Зателефонувала подруга Ірина:
- На центральній площі сьогодні святковий концерт. Підемо? Нові чобітки
заодно «вигуляю».
- Я нікуди не збиралася, - відповіла Віра. - А концертно-розважального
настрою взагалі нема.
- До речі, в нашому улюбленому магазині косметики розпродаж. Можемо
зайти по дорозі. Мені дещо треба. І собі щось підбереш. Ну ж бо, Вірко!
Збирайся. Скоро буду в тебе, - безапеляційно мовила Ірина й вимкнула телефон.
Ірка - вона така: сумувати не дасть. Якби свого часу не її підтримка, то
Віра, мабуть, з глузду з’їхала б…
- Що ти мені дала?! - репетувала донька у відповідь, що весілля нема
звідки робити. І квартири Віра не збирається розмінювати.
- Якби ти хотіла в розміняній квартирі жити - інша справа. А тобі
потрібні лише гроші. Ти ж їх профітькаєш. Адже твій наречений ніде не працює і,
здається, роботи шукати не збирається.
- А навіщо йому працювати? Його батьки на заробітках.
- Ларисо, тема закрита. На вечірку гроші дам. Хочете, живіть тут. Одна
кімната вам, інша - моя. Тим паче, за розмін довелося б доплачувати. Зрештою,
це квартира моїх батьків. І вони нічого не дозволять з нею робити.
- Але ж вони тобі її подарували.
- То й що?
- Не хочу від тебе нічого! І, взагалі, йду від тебе. Як колись вчинив
батько. Правильно казав: з тебе ніякого толку.
…Тоді Віра працювала бухгалтером на одному з підприємств.
Екс-благовірний ходив там в інженерах. Славко знав, що на підприємстві
«крутять» грішми. Підбивав дружину, аби також щось схитрувала.
- Я не робитиму цього!
Та чоловікові спокуса не давала спокою.
- Чому комусь можна залізти в чужу кишеню, а нам - ні? Поглянь, як
шикують директор, заступники, його коханка - секретарка. Всім вистачить.
- Я не хочу проблем. І гріха на душу брати. Знаєш, як казала моя покійна
бабуся? На старість нічого не назбираєш, крім гріхів, втрат і болячок.
- Ті болячки треба за щось лікувати. А, по-друге, до старості ще далеко.
Не вмієш ти жити, Вірко.
Славко часто й перед донькою ганив дружину. І те не так, і се не так…
Тому в Лариси авторитетом був батько. Матір дівчина часто ігнорувала.
Славко закрутив роман з Ліною - працювала економістом на їхньому
підприємстві. Ліна була молодшою за Славка. І заможнішою.
Дізнавшись про походеньки чоловіка, Віра розрахувалася з роботи. А
Славко «розрахував» її, як недоречно жартував, з «посади» дружини.
Зійшовся з Ліною. Отримав молоду дружину, тестя-чиновника, гарне
помешкання. Донька залишилася з Вірою. Це її ще більше обізлило.
Щопрада, Славко «підкидав» Ларисі грошенят. Купував речі. А коли в
Славка з Ліною народився син, Лариса більше жила в них…
Наречений також не вельми подобався Славкові. Але він ніколи не перечив
доньці. Тай вважав: Ларисі щойно двадцять один. Не варто поспішати із заміжжям.
Лариса не взяла на вечірку в матері жодної копійки.
- Мені тато дав! - злісно кинула. - І, взагалі, якщо на забаву не
прийдеш, плакати не буду. А свою убогу квартиру можеш заповісти безхатченкам. Я
буду жити в Женьки. Ти невдаха, мамо. Відколи розлучилася, жоден чоловік на
тебе оком не кинув. Не сучасна зовсім. Вічно сидиш у звітах, цифрах. До речі, на
твоїй роботі знають, що ти «допомагаєш» з бухгалтерією деяким підприємцям?
Чесна ти наша…
Віра збиралася на концерт й прокручувала своє життя. «Швидкою допомогою»
для неї була Ірина. І сльози втирала, і поради давала… А ось і вона. Дзвонить у
двері.
- Віро, чому це в тебе очі на мокрому місці? Якась ти… зовсім не
святкова. Значить, так. Плани змінюються. Зараз ідемо в перукарню. Потім в
магазин косметики. І в одяговий магазинчик заскочимо. Створюємо настрій.
- А-а-а… концерт?
