив, що передає всі справи Сергієві. Телефонувала Лада. Не мав часу відповісти. У нього - вітання, ейфорія. Послав коротку есемеску: «все закінчено». Спохватився. Написав: «хочу тебе бачити». Набрав номер її телефону:
- Ладо, це я…
- Якщо через віки зведе нас знову випадковість, тоді вже ми не зможемо не бути разом, - мовила насмішкувато-спокійно.
- Це з твоєї нової ролі? - запитав.
Короткі гудки.
Увечері збирався з Ларисою на важливу зустріч. Дружина виглядала незграбно у сукні від відомого кутюр’є. Уявив на її місці витончену Ладу. Ця жінка так пасувала б йому! «Лада не зможе відмовитися від наших стосунків, - подумав роздратовано. - У мене статус, гроші. А вона… просто актриса».  
Наступного дня отримав листа. Від Лади. Відкрив. Там - чистий аркуш паперу. Навіть не написала «прощай»…