До чого цей сон?

 Промені сонця заплуталися в Софіїному волоссі. Про щось пошепки гомонів з весною вітер. Своєю присутністю вона розбудила бабусине обійстя. Давненько не навідувалася.

Хата, відколи не стало бабусі, пусткою стоїть. Батьки не приїжджають до села. З принципу, через образу. Бабуся Ксеня записала на молодшого сина, Софіїного батька, хату і клапоть городу. А старшому дісталося кілька гектарів паю. Дядько Роман жив у селі. Ксенині ж батьки в місті. Тому й вирішила залишити хату Миколі.

– Ромкові за пай гроші будуть платити. А мені з тієї халупи що взяти? – обурювався молодший син.

– Не гніви Бога, Колю. Ви заможно живете. Одну дитину маєте. А в Романа троє. І його заробітки не порівняти з твоїми.

Коли матері не стало, Микола замкнув хату й мовив:

– Хай воно все тут завалиться. А ключа в бур’яни викину. Не потрібен нам той «палац».

Софія забрала в батька ключа й сказала:

– Я буду приїжджати сюди.

– Роби, що хочеш…  

…Колись батьки Софійку на кожні канікули привозили до села. Спершу їхала неохоче. А потім… закохалася. В Дмитра, що жив по-сусідству.

Дмитро був старшим. Парубкував. На вродливого хлопця не одна дівчина задивлялася. Софію ж кликав «кнопкою» або «малою». Бо вона – дівчатко з кісками.

– Кнопка, черешень хочеш? – гукав, бувало, Дмитро.

Софійка бігла до невисокого паркану. А він жартував:

– У твої долоні ягід на сміх курям поміститься. Миску принеси.

Дівчинка вистрибом поспішала за мискою. Сердечко шалено гупало. Личко світилося від щастя. Ось таке воно, перше дитяче кохання. 

…Софія перейшла у восьмий клас. На літні канікули, як завжди, батьки відправили до села. Недільного вечора йшла з бабусею від дядька Романа й побачила Дмитра з якоюсь дівчиною.

– Наш сусід з Любою Ковалевою шпацерує, – сказала бабуся. – Не пара вона Дмитрові. Гонорова. Язиката. А Дмитро – гарної душі хлопець.

Тепер Софія намагалася уникати сусіда. Через його кохання до Люби.

Якось Дмитро покликав Софію:

– Мала, йди-но сюди. Моя мама… 

Софія не дослухала. Втекла до хати. Хлопець нерозуміюче кліпав очима.

Перестрів Софію, коли та поверталася з крамниці.

– Мала, я тебе чимось образив?

– Я не мала! І я… я люблю тебе! – випалила спересердя й побігла додому.     

– Ну й, жарти, – мовив услід.

…Дмитро одружився з Любою. Оселилися в райцентрі. Софія мовчки страждала.

…Не стало дідуся. Бабуся Ксеня сумувала, бо вік разом прожили. Роман із дружиною приходили, внуки. Але Ксениною улюбленицею була Софія.

Раділа, коли внучка вступила до вишу. Чекала, коли познайомить зі своїм судженим.

– Коли побачу тебе, Софійко, у вельоні, тоді й вмирати можна, – казала.

Але Софія під вінець не поспішала. Мала друзів серед хлопців, та не було коханого. 

…У вихідні приїхала до села. Побачила на подвір’ї тітку Мар’яну. Запитала, як справи. Сусідка видалась заклопотаною.  

– Бабусю, в Ковалів щось трапилося?

– У Дмитра з Любкою не ладиться. Шури-мури закрутила Люба. Дмитро дізнався, дуже поскандалили. Після цього Любка поїхала до матері за кордон. Надька вже кілька років на заробітках.

Пізніше село облетіла звістка: Дмитро з Любою розлучаються. Знайшла за кордоном «достойнішого».

У райцентрі продали хату, яку колись батьки молодят купили у складчину. Поділили гроші.

Невдовзі Дмитро пішов воювати на Схід – в АТО. 

…Софіїне дитячо-підліткове кохання до Дмитра з часом притупилося. У неї цікава робота. У мріях – подорожі. Особисте зачекає…

Зателефонував дядько Роман. Сказав, що вітер на бабусиній хаті зірвав кілька листків шиферу.  

