Сьогодні вона повинна сказати чоловікові важливу новину. Він так довго чекав її…
Олена облюбувала місце неподалік дивного каміння, схожого на людські голови. Їй здавалося, дві велетенські брили віками тягнуться одна до одної, аби зустрітися у поцілунку. Їм не вистачає малесенької миті.
Ось цей, трішки менший, - Кам’яна Леді. Їй Олена довіряє свої спогади і думки. А Кам’яний Містер - надто серйозний.
Сьогодні минає три роки, коли вона ступила на далеку землю, відмежовану від рідної океаном і чужими державами. Коли ставало нестерпно від ностальгії, йшла до океану. Від будинку Стіва, чоловіка, це зовсім недалеко.
Стів милувався тендітною постаттю своєї слов’янської дружини. І навіть Оленина ностальгія видавалася йому чимось незбагненно чарівним і романтичним.
… - Їдь, Оленко, до тітки. У великому місті легше роботу знайти. Та й диплом маєш. Думаю, не відмовить сестра у помочі. Трошки в неї поживеш. А потім видно буде. Головне - зачепитися, - повчала Ніна доньку.
- А якщо тітка не захоче допомогти? Вона не дуже з родиною спілкується. І до нас вже сто років не приїжджала.
- Певно, часу немає. Вона ж, як то… бізнесменша. ...
У вагоні пахло ковбасою, огірками і ще бозна чим. Двоє захмелілих чоловіків у сусідньому купе голосно сперечалися про політику. Плакали діти… Благо, Оленина сусідка, хоча й набагато старша, виявилася цікавою. Розмовляли про погоду, ціни і просто про життя.
- Дай-но мені свою руку, - сказала нова знайома. - Ой! Доля тобі таке намалювала! Бідність, багатство, дорога…
Провідниця перебила їх:
- Чаю бажаєте?
- Я - ні, - мовила Олена.
- Бажаємо, бажаємо. Дві склянки, будь ласка.
- Я… ні…
- Копійки бережеш. Нічого, дівонько, колись будеш в дорогих ресторанах обідати. Але перед тим, може, й щіпки солі жадна будеш.
- Як це?..
- Як буде дуже тяжко, не ремствуй на життя. Усе в світі робиться вчасно. І птаха гніздо в’є. І людина народжується, і помирає… І щастя приходить, або залишає когось.
- Покійна бабця казали: щастя приходить до багатих. А такі, як я, самі його змушені шукати. Тільки де?
- Там, куди їдеш, не затримаєшся довго, - наче не почула Олениної репліки, продовжувала дивна сусідка.
… Тітка була не вельми рада гості.
- Ти надовго? - запитала з порога.
Олена зніяковіла:
- Мені б якусь роботу. Я можу… у вас попрацювати.
- Своїх дармоїдів скорочувати треба. Те, що роблять двоє, - один може. І ще чоловік та троє спиногризів на шиї.
- Я щось буду шукати. Може, по спеціальності вдасться знайти.
- Заховай свій філологічний диплом… глибоко. В нас двірничка розрахувалася. Є вакансія. А ось де жити будеш - не знаю.
Невдовзі повернулися додому тітчині діти.
- О, до нас село приїхало! – вигукнула з порога найстарша донька.
- І надовго? - запитав син.
Через кілька днів, подякувавши тітці за «гостину», Олена поверталася додому.
На залізничному вокзалі, в обласному центрі, зустріла одногрупницю Катю.
- Олена? Ти що, з похорону їдеш? На тобі лиця немає.
Дівчина розповіла про свої невеселі пригоди.
- А мій батько знову нову дружину привів. Неофіційну. Але вони всі для нього - дружини. Теперішня - справжня змія. А тато потакає їй. Хотіла в сільській школі працювати. Місце вільне є. Але не можу вдома жити. Не любить вона мене. А я терпіти не хочу. І не вмію. Я тут, в обласному центрі, роботу в магазині знайшла. І квартиру. Дорого, правда. Господиня погодилася, аби ще одна дівчина жила. В іншому випадку доведеться всю зарплату за квартиру віддавати. Олено, в нашому магазині вакансії є. Може?..
- Катю, який з мене продавець?
- І я за прилавком не вчилася стояти.
Через кілька днів Олена освоювала нову професію і нове помешкання.
Платили скромно. Дівчата складалися спочатку одній на якусь нову річ, а потім купували обновку іншій. Життя дорожчало, гроші знецінювалися. Господиня піднімала вартість квартплати. І на додаток занедужала Оленина матір.
- Якось викрутимось! - підбадьорювала подругу Катя.
- У мами онкологія. Ліки дорогі потрібні. Господи, за що мені це все?!
