Осіння кава

Кава – містичний годинник. Спільниця Часу. Гірка, мов поцілунок перед розлукою. І з терпким ароматом зустрічі.

Кава присмачує настрій. А, буває, настрій присмачує каву. Коли на кінчику вії тремтить сльоза… Коли осінній ранок гріє долоньки до прохолодного сонця. А за вікном – перші жовті листочки, мов рання сивина у жінки… 

Кава має маленькі секретики. Хтось додає до неї дрібку усмішки, кохання. Хтось – щіпку зітхання чи журби…

…Осіння кава… Зі смаком ностальгії упереміш із запахом хризантем та картопляним димом, що вітер розгубив на міських вуличках… Відчуття прощання. Поклик дороги…

Годинник тихо відмірює Час. Час відмірює відстані від розлук до побачень.

– Зустрінемось на каві. Наступної весни, – обіцяєш собі, місту, рідним, друзям…

…Ковток гарячого напою перед тим, як повернеш ключ у замку. Без цукру. Хай гірчить кава, а не душа…

 (Ілюстрація з Інтернету).

Зіграй мені осінь…

 

Вона була Його літом. Він був вітром. Була для Нього теплим сонцем. А Він – Її світом… Була Його Музою, була коханою…

…Вона відлетіла у засвіти з птахами в час раннього падолисту. Залишила Його в самоті й тиші. Зі смутком, скрипкою та незіграними мелодіями…   

…Казали: їхнє кохання благословив Всесвіт. Вони були щасливі. І в горі, і в радості. Бо різне траплялось, багато пережили…

…Маестро узяв до рук скрипку. Тремтлива мелодія полинула у світ крізь прочинене вікно… Очі застелили сльози. Боляче… Він грати не може…

…А, бувало, грав своїй Долі, коли було сумно. І коли було щемливо-радісно. Коли співало серце. І коли душею стікали сльози…

…Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн.  

…Кохана прийшла в Його осінній сон. Така гарна. Молода. В сукенці з ніжно-голубими блаватами. У тій, в якій зустрів Її вперше.

– Зіграй мені осінь, – прошелестіла тихенько, торкнувшись поглядом душі.

Щойно розвиднілось, узяв скрипку, пішов грати у парк, аби не будити сусідів. Імпровізував… Мелодія злетіла в Небеса. Тремтливим сонячним промінням усміхнувся заспаний ранок. Опалим листям пробігся вітер й зупинився, зачудований музикою.  

…Він грає і досі своїй Коханій. Ранками у сонному парку. Його слухають ангели. Подумки спілкується з Часом… 

…Падають звуки, немов осіннє листя. Він грає спомини, смуток та любов Тій, що була Його теплим сонцем, літом. Що стала Його сивиною, Його журбою, Його осінню…

 (Ілюстрація з інтернету).

Оленка і Ангелик

«Ангелик завжди поруч із тобою. Дякуй йому за опіку». Так казала бабуся. І мама. Оленка озиралася. Де ж її ангелик? На вулиці холодно. Мороз, сніг. Жодного слідочка.

– Ангелик має взуття? – запитувала Оленка.

Їй у відповідь усміхалися.

Якось на ніч виставила свої чобітки за поріг. Вранці у них було повно снігу.

– Навіщо? – запитала мама.

– Для ангелика. Щоб ніжки зігрів.

Мама не сварилася. Витрусила з чобітків сніг. Висушила.

Бабуся зв’язала малесенькі вовняні шкарпетки. Для ангелика, аби Оленка більше не виставляла на вулицю взувачку.

Дівчатко зачепило шкарпетки на гілячку в садку. Аби ангелик міг нагріти ніжки, коли змерзне.

Шкарпетки висіли до весни…

Оленка розмовляла зі своїм ангеликом. Ділилася секретиками. Те, що знав він, не відав більше ніхто.

– Ангелику, йди переді мною, а я за тобою, – казала, коли виходила з хати.

Вірила: вона ступає його невидимими слідами…

…Доросле життя закрутило у нестримному вирі. У долю Олени заходили різні люди. Хтось залишав у душі букети квітів, хтось – пустелю. Про ангелика забувала. А він був поруч. Не сердився. Не засмучувався. Опікувався нею. Підставляв маленькі крильця під великі проблеми. І дуже хотів, щоб Олена згадувала про нього. Щоб вірила йому, як колись. Тоді буде легше допомагати їй…        

…Сніг замітав світ. Вітряно, морозно, холодно… В Оленин сон прийшов ангелик. У біленькій льолі. Обличчя не бачила. Воно було залите сонцем. Від нього йшло тепло і світло. Ангелятко стояло на порозі старенької бабусиної хати, якої вже нема… 

Олена не вміла в’язати. Можливо, купити мініатюрні шкарпетки? Зачепити на гілячці? Для ангелика…

 (Фото з Інтернету).

Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

Квиток додому

Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…    

Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…

…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.

Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.

Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.

Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.

– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.

Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.   

Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.

Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.

– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком

користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.

Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.

Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.

Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.     

…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:

– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…

– У тебе є інша?

– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…

…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.

Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.

– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.

– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.

…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.

Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.  

– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.

– Максим?!

– Відпустили трошки додому.

– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.

– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?

– Я також у відпустці.

– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.

Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.

– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.

– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.

– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.

– А ти спробуй. Запроси. 

Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.

Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:

– Але ж ти любиш маму?

…Час минув швидко.

– Треба повертатися, – мовив Максим.

– Можна провести тебе? 

– Так, Дарино. Дякую.

…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.

Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.

– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.

…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.

Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.

…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:

– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.

– Довго ще буде на реабілітації?

– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…    

Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.

Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…      

З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.

– Тебе зустріти?

– Ні, я сама…  Дякую.

Не знала, їде назустріч своїй долі чи…

 (Фото з мережі Інтернет).