- Хіба нам звикати?
- Мої покійні тато казали: нема зими - не буде літа…
Василь передплачував три газети. Навіть листоноша дивувалася. Тепер годі декого вмовити й на одну.
Переглядав сторінку за сторінкою. Увагу привернула жінка на фотографії. Аліна Іванівна… Лікар-терапевт. Колишня однокласниця!
Аліна вчилася разом з Василем у випускних класах. Її батько, військовий у відставці, працював два роки у місцевій школі. Викладав військову справу. З тих пір минуло тридцять літ...
Сім’ю Дмитровича, так у селі неофіційно назвали нового вчителя, поселили в колгоспному будинку для «молодих спеціалістів». По-сусідству з обійстям Василевих батьків.
Василеві сусідка-однокласниця сподобалася відразу. Чи не вперше хлопець пошкодував, що до школи зовсім близько. А міг би підвозити Аліну на батьковому велосипеді.
Аліна змінила кілька шкіл - батька переводили на службу у різні місця. Проте вчитися у сільській школі випало вперше. Хлопці норовили привернути увагу нової однокласниці. Дівчата споглядали на неї із задрістю. Аліна мала модний одяг. Цікаво розповідала про свої мандри. Алінина мати - Ліда Анатоліївна - на відміну від спрацьованих сільських молодиць, гарно та стильно виглядала. І була чудовим терапевтом - жінка працювала в госпіталях у військових частинах, де служив чоловік. У селі була поліклініка й лікарня. Тому робота для Ліди Анатоліївни знайшлася.
Іван Дмитрович не розповідав, яким дивом потрапив на роботу в сільську школу. Ходили чутки, начебто порекомендував йому це місце колишній товариш, якого скерували на солідну посаду до їхньої області. А причина - здоров’я Дмитровича.
Він щодня ходив до лісу. Пив джерельну воду. Місцеві здавна вважали, що вона помічна. Спиртного, навіть пива, до писка не брав. Тому у селі зійшлися на думці: у військовика справді якась загадкова хвороба.
Василеві пригадалося, як їхній дев’ятий «А» зустрічав Новий рік у помешканні Дмитровича. Попросили батьки, оскільки були певні, що порядок він забезпечить.
- Не пить! Не курить! Веселицця! - скомандував на початку вечірки Дмитрович.
Виявилося, він чудово грав на гітарі.
Василева мати інколи просила Ліду Анатоліївну поміряти тиск або «збадати» бабцю Якилину. За це давала сусідам свіже молоко, сир, сметану.
Аліна з Василем подружилися по-сусідськи. Дівчата ж перешіптувалися: між ними - любов.
Галька з паралельного класу, яка нерівно дихала до Василя, неабияк злостилася на приїжджу. Якби не Алінка, Васька зустрічався б з нею. У присутності хлопця Галька час від часу видавала якусь дурницю про Дмитровича або когось із його сімейства. Мовляв, плітку почула. Василя це не хвилювало. А Гальку ще більше злостило...
Коли влітку Дмирович із сім’єю поїхав на море, Василь дні рахував до їхнього повернення. Він закохався в Аліну. І вирішив: також стане військовим.
Зізнатися у своїх почуттях до Аліни ніяк не наважувався. Лише «по-сусідськи» проводив додому з клубу після фільму або концерту.
Навесні дівчина обмовилася: після закінчення школи сім’я переїде жити в один із південних обласних центрів. Василь аж затерп.
- Я буду тобі писати. Хочеш? - запитала Аліна.
Хіба він міг відмовити?!
- У цьому місті є медичний інститут. Хочу бути лікарем. Як мама. Туди й вступатиму. А ти?
- Піду в армію. А потім… Хочу бути військовим. Як твій батько! - випалив Василь.
- Ти гадаєш, це легка професія?
- Зате чоловіча!
Після закінчення навчального року Дмитрович з родиною залишили село. Згодом від Аліни прийшов перший лист. Писала, що знайомиться з містом і готується до вступних іспитів. Обіцяла колись приїхати з батьком до села. Він сумує за школою, до якої встиг звикнути…
Військовим Василь не став. Коли був у армії, батько переніс інсульт. Мати просила у листах швидше повертатися додому: «Може б ти, сину, вступив після служби до сільськогосподарського технікуму? До райцентру - рукою подати. І вчитися будеш, і по господарці допоможеш. Вся робота на мене звалилася. Тяжко мені…». Заперечити матері не міг.
Василь продовжував листуватися з Аліною. Дівчина втішала: батькове здоров’я може поліпшитися. У медицині різні дива трапляються.
Останній лист прийшов від Аліни через два місяці після повернення з армії. Почерк був наче чужий. І фрази - жорстокі, принизливі, також чужі. «Ми з тобою дуже різні. Сам подумай, ти - звичайний сільський хлопець, у якого батько-інвалід і мати-колгоспниця. Невже ти справді вірив, що я можу у тебе закохатися? Я збираюся заміж. Мій наречений - не рівня тобі. Не пиши мені більше…».
…Галька таки добилася Василевої прихильності. І затягнула хлопця під вінець. Після весілля почала ревнувати чоловіка до кожної спідниці, хоча Василь ніколи приводу не давав. І часто влаштовувала скандали.
Під час чергової сварки Василь не стерпів:
- Десять років живу з тобою, наче в пеклі. Працюю. Люди поважають. Чого ти хочеш?
- Зі мною - пекло?! Алінки досі не забув? Думав, вона заміж за тебе вийде?!
- При чому тут заміжжя, женячка? Ми просто були друзями. А потім… Неважливо…
- А знаєш, це я колись тобі листа від Алінки написала. Просто замінила її послання на своє. І відповідь їй написала від твого імені. Знав би ти, що там було!.. Твоїй кралі, певно, нашатир знадобився. Вона від життя отримала все! А я що, гірша? І, взагалі… Хто ти проти Алінки?! Село!..
Василь нічого не сказав у відповідь. Лише відчув, як сильно зневажає дружину. І залишити не може. Заради доньки й сина, яких дуже любить…
…Стаття в газеті розбурхала притуплений часом та щоденними клопотами Василевий біль і образу, написану чужим почерком…
Немає коментарів:
Дописати коментар