- А ти тітку повідомила?
- Аякже! Тільки вона часу ніколи не має! А моя мама її вигляділа, бо старша на десять років. І ось така віддяка.
- Олено, я подумала… Словом, можеш брати і мої гроші на ліки.
- Коли ж я розрахуюся з тобою?
- Колись…
Дівчата по черзі ходили до шпиталю. Втішали Ніну. А вона дякувала Богу, що її Оленці трапилася така славна подруга.
- Діти, ви на мене тратитесь, - зітхала Ніна. – Самі хоч не голодні?
Дівчата дружно хитали головами - ні, хоча це була щира неправда.
Якось у двері подзвонила сусідка Наталка.
- Оленко, мій холодильник не працює. Виручай!
Наталка принесла свинячі кості, які гордо назвала м’ясом. Олена поклала їх в морозильник. Через тиждень Катерина, не знаючи, що продукт чужий, зварила кості.
Як на зло, Наталка прийшла за «м’ясом». Олена винувато перепрошувала сусідку за трафунок: забула попередити Катерину.
- Дівчата, ви зварили мої кості, а я нині гостя чекаю. Один клинці б'є. Я запросила до себе. Думала, супчиком нагодувати.
- Взагалі-то, я зварила зелений борщ. Думаю, ваш гість, Наталю, з борщем в ладах. Поділимося.
Дівчата відкупили сусідці більш-менш нормальне м’ясо. Її холодильник, як виявилося, свій вік віджив. Отож, час від часу забігала до Олени і Катерини, аби підсобили. Дівчата не відмовляли, але тепер підписували чужі продукти: «Наталчині кості», «Наталчині печінки»…
Цей трафунок для Олени став класикою її колишнього життя. А такого смачного борщу, як тоді, здається, пізніше ніколи не куштувала.
Недуга їла Ніну поїдом. А лікар заспокоював Олену: матір ще поживе трохи.
- Прости мені, доню, що статків тобі не залишаю. Батька роботи в могилу загнали. А тепер мене болячки обсіли. Тільки молитися за тебе можу. І на цьому світі, і на тому. Довіряю тебе, дитино, в руки Господні.
Через тиждень Ніна померла. В Олениній душі поселилася неймовірна порожнеча. Навіть не схожа на випалену сонцем пустелю. Бо під пісками щось є. А в її душі не було нічого. Катерина втішала подругу, як могла. А Олена ходила по білому світі, наче сновида. Байдужа. Осиротіла.
- Ти що з хатою в селі думаєш робити? - якось запитала Катерина.
- Хай стоїть.
- Розтягнуть добрі люди…
- Я не можу її продати. Просто не можу!
Як і передбачала Катерина, добрі люди хату поволі розтягнули. Комусь знадобилися двері, комусь - вікна, комусь - стара черепиця.
- Олено, мій постійний покупець запросив мене на побачення. Пригадуєш його?
- Скільки сорочок і краваток він купив у тебе?
- Як наш роботодавець каже? Головне - виручка. Знаєш, добре, що він нас перевів у відділ чоловічого одягу. Може, той відділ допоможе особисте життя влаштувати. Мені вже двадцять сьомий пішов, тобі - двадцять шостий. А що ми маємо? Ні власного житла, ні сім’ї.
Через пів року шанувальник нових сорочок і краваток запропонував Катерині руку, серце, трикімнатну квартиру і…
- А як же ти? – розгублено запитала подруга в Олени.
- Буду радіти за твоє щастя. Не хвилюйся. Я справді дуже-дуже рада за тебе. Ти стільки мені допомогла… Якби ми не зустрілися тоді на вокзалі…
Олена вміла переконувати покупців придбати ту чи іншу річ. Чоловіки здавалися швидше. Роботодавець був задоволений. Накинув платню.
- Пані, допоможіть цьому нещасному чоловікові підібрати що-небудь. Його багаж загубився в дорозі. Тобто, не зовсім загубився. Він буде пізніше. В мене розмір менший. Я Стіва тільки на фото бачив. Він тут перший раз. Ми родичі. Розумієте? Ніколи раніше не бачилися. Він приїхав зі Штатів… Боже, навіщо я це все говорю вам? Підберіть йому зо дві сорочки і футболку якусь. Ні, дві футболки і сорочку.
Той, котрий Стів, озирався довкола, не розуміючи довгого монолога українського родича. А Олену розібрав сміх.
- Я можу допомогти вам? - звернулася по-англійськи до розгубленого заморського гостя. І подумала: нарешті знадобилися університетські знання.
Стів, почувши рідну мову, розквітнув у посмішці. Український родич вигукнув звичне:
- З мене кава і шоколадка!
