Ольга Рошкевич:
Чи марево,
чи сон,
а чи мана?
Я знову крізь росу і крізь тумани
до тебе йду…
По спогадах, як по ножах…
О, дев’ятнадцяте століття!
Його усі благословенним називали,
респектабельним,
затишним…
За що?
Воно ж - як та суцільна рана,
покрита ніби благодатним струпом,
та всередині вири нуртували,
соціалісти, фемінізми,
страйки, рухи..
О, якби… якщо б не те, не бунтівне
насіння,
то я була б найщасливіша жінка
в світі…
Мене він на ідею проміняв.
Іван Франко:
О, ні, неправда…
Ти не те говориш, мила,
моя леліє, білая берізко,
я у віршах тобою тільки снив
і ти таким для мене була олтарем,
таким високим божеством,
що я боявся аж собі признатись…
Мадонно з лолинських садів,
моя весела й щебетлива Музо,
та я ж тобі у володіння себе
віддав,
такого, яким був,
з усім, чим дорожив…
Виходить, ти мене не зрозуміла?
Ольга Рошкевич:
Літа, Іванку, все літа,
жіноча сутність не така й проста,
як ви, чоловіки, собі
гадаєте…
Через століття, крізь дим епох,
і стилів, і часів,
поміж людей, і доль,
і голосів
я все побачила.
Тільки уже - як жінка,
не як рожево-мрійливе дівчисько,
що там, на обрії,
на стикові віків
себе у жертву принести було готове…
Якби не випадок,
якби не Озаркевичів візит,
То ще хто знає, як було б,
І чи не стала б я з твоєї Музи
тінню…
Немає коментарів:
Дописати коментар