«Вам личить осінь...»

 - Вам личить осінь, - сказав колись Роман Світлані.

«Мені лише двадцять вісім», - відповіла подумки й глянула на нього своїми дивними очима. У її погляді було щось від осені - сумне і таємниче.

Роман ніколи не думав, що зустріне жінку, схожу на його велике кохання, якого спершу добивався, а потім зрікся…

Відбив Галину у ліпшого друга Івана. А потім втратив - і Галю, і друга. Злякався, коли кохана сказала, що вагітна.

- А, може, це дитина від Івана? - запитав.

Вона нічого не відповіла. Тільки глянула своїми дивними очима. І пішла. Назавжди…

Він був упевнений, що це його дитина. Але тоді ще не думав про одруження.

- Ромку, - якось, перестрівши, мовив Іван, - це - мій син. Зрозумів? А ти… Мені шкода, що ми були друзями.

Роман ні за чим не шкодував. У нього вже була нова пасія, і не одна. 

Коли побачив Галину з маленьким, серце забилося швидше. Але він заборонив собі будь-які сентименти: «Іван сказав, що це його син. Хай так і буде».

Одружився з Поліною - одиначкою з багатої родини.

- Ти, Ромку, не відмовляй Полінці ні в чому, - сказав тесть. - Наша дівчинка звикла жити в розкоші.

«Дівчинка» жила безтурботно. Роман дружині дорікати не смів, бо мешкав у подарованій тестем квартирі, їздив у подарованій машині. Працював у поважній установі, куди також влаштувався не без допомоги тестя.

- Поліно, твої батьки запитують, коли чекати внуків.

- Бавитися з дітьми не хочу і, певно, не захочу. Але цього їм знати не слід.

…Роман частіше почав згадувати Галину і сина. Скільки ж йому років? Їм із Галею тоді було по двадцять три. А тепер - сорок. Дорослий вже.

…Світлана прийшла працювати в їхню установу восени. У двадцять вісім, наче дівчисько, заплітала довгу русяву косу. Коли соромилася - червоніла. А коли сміялася - очі залишалися сумними. У кишенях любила носити каштани. На щастя.

Сама після розлучення виховувала сина. Дехто думав, що Павлик - її молодший братик.

Роман уперше побачив Світлану, коли зайшов до кабінету, де було її робоче місце. Немов насмішка долі: нова працівниця глянула на нього Галиними очима. Побачивши на її столі декілька маленьких і великих каштанів, сказав:

- Вам личить осінь.

Звернув увагу на фото хлопчика. Чомусь подумав, що його син колись подібний на цього карапуза.

- Ваш братик? - запитав.

- Син, - відповіла, почервонівши.

Відтоді майже щодня заходив до кабінету, де працювала Світлана. Заради неї. А вдавав, що у справах.  

Світлана з сином добігали до ліфта. Роман зачекав на них.

- Добрий день, Романе Олександровичу. Дякую. В садочку карантин, - виправдовуючись, мовила. - От, взяла на роботу.

- Як тебе звати? - запитав Роман малого.

- Я - цоловік! - серйозно відповів.

- А чоловік має ім’я? - перепитав Роман.

- Паска.

- Пашка, - засміялася Світлана.

Світлана жила неподалік парку. Роман у вихідні їздив туди, аби побачити її з малим. 

Ось вони гуляють парком. Маленький «цоловік» зашпортався. Упав. Роман ледве  стримався, аби не підійти й не запитати, чи не вдарився. А ще йому хотілося купити «Пасці» якусь іграшку.

Роман відчував себе злодієм, який намагається вкрасти шматочок чужого життя. Він не знав, що з роками болітиме минуле. І не статки, не статус і навіть не час є ліком від цього, а чужа жінка з очима зрадженого ним кохання, та її маленький син. Зізнався собі: закохався у Світлану. Але він не міг зізнатися їй у почуттях. І боявся, що в Світлани може з’явитися залицяльник...

...Романа вітали із сорокап’ятиріччям. До кабінету посадовця, який «вирішує багато», несли дорогі подарунки й розкішні букети. Нарешті дійшла черга і до його колективу. Привітальне слово виголошувала Світлана.

- Романе Олександровичу, щиро вітаємо вас…

Світлана вручила йому вишукану композицію з троянд і поцілувала. Це був перший поцілунок жінки, якою він марив...

...Наступного року Роман став удівцем. Перед тим, як відійти у вічність, Поліна запитала:

- Що означає для тебе ця жінка?

- Яка? Я не зраджував тобі.

- Ти в душі був із нею... Я також інколи бувала там… у парку. Підглядала за тобою. І за нею. Я знаю, що ви разом працюєте. І знаю, що це не твій син. Але чому вона?..

Роман розповів про зраджену ним Галину, про Івана і про те, що в нього є син, з яким жодного разу не бачився.   

- Я відпускаю тебе, Романе… до неї. Не знаю, чи син пробачить тобі. А з цією жінкою… може, станеш щасливим. Пробач, що в нас... що я не хотіла дитини... Я аборт зробила. Тобі не сказала. Нікому не сказала...     

…У вихідні Роман, як це робив роками, їхав на вулицю, де живе Світлана. Тепер, коли у великому заміському будинку та в міській просторій квартирі крім нього - жодної живої душі, ця гра у жмурки стала його розрадою від самотності.

…Цього разу він мусить поговорити зі Світланою. Зізнатися, що кохає її. А ще мусить подружитися з Пашкою.

Осінь струшувала жовте листя. Роман підняв два каштани й поклав до кишені. На щастя…