Оксані дістався не чоловік, а золото. Мирослав і зарплату
гідну додому приносив, і в господарці толк знав, і ніколи голосу на дружину не
підвищив. Оксана хвалилася, мовляв, ось яка вона господиня. Все до ладу
доведено. Правда, сама до роботи прикладалася мало. Слідкувала за собою. І
переймалася, як живуть та що мають сусіди, рідня, колеги на роботі. Й заздрила…
А коли чужі статки чи успіхи вже зовсім не давали спокою - капостила…
Молодшого брата не долюблювала з колиски. Сюсюкають над ним,
носяться, і її, Оксану, змушують дивитися за малим. Так і росли. Ігор тягнувся
до старшої сестри, а вона його відштовхувала.
Зі швагром Мирославом в Ігоря відразу склалися гарні
стосунки. А з сестрою так і залишився холодильник.
Зате, коли Ігор зібрався одружуватися, Оксана не могла не
кинути своїх п’яти копійок.
- Що, на добро поласився? Ну-ну, – зі злістю і заздрістю
шипіла сестра. - Багаті й гарні жінки сім’ї не тримаються. Покаже хвоста твоя
краля. Згадаєш мої слова…
На щастя, сестрині «передбачення» не збулися. Ігор з Оленою
живуть в мирі та злагоді. Двох доньок виховують. І майже не родичаються з
Оксаною.
- Як ти її терпиш? - не раз запитував Ігор у Мирослава. -
Навіть не знаю, в кого Оксана вдалася. Наші батьки добрі, нікому не заздрять,
не скандалять.
- Син мене в сім’ї тримає, - зітхнув Мирослав. - Якби не
Славко, давно все залишив би.
…Діагноз чоловіка налякав Оксану.
- А, може, обійдеться без операції? - перепитала в лікаря.
- З онкологією не жартують. Тим паче, у випадку з вашим
чоловіком.
- Але ж це так дорого…
Лікар розвів руками.
Оксана прикинула: доведеться віддати майже всі гроші, які
відклали. Завела про це розмову з сином.
- Мамо, і не думай відмовлятися від операції. Тато й так
тебе все життя терпів. От, і дотерпівся. Ти всіх дістала.
- Що ти таке кажеш?! Як можеш?..
- Донині вчителям соромно в очі дивитися. Забула, як в школі
з усіма перескандалила? Навіть в інституті «відмітилася». Я й без твоєї
«допомоги» добре вчився. А тепер не можу своєї дівчини додому привести, бо ти
відразу ганж будеш шукати.
- У тебе є дівчина?
- Так. Але хай це тебе не хвилює. Майбутня невістка тобі не
заважатиме. Бо з тобою ніхто не вживеться. Крім батька.
- Якщо віддамо гроші на операцію, то не буде за що тобі
весілля справити.
- А я й не прошу. Дядько Ігор з тіткою Оленою допоможуть,
коли треба буде.
- От, змії! Не тільки Мироська, а й тебе спокусили.
…Операцію Мирославові зробили. Трохи полегшало. Проте
ненадовго. Коли недуга знову далася взнаки, Оксана в лікарні влаштувала бучу.
Грозилася скаржитися в різні інстанції і навіть дійти до міністра й розповісти
про непрофесійність медиків. А тим часом лікарі прогнозували: чоловікові,
очевидно, потрібна ще одна операція. І сказали, у скільки приблизно вона
обійдеться. Жінка аж похитнулася від почутого. Де взяти такі гроші? Якби було в
кого позичити, попросити допомоги. Але…
У батьків-пенсіонерів статки скромні. До брата з братовою не
піде. Може б вони й допомогли, але Оксані гонор не дозволяє «наступити на горло
власній пісні».
До свого керівника на роботі також не звернеться. Петро
Михайлович людина не погана. Але Оксана його так дістала… І зарплати їй мало. І
скарги писала, що він, начебто, гроші розкрадає. Кілька перевірок було.
Криміналу не знайшли, але нерви попсували.
Навіть, якби Петро Михайлович попросив підлеглих, аби
скинулися грішми, охочих, напевно, знайшовся б мізер. Оксана багатьом насолила.
А двох співробітників навіть з роботи вижила. Владислава за те, що добивалась
його посади. А про Ганну розпустила чутки, начебто з шефом любов крутить.
Бачила, як кілька разів Петро Михайлович економістку на роботу підвозив.
Насправді ж, Ганна жила в сусідньому будинку. І випадково «зустрічалася» з
шефом на автобусній зупинці. Але Оксана цього не знала.
Тепер Ганна в благодійній організації працює. Людям
допомагає. Можна було б піти до неї, розповісти про Мирославову хворобу. Але…
Син пропонував дачу продати. Відмовилася. А якщо операція не
допоможе? Не буде ні чоловіка, ні дачі.
- Я тобі не пробачу, якщо тато помре, - кинув тоді Славко.
…У холодну зимову ніч зболена Мирославова душа відійшла у
засвіти. На похороні співчували не Оксані, а покійному.
Згодом Славко зібрав свої речі.
- Ти куди? До тієї? - з притиском запитала Оксана.
- До бабусі з дідусем. У них поживу. А з «тією», як ти
кажеш, одружимось після роковин за татом.
…Оксана не поспішала додому. В квартирі порожньо. От і цієї
п’ятниці засиділася на роботі. Думки різні в голову лізли. Не почула, як
прибиральниця зайшла.
Іванна Іванівна була чи не однією людиною в колективі, яка
могла сказати Оксані в очі все, що думала. Втрачати пенсіонерці, крім швабри і
відра, нічого. Хоча, як жартувала, шанує свою «посаду», бо вона «підгодовує»
її мізерну пенсію.
- Добрий вечір, - привіталася Іванна Іванівна. - Ви б додому
йшли, Оксано Тадеївно. Вдень розвезло, тепер підморожує. Слизько буде. І сніг
починає подати.
- Та я ще роботу маю.
- Ага, роботу! Додому вам іти не хочеться. Зле, коли нема з
ким словом перекинутись. Ви пробачте, горе у вас, але поясніть: чому ви така?
- Яка?!
- А то не знаєте. Інший на місці Петра Михайловича вже давно
вас звідси… Але ж розуміє, що ви його доконаєте, якби так вчинив. Та й добряк
він. От і терпить. Всі терплять. А ваш чоловік, Царство йому Небесне, більше не
міг терпіти. Скоро Прощена неділя. Люди просять один в одного вибачення за
образи та гріхи. То й вам годилося б…
Оксана, одягаючи на ходу пальто, поспішила з кабінету.
У Прощену неділю згадала слова Іванни Іванівни. Просити
вибачення? З якого дива? Вона нікому нічого не завинила. А от їй…
Під вечір зателефонував Славко:
- Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…
- А я ні! - випалила й вимкнула телефон…
Немає коментарів:
Дописати коментар