Оленина допомога була винагороджена наступного ж дня. Вчорашні покупці завітали до магазину під кінець роботи із запрошенням на обіцяну каву, шоколадку і, як годиться, до кави.
- Якби знав, що знайдеться родина в Америці, то вивчив би англійську. А тепер, в сорок років, наука в голову вже не лізе. Купив словник і розмовник. То якось спілкуємось. А моя дружина німецьку вчила. Син, зірвиголова, вчить англійську. А толку? Тільки й знає: окей, окей... Я йому дам «окей»! Тепер він буде мову вчити! Може, колись до Америки поїде. А там, крім «окей», ще щось треба знати. А йому в голові…
Стів, нічого не розуміючи, приречено мовчав. А Олена не могла вставити слова. Нарешті український родич перейшов до діла:
- То куди йдем?
- Ви запросили, за вами вибір, - сказала Олена. - Хоча, може запитати Стіва, що йому смакує?
- В Україні смачне все! - безапеляційно відповів український родич.
- Ось моя дружина сьогодні вранці…
На щастя, пристойне кафе було майже поруч з Олениною роботою. І їй не довелося слухати, що було сьогодні вранці.
Вона перекладала Стіву на англійську меню. Запитувала, чи щось розуміє з української кухні. А він щасливо кивав головою, нічогісінько не тямлячи в українських наїдках. Зате сказав, що йому подобається місто, де живе його родич. І поскаржився, що в автівці не працює кондиціонер.
- Що він вам каже? - втрутився у розмову український родич.
- У вашому авто не працює кондиціонер.
- От холєра! Мені все одно. А вони там до комфорту звикли. Треба сусідові сказати, щоб подивився до машини. Олено, маю до вас прохання. Може б ви у вільний час Стіву екскурсію містом провели. Я ж не тямлю по-англійськи. А дружина німецьку вчила. А син… Навіть не знаю, кого ще попросити.
- Спробую. Якщо Стів захоче. Потрібно його запитати.
Стів не заперечував. Олена двічі «вигуляла» заморського гостя. Допомогла придбати сувеніри. А Стів розповідав їй про океан і запрошував в гості до свого сонячного штату. Олена подякувала за запрошення і розтлумачила, що українці до Америки просто так в гості не їздять: відкрити навіть туристичну візу - це щось на грані фантастики.
- Моя країна демократична! Як таке може бути?! - не розумів Стів.
Олена допровадила американського гостя до під’їзду українського родича. Стів сказав, що через два дні їде додому. І буде сумувати за чарівною українською леді. І якщо леді йому дозволить, то він приїде ще раз в Україну. Олена пожартувала: двері моєї держави завжди відчинені. Стів це зрозумів по-своєму.
Олена розповіда про свої пригоди Катерині. Подруга, на восьмому місяці вагітності, мало не підскочила від радості.
- Він тобі як?
- Не знаю. Просто допомогла.
- А якщо справді приїде?
- Може, й приїде. В нього ж тепер тут родичі є.
- Я кажу, а якщо він до тебе приїде?
- Ага, закохався з першого погляду. І тільки смерть розлучить нас, - зіронізувала Олена.
... Стів приїхав. Рівно через рік. Його багаж цього разу не загубили. Але він завітав до магазину, де працювала Олена, і купив дві футболки і сорочку. А також сказав, що приїхав запропонувати Олені стати його дружиною. Якщо, звісно, вона цього хоче. А якщо ні, то він готовий чекати… Знову розповідав про океан. Про свій сонячний штат. Про пальми, які посадив біля свого дому, бо вони - тендітні - нагадують йому чудову українську леді. Про те, як вчився правильно вимовляти Оленине ім’я. Про свій бізнес, який дозволить їм нормально жити і навіть відкладати дещо на майбутнє.
… Олена перегортала сторінки своїх спогадів. Сьогодні їх так багато! Навіть Кам’яна Леді здавалася трішки засмученою.
- Моя дорога, - незвично голосно закричав Стів, - у нас народився син!
- У нас?!
- Катя! Катя народила сина! Написав її чоловік! Ми повинні їхати… летіти до твоєї подруги! О, ні, спершу до магазину! Ми повинні купити подарунки для усіх.
- Стів, я маю тобі дещо сказати… Ти також скоро станеш батьком.
Він впав на коліна. Цілував Оленині руки. Плакав і сміявся. Як хлопчисько, стрибав по хвилях. Малював на піску смішних чоловічків…
Океан почали покривати сутінки. Олена звично махнула на прощання рукою камінним друзям. Їй здалося? А, може, дива все-таки трапляються? Кам’яний Містер нарешті торкнувся уст своєї Леді…
Немає коментарів:
Дописати коментар