- Завтра благодійний концерт у філармонії. От і підемо при неділі. Ще й
добру справу зробимо - грішми дітям-сиротам допоможемо. І наступне. Мусиш
змінити колір волосся. Сивина в сорок п’ять - не дивина. Але її не обов’язково
повинні всі бачити. Пам’ятаєш, я розповідала, що познайомилася з неймовірною
перукаркою. Дива творить. Вона тобі такий колір підбере і таку зачіску…
Віра нехотя йшла до перукарні. Ірина цілу дорогу нахвалювала нову
знайому. І вона була того варта. З перукарні Віра вийшла іншою. З гарним
настроєм. І з бажанням обновити свій гардероб.
Наступного дня Віра збиралася до філармонії під пильним оком подруги.
- Так, найперше одягаємо гарний настрій, - жартувала Ірина. - Де та
косметика, яку ти вчора купила? Малюємо «портрет». О, супер! Діставай нові
одяганки. І не смій іти в своїх улюблених черевиках аля «прощай молодість».
Стаємо на каблучок. Так… Останній штрих - нова помада. Вона тобі дуже личить.
Боже мій! Не впізнаю своєї подруги. Так маєш виглядати щодня… Щодня!!!
Віра поверталась з філармонії, коли вже стемніло. Похолодало. Біля
дверей під’їзду сиділа чиясь собачка. Тут такої нема. Песик доглянутий. З
ошийником. Бігль. Такого собачку має один із підприємців, у якого
підпрацьовувала. Тому знала породу. Взяла знайду на руки. Той не пручався.
Попрямувала до зупинки. Людей на вулиці було не багато. Ніхто на неї з собачкою
уваги не звертав. Походивши туди-сюди, разом із чотирилапим знайдою подалася
додому. Він облюбував місце біля новорічного деревця.
- От і «подарунок» під ялинку, - мовила. - Справжня несподіванка. Чия ж
ти, згубо чотирилапа?
І взялася писати оголошення: «Знайшла собачку. Породи бігль. Телефонуйте
за номером…».
Роздрукувала на принтері. Завтра розклеїть.
- Чим тебе годують? - запитала у знайди. - Сподіваюся, твої господарі не
забаряться.
Вранці, дорогою на роботу, розклеїла оголошення. І чекала на телефонний
дзвінок. Він пролунав увечері.
- Це, певно, мій Чіпс, - привітавшись, сказав незнайомий чоловік.
- Хто?
- Собака. Бігль. Чіпс. Ім’я таке.
- Приходьте чи приїжджайте за своїм Чіпсом, - назвала адресу.
Господар знайди з’явився через хвилин двадцять. Чіпс не тямився від
радості. Чоловік вибачався. Розповів, що був у від’їзді. Чіпса залишив на
сусідського хлопчика. А той не впильнував.
- Дмитрик, власне, й побачив на зупинці оголошення. Він сюди до школи
ходить. А наш будинок трохи далі. Гуляв у парку з Чіпсом. Знайомих хлопців
зустрів. От і… Чіпсові ще року нема. Малий. Дороги додому поки не знає. Тому й
загубився.
- Добре, що до будинку прибився, а не парком блукав. До речі, чому він
Чіпс?
- Любить чіпси випрошувати.
- Може, чаю чи кави вип’єте, - запропонувала Віра. - А то розмовляємо в
коридорі. Проходьте на кухню. Як до вас звертатися?
- Юрій Васильович. Можна Юрій чи Юра. Мені чаю, будь ласка.
Віра та вечірній гість довго розмовляли. Розповідали кожен про своє.
Чіпс дрімав.
Чоловік давно розлучився. Дружина подалася на заробітки і там їй
усміхнулося нове кохання. Юрію залишила двох дітей. Мусив давати раду. А тому з
учителя трудового навчання перекваліфікувався на працівника станції
техобслуговування. Батько добре розумівся в машинах. І сина навчив. А потім
підсобив, аби відкрити власну справу.
- Мої сини вивчилися, одружилися. Старший живе в нашому місті, молодший -
в сусідній області. На Різдво гостювали в мене. Хлопці - золоті. І з невістками
пощастило. А ми живемо удвох з Чіпсом…
Юрій Васильович видяковувався. Каявся, що прийшов з порожніми руками.
- Ми з Чіпсом виправимося, якщо дозволите.
- Та що ви! Нічого не потрібно…
…Наступного року під Віриною ялинкою були справжні подарунки, а не
муляжі. Серед них у невеличкій коробці - пуделочко з перснем. Юрій Васильович у
такий спосіб вирішив освідчитися. Віра про це ще нічого не відала. Сини ж
батька «благословили»: його обраниця їм до вподоби.
Чіпс, коли приходив у гості з Юрієм Васильовичем, вмощувався біля ялинки.
І хитрющим поглядом зирив на обох. Наче знав про романтичні наміри свого
господаря…
Немає коментарів:
Дописати коментар