- Будемо сіяти! - серйозно сказав шестирічний Святко своєму товаришеві Павлові.
- Що сіяти? - не зрозумів малий.
- Що? Що? Зерно, - по-діловому відповів.
Святко дуже любить свого дідуся Гришу. І тому повторює все, що той каже.
Григорій має кілька гектарів землі. Свою і декількох односельців. Жартує: дрібненький фермер. Батьки і діди Григорія також були хліборобами. Від них любов до землі. А ще його наділ особливий...
...Маленький Гриша дивувався, коли йдучи шляхом до сусіднього села, його дідусь та бабуся зупинялися біля куща бузку, що ріс біля поля, й молилися. Історію розповіли, коли внук підріс.
У часи Другої світової німці вели шляхом наших полонених. Чоловіки були знеможені, виснажені, худі й голодні. Сільське жіноцтво хотіло хлібом поділитися, але німці людей відганяли, стріляли в повітря.
Одразу за селом пшениця колосилася. Двоє полонених з усіх сил побігли до поля за колосками. Там їх і розстріляли.
Селяни поховали солдатів на місцевому цвинтарі. Доглядали за могилами безіменних. А на місці розстрілу після війни хтось посадив кущ бузку...
...Коли після розпаду колгоспу роздавали паї, родині Григорія дісталася земля, де колись сталася трагедія...
...Святко терся біля Григорія. Хлопчик радів, що приїхав з мамою до дідуся з бабусею. Проте сумує за татом. І мама сумна. Тато повернувся захищати столицю. Сергій вже раніше боровся з ворогом. Був добровольцем. Коли народився син, осів на «цивільній» роботі. І ось знову взяв до рук зброю.
Перед тим перевіз зі столиці Аліну зі Святославом до своїх батьків у західноукраїнське село. Синові жартома сказав:
- Будь чемний. Бережи маму. Ти ж дорослий, правда?
Святко кивав головою, шморгаючи носом. У дитячому сердечку було стільки жалю й тривоги, що цього дня навіть не хотів бавитися з Павликом.
Аліна ходила по хаті, не знаючи до чого взятися.
- Не побивайся так, доню, - сказала Маруся, свекруха. - З Божою поміччю все це закінчиться. Сергійко повернеться.
Маруся невістку любила. Вважала, якщо син щасливий у шлюбі, значить гарна дружина дісталася.
Григорій також не мав на себе місця. Він би також пішов на війну, хоча вже шістдесятка минула. Колись в армії служив. Танкістом був. Але недавно мав операцію на нозі. Досі накульгує.
Тяжко проводити на війну єдиного сина. Але Григорій не може показувати своїх емоцій. Тримається. Тепер за його плечима - дружина, невістка, внук. Про них має дбати.
- Куди ти зібрався, Грицю? - гукнула Маруся.
- В поле піду гляну.
- Що там дивитися? Холодно ще. Рано щось робити.
Григорій махнув рукою і подався до своєї землі за село.
Ішов і згадував, як зустрів свою Марусю. Дівчину сюди медсестрою скерували. Вродлива, з розкішною косою. В голубій штапельній сукенці з дрібненькими квіточками. Такою вперше побачив медичку. І закохався.
Коли зважився провести Марусю додому з клубу, не відмовила.
Дівчина винаймала кімнату в Дарки - літньої вдови. Дітей у Дарки не було, тому з радістю брала квартирантів. Грошей багато не правила. Головне, аби в хаті жива душа була.
Замість того, аби звернути на вуличку, де мешкала Дарка, Маруся з Григорієм поволі йшли центральною сільською дорогою. Ось і остання хата. Поле. Хлопець розповів Марусі сумну історію минулої війни. Після цього вони часто приходили сюди...
Згодом Маруся стала Григорію за дружину. Він кохав і шанував її. А коли народився Сергійко, був найщасливішим у світі.
І тепер не стало менше любові та ніжності до Марусі. Просто Григорій не показує своїх почуттів. Соромиться наче, бо вже літа немолоді.
І син не виходить з голови. В очах чоловіка зблиснули сльози. Тут, у полі, можна дати волю емоціям. Бо тут лише Бог бачить його батьківську тугу. Вдома ж мусить триматися. Щось постійно робити - так легше. І відганяти від телевізора внука. Сидить з Павликом біля екрану, дивиться на війну. Каже, хоче побачити тата.
Маруся з невісткою допомагають готувати харчі на фронт. А коли дружина вдома, приходять односельчани. В того тиск «скаче» - просять виміряти, в іншого - голова болить. Маруся вже на пенсії. Але люди знають: у допомозі не відмовить. Починають говорити про болячки, а закінчують розмовами про війну.
Григорій розуміє: людям тривожно, розмови трохи заспокоюють, розраджують. А голови і серця справді болять. Від тривоги.
- Як Сергій? - запитують.
- Столицю боронить, - відповідає Маруся.
- Хай йому Бог помагає, - хреститься побожне жіноцтво. - І всім нашим хлопцям, синочкам дорогим. Вони - справжні козаки. Не те, що москальська шушваль: перелякане, непоказне. Аж гидко на таке в телевізії дивитися.
- А яке паскудне.
- Хіба хтось бачив нормального московита?
Згадують совєтів. Старі люди пам’ятають, як у сусідньому селі хреста з церкви знімали. Ніхто з місцевих не наважився на гріх. За святотатство взявся колгоспний парторг. Нетутешнім був. Невдовзі після цього занедужав. Став не ходячим. Роками колодою лежав. Це кара Божа, були переконані селяни...
...Павликовий батько записався у тероборону. А сусід Михайло возить гуманітарну допомогу для війська та людей, які опинилися в біді. Для хлопчика всі ці чоловіки герої.
...Внук цікавиться Григорієвим реманентом. А ось тут - насіння. Хлопчик узяв зерно в долоньки, воно посипалось крізь пальчики золотою цівкою життя.
Скоро Григорій зі Святком будуть сіяти ярину...
Немає коментарів:
Дописати коментар