Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.
Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.
- Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай свою моду кому-небудь. Не про шиття думай - про синів. І город заростає.
- Скільки того городу? Кілька сотиків! Міг би й допомогти.
- Не чоловіча робота - з сапкою за місто бігати. Я - завгар. Відповідальність маю перед людьми.
Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер - тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.
Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя, по дорозі до вчительки, заблукало й звернуло на іншу вулицю.
У неї було два найкращих місця на землі - школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі… А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки, задумані джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино-бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.
- Гнатівно, зачекайте-но! - гукнула сусідка Славця. - Ви зі школи? А я з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?
- Кого? Який з моїх синів щось натворив?
- Та про Іллю я!
- А що?..
- А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Все місто знає, а ви ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой… Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.
Увечері, при синах, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.
- Тату, ти повинен піти від нас, - зовсім по-дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. - Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.
- Ярославе, Сергійку, як же ми… самі? Це ж ваш тато…
- І піду! Піду! - вигукнув Ілля.
Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось-ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.
- Жінка повинна бути, як вогонь, а ти… сірість, ні одягнутися по-людськи, ні…
- Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди…
Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.
…Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Вперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.
- Ну, Зірка!.. Клас! - перемовлялися учні.
- Самі костюм шили? - цікавилися вчителі.
Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.
…Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший - в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.
- Стефо Гнатівно, підете на пенсію, чи хотіли б ще попрацювати трошки? – запитав директор.
Вирішила: рік-два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно…
- Онкологія у вас, Стефо Гнатівно, - тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна.
- Скільки мені залишилося?
- Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.
Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.
…Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її зболені сльози.
- Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я - Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, - представився незнайомий чоловік. - Вдівець. Радію, що нікому буде оплакувати.
- Ви ще й жартуєте…
Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили… Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.
- Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла…
- Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’яково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз-два-три… раз…
Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги…
- Раз-два-три… раз…
Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу…
Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади - це святе небесне божевілля. В одну з таких ночей її душа відлетіла на котрусь із далеких галактик.
Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг…
Йому приснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, - розповідала. - Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто…».
Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові, будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу…
Немає коментарів:
Дописати коментар