Її очі засміялися літом…

Його осінь чимчикувала парком. У жовтих черевичках, червоному капелюшку, з букетом хризантем, подарованих листопадом. Вітер бавився її волоссям. Здіймав золоту заметіль з опалого листя. Сонячне проміння перечіплювалося через напівсонне гілля. Повітря пахло груднем… 

…Він знає: у минулому житті вона була птахою. А тепер вона - осінь. Їй личать теплі кольори і терпкуватий аромат парфумів. Вони мають запах пізніх квітів,  холодних дощів і ранішньої паморозі…

…Вона була птахою, яка не літала у вирій. Любила своє гніздо, небо і зорі над ним. І його - незатишного, непостійного. Він каявся і грішив. Грішив і каявся. Коли повертався, обіймала його своїм коханням… Прощала… А якось сказав, що йде назавжди. До іншої…

Ніч наливала у келих смуток. Гіркий і холодний. Вона чекала ранку. Боліли крила. Більше не могла бути птахою…

…Він шукав дорогу в її сни, аби сказати, що не став щасливим. Хотів повернутися під клаптик її неба. Не знайшов ні гнізда, ні її…

…Зустрілися посеред життя і падолисту. Він скидався на втомленого журавля, який не зміг злетіти.

- Давно тебе не бачив.

- Справді, минула вічність. Як ти?

- Часто думав про тебе…    

Короткий день квапив закінчувати розмову.

- Бувай! - махнула на прощання рукою.

- Ти схожа на осінь…  

Її очі засміялися літом…