Шматочок неба старого чарівника

Коли Василева дружина Меланка, а по-сільському Малашка, пішла з цього світу, він зрідка з’являвся на людях. Хіба що до крамниці чи в справі до сільської ради приходив.

Малашку колись у сибіри заслали - «за Україну». Молоденькою тоді була. Вродливою. Коли повернулася додому, навіть вдівці оминали. Остерігалися. А Василеві запав у душу тихий смуток її очей, несміливий сміх, що спадав з уст затаєним болем. Василь трішки накульгував, тому соромився до дівчат залицятися. Малашка, Мелася, як він її кликав, була першим Василевим коханням. Єдиним…

…Малашка пішла в невістки. Василь шанував дружину. Очікував дитячого лепету в хаті. Підрихтував стару колиску. Та не змогла Малашка дитини у світ привести. Пережите далося взнаки. Сумувала на горищі колиска. На самоті зітхав Василь. Він стеріг колгоспний сад. Розповів би своїй дитині про кожну яблуньку. Вони збирали б суниці - Василева хата стояла на узліссі, тут стільки цих ягід... Смакували б водою з джерела, яке називають цілющим. Вечеряли б під горіхом: Малашка попросила змайструвати стола.

Чужих дітей пригощали Василь з Малашкою яблуками. В чужі кишеньки клали горіхи…

Не стало Малашки. Василь продав корову - скільки того молока одній людині треба. Та й удома самому тужно. А в садку його слухали дерева, він слухав їх. Якби міг, днював би і ночував би там…

- А ти чия будеш? - Василь з цікавістю дивився на дрібненьке дівчатко, яке прибилося до його сторожки.

Малеча сиділа на порозі й боязко зирила на чужого дядька.

- Як тебе звати?

- Маруся.

- А батька як звати?

- Ясько.

- А-а-а… Олексієва, значить.

Олексія нарекли Яськом, коли малим був. Ясько привіз дружину з віддаленої області - в армії там служив. Часто її тлумив, бо чарку любив більше, ніж жінку. Маруся ховалася від батькового гніву. От і забрела до колгоспного саду.

Василь пошпортався в кишенях. Знайшов кілька барбарисок - любив ті цукерки. Пригостив Марусю. Так і заприятелювали.   

Для малої дядько Василь скидався на доброго чарівника з книжки, яку подарувала хресна. Тільки був молодшим. Розповідав байки-оповідки. Пригощав хлібом із салом, цукерками. А ще Маруся підслухала, як він розмовляв із деревами.                             

- Вони все чують? - запитувала з подивом.

- Аякже.  

- І вміють розмовляти?

Маруся з цікавості прикладала вухо до дерева, аби почути його мову.

- Мовчить, - по дорослому розводила руками…

Василь не признавав жодного ліку, крім полину, звіробою, чебрецю та інших трав, які збирав і засушував на випадок, якщо взимку простуда причепиться. І в цьому також для дівчинки було щось таємниче.

Якось запитала:

- А ви чарівник?

Василь поглянув у небеса, загадково усміхнувся, і відповів:

- Усі ми чарівники. Бо кожен має свою зірку і свій шматочок неба. На тій зірці живе ангел. Він знає, коли людині тяжко й прилітає, аби допомогти. Головне, вірити. Але ти, мала, нікому цього не розповідай. Не можна.

- Чому?

- Щоб ангела не сполохати.

У ті часи в ангелів не можна було вірити.   

...Взимку Маруся копалася снігами до Василевої хати. Вони слухали, як спить зимовий ліс. Пили чай, настояний на травах. Василь клав у кишені Марусиного пальтечка кілька цукерків та горішків і проводив додому.

Коли Маруся була школяркою, Ясько таки притлумив свою дружину. Безпутнього чоловіка посадили, а дівчину забрали родичі покійної дружини.

Солодко не було. В тітки свої діти. Марусі діставалися східки зі старшої тітчиної доньки і трішки любові на свята.

Маруся сумувала за дядьком Василем. За колгоспним садом. За лісом. Коли тітчина родина влягалася спати, виходила тихенько на подвір’я і шукала на шматочку неба свою зірку. Якщо знайде зірку, то й знайде свого ангела...

...Маруся закінчила школу. Вивчилася на ветеринара. У неї закохався одногрупник Микола. Побралися. Народили маленьку Василинку. Назвала на честь дядька Василя - як вдячність за його добре серце та нехитрі гостинці.

...Відколи материні родичі забрали Марусю, відтоді й не була на своїй маленькій батьківщині. Батько помер у в’язниці.

Василинці йшов третій рік. Уже велика. Тож Маруся вирішила показати чоловікові село, в якому народилася. А, заодно, провідати дядька Василя. Сподівалася: ще живий і пам’ятає її.  

...Подвір’я на родинному обійсті заросло бур’янами. Хату обглодали дощі, час і вітри. Двері були відчинені. Всередині - порожньо.

- Провідаємо дядька Василя і поїдемо в райцентр, - сказала Маруся. - В готелі переночуємо.

Василь сидів на лавці. Постарів. Посивів. Побачив машину, що зупинилася біля хвіртки. Приклав руку до чола, аби краще розгледіти, хто це. Мабуть, до цілющого джерела дорогу запитувати будуть.

- Доброго дня, дядьку Василю. Певно, не впізнаєте мене. Я - Маруся Яськова. 

- Та який я вже дядько. Дідо я, - підвівся з лавки.

Він тепер справді був схожим на доброго чарівника з книжки, колись подарованої Марусі хресною.

- Ноги мене, Марусю, не дуже хочуть слухатися. І колгоспний садок давно вирізали. Сам я... сам... Не думав, що колись тебе побачу. Доню твою як звати?

- Василинкою.  

Василеві очі засльозилися.

- Ми вам гостинців привезли. Трошки побудемо і поїдемо в район. В готелі переночуємо. Втомилися з дороги.

- Куди поїдете? Хіба в мене хати не вистачить? Та й голодні ви, певно. Зараз картоплі з льоху дістанемо. Сала купив доброго. Молоко кисле маю. І наливка є. Ожинова. З медом. То й повечеряємо.

Маруся поралася біля плити. Микола лагодив тин. Василинка знайомилася з котом. Точніше, він з нею. Прибігла до Василя. Зупинилася. Несміливо торкнулася руки.

- Дідо...

Вечеряли під старим горіхом.

- Тепер і вмирати не шкода, - мовив Василь.

- Що ви таке кажете?! Ми будемо в гості до вас приїжджати. А пам’ятаєте байки, які ви мені розповідали? Якби ви знали, в якій пригоді мені ставали ваші зірки та ангели. Тепер мусите Василинці розповісти.

Цього вечора на небі розцвіло неймовірно багато зір. Вони переморгувалися, задивлялися на подвір’я, полоскалися у відрі води. 

- Тепер це і твій шматочок неба старого чарівника, - прошепотіла Маруся донечці. 

Втомлені з дороги гості пішли спати. А Василя сон не брав. Посидів на лавці. Передумав своє життя. Побалакав з Меланкою.

- От і на нашому подвір’ї, Меласю, дитинка бігає. Ти все бачиш звідти...     

Став до молитви.

- Пошли, Господи, здоров’я та благополуччя дітям моїм. Дякую, що припровадив їх. Буває, рідні діти батьків цураються. А Маруся - чужа, проте не забула...

Уже на ранок бралося. А Василь ще не закінчив розмовляти з Богом...