– Чому ти ховаєшся? – запитало Ангелятко. – Ти когось боїшся?
– Це мене всі бояться, – зашкреготіла іржавим сміхом Смерть.
– Ну… може, не всі. Чого б мені тебе боятися? Ти нічого не зможеш мені
заподіяти.
– Але я можу відібрати життя в твого підопічного. Того хлопчика, що онде
катається на велосипеді. Бачиш автівку, що наближається?. Зараз…
Неначе щось штовхнуло малого – вивернув кермо і полетів у кропиву.
Автівка промчала мимо.
Смерть почухала потилицю.
– Цього разу твоя взяла, – мовила злісно. – Але як?.. Я ж старалася…
– Його врятувала моя любов. Я люблю свого підопічного. Він буває трохи капризним, трохи нечемним. До нього мене преставив Всевишній. А Він – є Любов. Я виконую Його волю – опікуюсь цим малим. Іноді мені буває нелегко. Бо хлопченя дуже влізливе. Але малий таким чином пізнає світ. Мені з ним цікаво. Він повинен жити. У нього є велика місія на землі. Я завжди буду прикривати його своїми крильми. І буду любити.
– Твої крила чуть більші за мої долоні. Гадаєш, впораєшся?
– Звісно.
– Ти говориш дуже самовпевнено.
– Це – не я. Це говорить любов.
– Любов, любов… Мені вже набридло чути це. Невже вона така всесильна?
Сильніша за мене?
Ангелятко усміхнулося. Махнуло крильцями і зникло.
Смерть стояла у роздумах.
– Любов, кажеш… Ну-ну… Виросте твій малий, а потім… Ми ще позмагаємось
за нього з тобою, Ангеле…
…Із трохи капризного, трохи нечемного малого виріс слічний юнак.
Вродливий, розумний, сильний. Ангелик радів за свого підопічного. І хвилювався.
Бо в них обох була велика місія. І за обома слідувала Пані в чорному.
…Земля і небо здригалися від вибухів. Війна. Хлопець пішов захищати свою
землю. Смерть потирала кістляві руки: тут я тебе і дістану.
Ще ніколи так важко не було Ангеликові. Та він вірив: упорається. Його підопічний огорнений великою турботою і любов’ю. А ще – маминими молитвами.
«Як добре, що мама молиться, – думав Ангелик. – Мамина молитва, наче
щит. Мама молиться до Господа, Святої Марії, до всіх ангелів та архангелів.
Небеса чують. Небеса допомагають…».
…Поранений молодий воїн допоміг і собі, і своїм побратимам уникнути
ворожого полону. Тільки дуже боляче. Дуже… А так хочеться жити. І небо таке
гарне, голубе. А на ньому дивна білокрила птаха, чи то марево…
– Він мій, – зашкреготіла Смерть.
О, диво. Маленькі крила Ангела ставали більшими, майже гігантськими. Накривали
хлопця. Пані в чорному його майже не бачила.
– Що це?! – заскрипіла. – Він знову обхитрив мене, цей крилатий пустун.
– Це – любов, – відповів Ангелик. – І молитва.
– Любов… любов… Ти мені все зіпсував. Нічого мені тут більше робити. І
тебе не хочу бачити. І твого підопічного. Тільки час дарма трачу. Не думала, що
є щось сильніше за мене…
Смерть закинула косу на плечі й пошкандибала геть.
Хлопця несли до «швидкої». Ангелятко сіло на його заплічник, що був поряд на ношах. «Тепер можна відпочити», – подумало, закутавшись у маленькі крильця…
