Він: Ось вона… Іде…
Вона: Господи, знову він. І знову даруватиме квіти. І знову я їх візьму.
Вдячно усміхатимусь. А вдома, на самоті, вкотре не втримаюсь від сліз. І його
квіти сумуватимуть… Він: Вона така гарна і… не моя.
Вона: Якби він знав, скільки радості, болю і спогадів приносять ці квіти…
Він: Чи кохає вона когось? Мабуть, у неї є сім’я. І в мене…
Вона: Я подобаюся йому. Але… Між нами не може бути жодних почуттів. Тільки квіти. Хіба обоє не розуміємо цього? Він не знає, мабуть, як важко втрачати людину, яку нарекла своєю Долею? Помилилася… Залишилась стояти перед порожнім жертовником втрачених сподівань. Наче вигнанка-жриця.
Він: Якби їй запропонували приміряти колір щастя, який би вона вибрала? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Просто білий? Їй личить колір літа і колір кохання…
Вона: Чи то дощі, чи суєта втомили душу? Притулитися б до плеча коханого, пошкодувати себе… Розмовляти без слів… Ридати без сліз…
Він: Ви любите ромашки? Це - вам!
Вона: І люблю волошки… Польові волошки, схожі на малесенькі клаптики синіх хмаринок, які розгубило у полях літнє небо…
Він: Може, я повинен був подарувати їй вишукані троянди чи орхідеї?
Вона: Той, кого я нарекла колись своєю Долею, приносив уранці оберемки польових квітів - холодних, мокрих від роси, із запахом недоспілих пшениців. «Я вкрав їх у ночі», - жартував.
Він: Я повинен їй дати спокій. Хто я для неї? І букетик ромашок має бути останнім. А їй так личать квіти…
Вона: У вимоклих пелюстках ромашок зачепилися дощові краплини. Вони холодять уста і пахнуть прощальними цілунками… Я маю сказати йому, аби не тривожив моєї самітності і розвіяв свої ілюзії. І не шукав зустрічей. На нього чекають удома…
Він: Що вона думає про мене? Сивина у волоссі, а, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух… Побачити її. І відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти…
Вона: Якби він покликав мене, чи душа злетіла б? Той, кого нарекла колись Долею, спопелив її. Хіба почуття можуть жити у випаленій пустелі?
Він: Я не можу зізнатися, що кохаю її.
Вона: Я не можу закохатися в нього.
Він: Я повинен забути її, розгубити свої заборонені мрії і бажання. Хай поміж нас залишаться тільки квіти, подаровані вчора. А нині…
Вона: Нині у мене був шалений день: море справ, спека, гроза… Чому він забарився?..
Немає коментарів:
Дописати коментар