Дощ стукав у
напівсонне вікно. Просився на каву. Дощ був закоханий у Неї. Розумів Її
меланхолійний настрій і тихий смуток.
…Дощ зустрічав Її
з далеких доріг, вимальовував у небі веселку. Вистукував веселу мелодію на
клавішах зеленого листя. А вранці чекав, коли Вона відкриє вікно, аби
посмакувати запахом смачної, приготовленої Нею, кави і подарувати Їй свіжі
аромати трав, дерев, квітів, вмите сонце і сліпучно-білі випрані хмари. Він
знав: Вона любить настояні до росі і дощі ранки й вітатися з сонцем.
…Дощ проводив Її
у світи. Спостерігав, як щоразу, перед мандрами, Вона готує міцнющу каву. І
гріє біля гарячого горнятка душу. Вистукував синтементальну мелодію на клавішах
опалого жовтого листя. У ній було стільки ностальгії!
- Вона
повернеться, - шепотіла осінь. Й застібала світу останній невіддірваний гудзик
промоклого розхристаного плаща.
- Вона - птаха, -
зітхав дощ.
- То не спиняй
Її…
…Осінь і дощ
сиділи на мокрій лавці. Вона пройшла мимо них. Залишила шлейф терпкуватих
парфумів і кави. Вітер шарпнув парасольку, аби дощ подарував Їй поцілунок перед
розлукою.…
Немає коментарів:
Дописати коментар