- Там добре місце для молитви, - відповіла.
Старезне дерево росло на краю ферми Генрі. Обтріпане вітрами, з трохи сухим гілляччям, воно нагадувало жінці її долю.
- Господи, благослови землю мою святу, дітей і онуків моїх, - починала Катерина свою молитву. - І прости їх…
Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.
…Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Щадила гроші не для себе - для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за квиток додому можна купити для сина і доньки стільки всього… І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.
Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: пора повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі…
«Я повертаюся», - сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя - дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? - заламувала руки Галя. - Ромків малий часто слабує. Ліки…». «Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», - виправдовувалася Катерина. «Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», - переконувала донька. «Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! - відрізала Катерина. - І вчіться з Ромком жити за власні кошти». «Мамо, що з вами? Ви…».
Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пекло!
- І що тепер робити? - запитувала сама в себе жінка. - З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно. «Господи! Чому?» - закричала душа.
Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилось. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім… Катерина не йняла віри - виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя - дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно…
- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! - ридала у слухавку Катерина своїй американській подрузі.
Дороті - не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилась по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім і на внуків.
- Кет, - якось сказала Дороті, - або ти не маєш серця, або воно в тебе дуже велике і неймовірно добре.
Дороті зрозуміла: справи у її подруги кепські.
- Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.
Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:
- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це - мої проблеми.
- Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це - не картини, це - ікони, це - живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: «Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».
- Люба Дороті, дякую…
- Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємось. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.
Генрі - вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити сам. Генрі давно товаришував з сім’єю Дороті. Родина Генрі і чоловіка Дороті - Джека - походила зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.
Дороті якось сказала:
- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самітності.
- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.
- У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?
- Я щаслива…
- Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі…
Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.
- Кет, чи можу я тобі запропонувати… заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, - раптом ошелешив усіх Генрі.
- Я не збираюся заміж, Генрі.
- Ми можемо бути заручені довго… скільки захочеш...
- Кет, - аж підстрибнула майже шестидесятирічна Дороті. - Кет, люба, подумай…
Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха. Хвилювався.
- Генрі, - мовила збентежена Катерина, - я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?
…Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди… Але найбільше йому подобається Кет - близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.
А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смутки, і любов…
Немає коментарів:
Дописати коментар