– Добре, що завтра субота. Я приїду.

– Не хвилюйся. Полагодимо.

Софіїн батько й далі був з рідним братом у контрах. У неї ж із дядьком Романом завжди були гарні родинні стосунки.

Софія з дороги побачила, що троє чоловіків лагодять дах. Дядькові допомагав Дмитро зі своїм батьком.

– Вчасно, Соню, твій сусід у відпустку прийшов, – пожартував дядько.    

Із-за паркану виглянула тітка Мар’яна:

– Добрий день, Софійко. Коли хлопці закінчать роботу, прошу всіх до столу.

Чоловіки закінчили лагодити дах. 

– Ну, привіт, мала, – засміявся Дмитро й обійняв Софію.

За столом Софія крадькома кидала погляди на Дмитра. Змужнів. Поширшав у плечах. Йому личить коротка стрижка.

– Софійко, прийдеш до нас на ніч? – запитав дядько Роман.        

– Дякую, я в бабусиній хаті заночую. А до вас вранці зайду.

Софія провідала бабусину могилу. Потім поралась на подвір’ї, в садку – вітер наламав гілля.

Звечоріло. Мар’яна знову покликала Софію до столу.

– Та я не голодна. І дещо з харчів привезла.

– Отакої! Будеш сама в хаті сидіти і бутерброди їсти. Навіть не думай відмовлятися.

Насправді, їй шалено хотілося ще раз побачити сусіда. Тепер це був інший Дмитро. Знайомий незнайомець. І він Софії подобався.    

Вечеря за розмовами затяглася. Про всяке говорили. Лише про війну Дмитро не хотів розказувати.

– Дякую за вечерю і посиденьки. Мені пора, – мовила Софія.

– Сину, проведи Софійку, – сказала тітка Мар’яна.

Як шкода, що від сусідчиної хати кілька десятків кроків, подумала Софія.

– Ти коли повертаєшся на Схід? – запитала.

– Наступного тижня. А ти як? Останнім часом майже не бачились.

– Усе нормально. Працюю. Батьки здорові. Начебто й усі новини. Дмитре, бережи себе.

– Якщо просиш, буду.

– Жартуєш.

– Софійко, можна тобі зателефонувати? Я не буду набридати. Звісно, якщо ти не…

– Я ні з ким не зустрічаюсь, якщо ти про це. Телефонуй. Дякую, що допоміг дядькові Романові. Добраніч.

Дмитро прийшов на подвір’я. Сів на лавку. Думав про Софію. Пригадав, як колись посеред дороги зізналася йому в коханні. Дівчиськом була. Гадав, пожартувала. А якщо ні?

Софію також сон не брав. Прокинулися приспані дитячо-підліткові почуття…

…Дмитро зрідка телефонував Софії. А коли приїхав у наступну відпустку, зустріла його на залізничному вокзалі. Гуляли містом, пили каву, розмовляли.

У вихідні Софія приїхала в село.

– Привіт! – гукнув Дмитро, побачивши її з подвір’я.

Вони більше години розмовляли. За ними з цікавістю спостерігала Мар’яна. А коли син повернувся до хати, то скидався на хлопчиська після першого побачення. «Невже, закохався?» – подумала.       

Так, закохався. Але поки вирішив не зізнаватись Софії, бо він – старший, розлучений, а ще в нього небезпечна місія. От, коли настане спокій… Але почалася велика війна…

Дмитро зателефонував Софії:

– Не бійся, мала, ти під моїм крилом. Я за тебе… до останнього подиху…

– Обіцяй, що берегтимеш себе.

…Дмитро приїжджав у коротку відпустку. Але тоді Софію звалила ангіна. Не зустрілися.

На початку весни дзвінків від Дмитра не стало.  

…У вихідний Софія приїхала до села.

– Софійко! – гукнула зі свого подвір’я тітка Мар’яна.  

– Добрий день. Як ви? Як Дмитро?

– Не знаю. Жодної звістки.

Мар’яна заплакала. Заболіла душа і в Софії.

У бабусиній хаті Софія засинала швидко. Але не цього разу. Коли ж урешті задрімала, приснився Дмитро. «Мала, йди-но сюди», – кликав. Тримав повну миску спілих черешень. Софія пробувала дотягнутися до ягід. І… прокинулась.

До чого цей сон?