Ранок, наче ненаситний птах, скльовує Оленчині сни. Нагадує: ти вже доросла.
Ліпше б тих снів не було. Бо насправді – все не так…
Дівчина пам'ятає день, коли батько залишав оселю. Сніги замели подвір’я. Перемели дороги і їхнє життя. Матір не могла зігріти рук у теплій хаті. То ховала у кишені подарованого уже колишнім чоловіком светра, то тулила до гарячої грубки.
Батько збирався неквапом. Укотре заглянув до шафи, в шухляди. Зупинив погляд на ляльці Нюсі. Подарував Оленці на десятий рік народження. Щось подумав і… поклав Нюсю до своєї сумки.
- Тату.. - видихнула тихенько донька.
- Ти вже велика, а там є маленька дівчинка.
Оленка нічого не розуміла.
- Маринко, ти вдома? Не зима, а кара Божа, мете, як…
Сусідка і водночас материна подруга тітка Галя, наче снігова баба, застигла на порозі.
- Ага… Збираєшся, Семене? На свята – до чужої хати. Рідна дитина – вже сиротина.
- Ляльку віддай, - нарешті мовила Марина.
- То ти, враже сім’я, навіть ляльку в доньки забрав? Ану, давай сюди! – тітка Галя, здавалося, готова була вступити з Семеном в рукопашну. Проте чоловік не мав наміру повертати «трофей».
Ех, ти… Іди вже. Йди, йди! – гнівно вигукувала Галина.
Семен узявся за клямку.
- Та…ту…
Не обернувся. Не глянув. Не сказав жодного слова. Пішов у заметіль. Назавжди…
Біль і сум Маринчиної душі полився тихими сльозами.
- Не плач, Маринко. Не гідний Семен навіть півсльози твоєї. Гріх іти з родини в рідзвяний час. Але, може, воно й на краще.
За святковими столами гонорове приміське село перемивало Семенові і Маринчині кості. А Оленка сподівалася на диво: татко повернеться. Проте цього разу диво дівчинку обминуло.
Марина працювала у районній поліклініці медсестрою. Якось зіткнулася у коридорі з Семеном, його новою дружиною і новою донькою. Він вдав, ніби не помітив Марину. Вона ж розгублено дивилася їм услід. Серце краяв веселий щебет малої: «Татку…. Татку…».
Тітка Галя тримала руку на пульсі Марининого і Оленчиного життя. Час від часу шпетила подругу, мовляв, ти що, у черниці вирішила податися? Петро, син Ганки Лупійчихи, ще в школі за Маринкою очима стріляв. Але, як тоді, так і тепер, не набереться сміливості підступитися. І Микола, що біля ставу живе, не проти з Маринкою… хм… зустрітися.
Марина переводила в жарти Галинині амурні потуги.
- Який Петро? Лупійчиха всіх дівок відігнала. А я розлучена та ще й з дитиною. Микола? Ні, його перша дружина медсестрою була.
- Як знаєш, - вдавала ображену Галина. – Чекай… невідомо кого.
Шестикласниця Оленка в ляльки давно не бавилася. Мабуть, з того часу, коли батько забрав для іншої дівчинки Нюсю. Проте любила відділ іграшок у магазині. Ляльки їй подобалися. Але Оленка вважала себе дорослою. Та й зайвих грошей у матері немає.
Якось Оленка з матір’ю шукали подарунок для Галининого сина. Оленчин ровесник Ромко не визнавав жодних іграшок, крім машин. Отож, Оленка ознайомлювалася з різновидами транспортних засобів, а Марина - з їхніми цінами.
- І що ми шукаємо?
Марина з Оленкою дружно глянули на того, хто ними зацікавився.
- Доброго дня, Андрію Васильовичу. Ми шукаємо подарунок. Це - моя донька Оленка. Оленко, Андрій Васильович – наш новий працівник. Лікар.
Дівчинку не цікавив чужий дядько. Зате яку гарну машинку вона знайшла для Ромка!
- Оленко, це трохи дорого.
Дівчинка збиралася покласти іграшку на місце, але дядько лікар зупинив її:
- Ні-ні, ми її купимо. А що хотіла б ти, Оленко?
- Андрію Васильовичу, Оленка вже доросла. Вона…
- Вона дитина, Марино Іванівно.
Оленка таки вийшла з магазину з новою лялькою. Гарною, з білим довгим волоссям, у вишуканих мініатюрних туфельках, голубому капелюшку і такого ж кольору платтячку. Проте іграшкова красуня залишилася без імені. Оленка чи то не хотіла, чи не могла щось придумати.
У поліклініці помітили: новий лікар не байдужий до Марини. Вона ж цього не бажала помічати. Нові особисті стосунки видавалися їй непосильним випробуванням.
Андрій Васильович втратив сім'ю в аварії. За одну мить не стало дружини, сина, рідного брата. Після цього перебрався з гамірного великого міста у тихе районне містечко. Тут колись мешкали його покійні дідусь і бабуся. Хлопчаком приїжджав на канікули. Знав декого з людей. Тут і вирішив вгамовувати шалений біль втрати.
Марина Іванівна. Маринка… Так її називають колеги. Від неї завжди віє затишком і смутком. Дивно, але смуток личить цій жінці. Андрій Васильович відчував: вона звела між своїм світом і світом чоловіків велику китайську стіну. Заховалася за нею. І донька… доросла дівчинка. Схожа на матір.
Думки про Марину не заспокоювали Андрія Васильовича. Навпаки… І розбивалися вщент уявні високі мури, за якими ховався від себе. Великий світ не міг умістити його печалі. І розумів водночас: ця жінка може стати його спасінням.
… Марина чепурилася перед дзеркалом.
- Мамо, ти на роботу? Нині вихідний, здається. Чи ми кудись ідемо?
- До нас прийдуть гості. Андрій Васильович. Пам'ятаєш його? І тітка Галя. Може, Ромко.
- Мамо, ти любиш його?
- Кого?
- Андрія Васильовича.
- Оленко!
- Мамо, я не буду кликати його татом. Гаразд? А все решта – ваші дорослі справи.
... Оленка чепуриться перед дзеркалом. Олег повинен прийти просити її руку і серце. А метелиця не вщухає. Хвилюється матір. Хвилюється Олена. У її сон знову приходив тато Семен. І їй було так гарно… Може, він справді хоча б на хвилинку забіжить. Вона не переставала вірити, що сни інколи збуваються.
- Оленко, твій наречений не загубиться в снігах? – перепитує тітка Галина.
- Не переймайтеся, дівчата, - заспокоює Андрій Васильович. А про себе: «Ну й мете, світа Божого не видно».
У двері постукали.
- Зустрічай, Оленко, нареченого, - мовила тітка Галина і поспішила на кухню «за гарячим».
Марина запросила усіх за святковий стіл.
Олена вкотре підійшла до вікна.
- Ми чекаємо ще когось? – запитав Андрій Васильович.
Дівчина глянула на нього щасливими і трішки сумними очима.
- Тату… він не прийде…
Немає коментарів:
Дописати коментар