Її кохання до Нього було світлим і теплим. Кольору
ранішнього неба, яке дарує погідний день. Потім спогади стали
вечірньо-прохолодними, наче вистиглий горизонт, за яким сховалося сонце…
Він не знав, що колись дістане з потаємної кишеньки свого
життя Її образ. Буде каятися перед минулим, розуміючи: майбутньому Його каяття,
мабуть, не потрібне. Чекатиме, коли з’явиться Її постать.
Вона й далі носить шалики пастельного кольору, якими любить
бавитися вітер. І світлий одяг. Не змінилася її легка хода. Жінка-літо, що
затрималась на гостинах у весни…
…Як завжди, він перейде на інший бік вулиці, немов на інший
бік життя. Скаже, що зустрів Її випадково. Немов ненароком доторкнеться Її
руки. Вкотре не наважиться запросити на каву. І не зізнається: загублене до Неї
кохання попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з
цим робити…
…Він з дружиною жив не заради любові -
просто жив. У них був спільний дім, діти. Але різними були сни, бажання,
спогади. І вони обоє були різними…
Дружини не стало. У дітей своє життя.
Його ніхто не чекає…
…Одного дня Він хотів би зустріти Її і
більше не відпустити, не загубити. Але мрії не слухають Його. Зраджене щастя не
повертається…
Немає коментарів:
Дописати коментар