Не відлітай, Івасику-Телесику...

– Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?!

Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його…

…Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати…

…Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жінка була вродливою.

Іванко народився через чотири роки після Насті. І тоді Майю наче підмінили. Їй не хотілося жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку.

Якось поскаржилася про це своїй матері.

– Майко, не думай викинути якось коника. Чоловік у тебе – золото. А на власне житло ще заробите. Хоча, навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема.   

А потім молодій жінці стало тісно у своєму містечку. І не цікаво у школі, де працювала.

Майя гортала модні журнали. Їй би такий одяг, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру. І врода квітла. Але не ті у неї з чоловіком статки, аби модно одягатися, як ці красуні.

Майя дратувалася. Чоловік усе списував на те, що двох дітей доглядала, працювала. Допомагав, як міг.

– Може, тобі на відпочинок поїхати? – запитав якось.     

– У нас зайві гроші завелися?

– То ти згідна?

Якби Степан знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…

…Майя ніжилась біля теплого моря. Помітила, що один із відпочивальників звертає на неї увагу. Статний. Трішки старший за неї.

І ось він підійшов. Назвався Владиславом. Запитав, чи можна познайомитися та запросити на вечерю.

– Я – заміжня, – відповіла на те Майя.

– Але ж наразі ви тут самі.

Майя у Владислава закохалася. Заможний, галантний. Хотілося б, щоби цей відпочинок не закінчувався ніколи.  

– Залишайся зі мною, – запропонував Владислав.

– Як?! У мене чоловік, діти, робота. І я тебе майже не знаю.

– Майю, ти гідна іншого життя.

– І тебе?

– І мене.

– А діти?..

Діти… Для Владислава це болюча тема. Він безплідний. Не приховав цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки. А потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього. Мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився.

Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Майя йому сподобалась. Він міг плекати її вроду. Купувати дорогі речі. Кохати її. А діти… Не хотів, щоб вони перебралися в його будинок. Він не любив дітей.

…Степан телефонував. Запитував про відпочинок, розповідав про сина й доньку. Казав, що скучає, зустріне її з потяга. А Майя вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», – спокусливо дзвеніло у вухах.

Якщо махнути на все рукою і погодитися? Майя боялася цієї думки. І хотіла бути з Владиславом. Але… діти. Владислав їй все розповів. Вона зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…  

– Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе. Жити у великому місті – це моя мрія. І з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.

– Я чекатиму. Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. Я кохаю тебе, Майю.    

Майї все вдома видавалось немилим. На думці був Владислав. У нього велика нова квартира – показував фотографії. Дорога автівка. А Степан вічно ремонтує батькову легківку.           

– Скоро Іванкові п’ять років, – сказав чоловік. – Треба подумати, як святкувати будемо.

– Степане, нам потрібно серйозно поговорити.

– Про що?

– Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.  

– А… діти?

– Залишаться з тобою.

– Хто він?

– Ти його не знаєш. Він не тутешній.

Майю намагалася опам’ятати матір, а батько проклинав. Просили схаменутися свекри. Але вона хотіла гарного, безтурботного життя.

– Я буду допомагати дітям.

– Нам від тебе нічого не потрібно, – твердо мовив Степан. 

…Майя вийшла заміж за Владислава. Не шкодувала за минулим. Заможне життя їй подобалось. Перестала мучити совість, що залишила дітей. Що не бачила батьків – заборонили навіть на порозі з’являтися.

…Настя любила братика. Замість мами розповідала перед сном казки. Називала Івасиком-Телесиком, маленьким…  

Степан не шукав іншої жінки. Багато працював. Дбав про дітей.

Виросла Настя. Вивчилася. Працювала в школі, де колись навчалася.

Іван розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж. Влаштувався на роботу.       

У їхній сім’ї воліли не згадувати Майю. Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.     

…Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан. А згодом і син.

– Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, – крізь сльози шепотіла Настя.

– Сестричко, твій братик уже не маленький, і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся.

– Жартуєш…

…Не йняла віри, що брат загинув. Недавно телефонував. Обіцяв берегти себе. А тут така страшна звістка…

– Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися…

Степан підвівся з колін, обійняв доньку.

– Не плач, Настуню, – а в самого по втомленому, обвітреному обличчі струменіли тяжкі сльози.

Похоронна процесія рушила з подвір’я. Майя завела автівку. Попрощатися з сином не стачило духу …     

…Ховали Івана, а в осінньому небі у теплі краї летіли птахи. І раптом… розвернулися, зробили коло над цвинтарем і вирушили далі.

Люди з подивом дивилися на птахів.   

Можливо, вони взяли душу молоденького воїна на м’якенькі крильця, аби віднести у Вічність…