Вербиця

Хутірцю Вербиці і всім селам та хуторам, яких уже немає на карті України, присвячується

«Сій-сій, діду, ячмінь, мені жменьку, тобі - дві». Так співають жайворонки, коли господарі засівають поля, розповідав мій покійний дідо Савка. І часто кликав мене навідатися до «наших» моргів. «Тут, дитино, було наше поле. Багато моргів мали. Тутечка була межа», - показував дідо палицею. Я, малеча, не могла втямити: де ж та межа? Бо бачила великий засіяний колгоспний лан. Згодом збагнула: влада переорала межі, але не змогла переорати людських душ і пам’яті.
«Наші» морги були на Вербиці (Тернопільщина, Шумський район). Чомусь люди вимовляли назву села, а пізніше хутора, а ще пізніше - хутірця - з наголосом на літеру «и». А потрібно - на «е».     
Тут, на Вербиці, мій прадід Грицько і дідо Савка збудували хату. Були господарями. Мали землю, коні, худобу та іншу всячину. Колись в Україні господарі зводили оселі на власній землі. Як-то фермери в Америці. Тільки в них держава нічого не забирала і не забирає. А українських господарів «совіти» нарекли «куркулями» і обібрали до останньої нитки.        
Вербиця була заснована, як стверджують документи, у 1850 році. Дехто із старожилів розповідав, що назвали поселення на честь пана Вербицького. Існувала й інша думка. Тут, поміж двома високими горбами, протікала річечка, а над нею росло багато верб. Деревця й підказали людям таку гарну назву.
За радянських часів чимало сіл віднесли до «непереспективних». Фактично, їх прирекли на загибель. Не оминула така доля й Вербицю. Колишні господарі, чи то, пак, «куркулі», стали звичайними хуторянами. Перестали на Вербиці будуватися. Адже питання було поставлене таким чином, щоб тутешніх мешканців переселити в села. А сам термін «хутори» повинен був зникнути з ужитку.  
Чимало вербівчан змушені були залишити свою маленьку батьківщину. Когось тамтешня влада запроторила у Сибір, дехто після заснування колгоспів виїхав у пошуках ліпшого життя в інші області, зокрема на Південь - на Херсонщину. Згодом, через відсутність будь-яких умов, молодші подалися на роботу в міста. Дехто зводив оселі в сусідніх селах. Проте багато старших людей доживали віку тут…
Якось один із колишніх керівників примудрився переорати на Вербиці деякі дороги, мовляв, людей мало, навіщо ж вони? До магазину, до автобуса і до сільської ради й так було не близько. Пригадую діда Ілька, якому доводилось долати кілька кілометрів до «коперативи». Так старенькі називали магазин. Він ішов свіжозораним полем, ніс на плечах торбинку з двома хлібинами і купу своїх літ. Завжди вступав до мого діда (вони товаришували) на перепочинок. Любили діди розмовляти про ті часи, коли були господарями. Згадували коня Гнідка, який втікав з колгоспу на обійсця до діда Ілька і про корову Рябу, в якої капали сльози, коли «совіти» забирали її з подвір’я моєї родини. Часом дід Ілько прикладав руку до чола і казав:
- Завтра буде дощ.
А було сонячно і погідно.
Я запитувала, де дідо бачить той дощ, і він поважно відповідав:
- Вітер з полудня повернувся після обіду. Буде дощ, мала.
Наступного дня так і було.
Старі вербівчани скидалися на характерників: вгадували погоду, звіряли час за сонцем, збирали трави, аби лікувати різні болячки, вірили, що на великі свята прилітають в оселі розговлятися душі, вставали разом з горластими півнями, а вечорами молилися й тихо сумували.
Деякі старенькі жили самі. За сусіда - поле. Покрикували на котів чи псів, аби не мовчати цілі дні. Були раді, коли влітку пастухи приходили за черешнями, яблуками. А черешні на Вербиці були неймовірно смачні! А які яблука там родили! І як дзвінко лунали і лунають пташині співи! І яка там тиша… А простори які! Видно, як здалеку виходить сива хмара, як веселка коромислом вигнулася на півнеба і бере воду в далеких ставках… У жнива, у золоченій свіжій соломі, заливалися вечірньою тугою скрипки польових коників. Зими ж  були важкими для хуторян: важко пробиратися крізь сніги, самітність і смутки…         
Вербиця поволі вимирала. Розвалювалися (або їм допомогали в цьому «добрі» люди) осиротілі оселі. Вдовами посеред полів сумували криниці. У тій криниці, з якої брала воду моя родина, вода була, наче Господнє причастя. Так казав дідо. Криниця була доволі глибока. Вода була така холодна, аж зуби викручувало. І дуже смачна. Такої води я давно вже не пила.
З часом заросла стежечка до криниці. Тоді й написала ці рядки.      
Серед полів
залишилась вдовою
криниця.
Колись тут було село,
потім став хутірець,
тепер кілька
пусток-хатинок
доживають свій вік
і з криниці води
вже ніхто не бере.
Тільки час тут
спиняється,
щоб відпочити.
І небо
в глибінь зазира…
Криниця сумує:
їй би говір
людський почути
і дзенькіт
старого відра…
Криниці вже немає. Криниці - як люди. Вони живуть, поки комусь потрібні. І вербівчан немає: відійшли у Вічність поважні, мудрі діди і бабці у білих хустинках. Залишилися тільки дерева та дикі трави на місці колишніх синеньких осель. Наче зелені острівці поміж полів…
…Навесні навідалася до «наших» моргів. «Сій-сій, діду, ячмінь…», - співали жайворонки. Дідо Савка пожартував би: «Вже посіяв, але жменьку для тебе ще маю». Тутечка була межа… Душа ридала від спогадів і від втрат…        
Вербиця видалася мені дивним тихим раєм, загубленим на землі, з якого відлетіли у позапростір і позачас люди, хати, дороги, стежки… Лише птахи порушували цей заворожений спокій. І голосно струшували роси з квітучих диких трав величезні джмелі…