Старенька Палажчина хатинка розгублено
стояла поміж добротними новобудовами. Дивний, тремтливий запах мала глиняна
оселя. Він був інший у літню спеку і після дощу. Взимку хатинка «дихала»
особливим теплом. І, здавалося, зігрівала світ. Восени пахла картопляними
димами. А навесні - молодим сонцем.
У теплі дні Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. У коротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою і Степан.
- Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, - розбудила Палажку й кота сусідка.
Стареньку в селі любили за добре серце і шкодували за безталанну долю.
- Роки на сон морять. Степан приснився. Певно, скоро прийде за мною…
Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном - його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернуся. «Певно, залишився Степан навіки у холодній чужій землі», - казали односельці. А в Палажки на згадку - його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга…
- Ото, приснився Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає? Жодної вісточки не було. Але, якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би…
Палажка перелила молоко у старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки років, як і їхній господині. Випарювала їх кропивою. І розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала. Влітку накривала лопухами. А взимку - шматочками старої лляної тканини.
- Катерино, дорогенька, зачекайте-но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма.
- Я за спасівками і ранетами прийду. У вас такі слічні яблука.
- Приходьте. І за липовим цвітом. Цього року багато буде…
Палажка поставила глечик з молоком в холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знимках. Вродлива дівчина у намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч - Степанова фотокартка. Гарні обоє…
Сватався до Палажки бригадир Дмитро з сусіднього села. Вдівець з двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій Марійці - дванадцятий рік ішов, Яринці - сьомий. «Виходь за Дмитра, - радили Палажці. - А те, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий - з’їдять».
Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки. Батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно.
…Дмитро влетів до Палажки трохи нетверезий і злий.
- Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента…
- За Степана. А ти не знав?
- Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, й добре, що хтось завчасно сигнал подав.
Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася:
- Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки.
Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, аби не розбудити ніч.
Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо, тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою, потай від батька, прибігали до Палажки.
Дорослі Марія з Яриною не забували Палажку. В будні приходили щось допомогти. А в свята - з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», - казала Палажка, якщо Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?», - співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», - відповідала.
Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску. Так вчили батьки. Йшла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю-матінку, всіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, йшла спати. Але сон часто залишався за порогом. Замість нього на подушці вмощувались спогади і думки…
Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика і, сидячи, шпортала на городі картоплю.
- Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Йдіть, відпочиньте, - просила Палажку Марія.
- Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі. Гріх в таку осінь в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав. Кілька корчиків барабольки вишпортала - і вже ціле відро. А які ранети зародили?! Ще не доспіли, а гілля вже на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, - каже, - я за тобою приїхав. Мене відпустили…». А звідки відпустили - не встиг сказати. Прокинулась я.
- Думаєте багато про Степана, тому й сниться.
- Е, ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу…
Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город - не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить.
- Нездужаю я, - поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом і обіднім молоком. - Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б ти, Марійцю, пішла до аптеки і щось від голови взяла?
- Зараз збігаю.
Тільки-но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, вмилася, одягнула нову блузку, біленьку хустину, змовила молитву, лягла і… Палажчина душа злетіла разом з осінніми птахами у піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки. А біле ангелятко огорнуло теплими крильцями...
- Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, - перемовлялися односельці.
- Знала про свою останню годину. Спровадила Марію до аптеки…
- Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали…
У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився несповитий Палажчиними молитвами…
У теплі дні Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. У коротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою і Степан.
- Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, - розбудила Палажку й кота сусідка.
Стареньку в селі любили за добре серце і шкодували за безталанну долю.
- Роки на сон морять. Степан приснився. Певно, скоро прийде за мною…
Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном - його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернуся. «Певно, залишився Степан навіки у холодній чужій землі», - казали односельці. А в Палажки на згадку - його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга…
- Ото, приснився Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає? Жодної вісточки не було. Але, якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би…
Палажка перелила молоко у старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки років, як і їхній господині. Випарювала їх кропивою. І розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала. Влітку накривала лопухами. А взимку - шматочками старої лляної тканини.
- Катерино, дорогенька, зачекайте-но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма.
- Я за спасівками і ранетами прийду. У вас такі слічні яблука.
- Приходьте. І за липовим цвітом. Цього року багато буде…
Палажка поставила глечик з молоком в холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знимках. Вродлива дівчина у намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч - Степанова фотокартка. Гарні обоє…
Сватався до Палажки бригадир Дмитро з сусіднього села. Вдівець з двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій Марійці - дванадцятий рік ішов, Яринці - сьомий. «Виходь за Дмитра, - радили Палажці. - А те, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий - з’їдять».
Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки. Батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно.
…Дмитро влетів до Палажки трохи нетверезий і злий.
- Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента…
- За Степана. А ти не знав?
- Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, й добре, що хтось завчасно сигнал подав.
Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася:
- Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки.
Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, аби не розбудити ніч.
Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо, тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою, потай від батька, прибігали до Палажки.
Дорослі Марія з Яриною не забували Палажку. В будні приходили щось допомогти. А в свята - з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», - казала Палажка, якщо Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?», - співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», - відповідала.
Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску. Так вчили батьки. Йшла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю-матінку, всіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, йшла спати. Але сон часто залишався за порогом. Замість нього на подушці вмощувались спогади і думки…
Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика і, сидячи, шпортала на городі картоплю.
- Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Йдіть, відпочиньте, - просила Палажку Марія.
- Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі. Гріх в таку осінь в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав. Кілька корчиків барабольки вишпортала - і вже ціле відро. А які ранети зародили?! Ще не доспіли, а гілля вже на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, - каже, - я за тобою приїхав. Мене відпустили…». А звідки відпустили - не встиг сказати. Прокинулась я.
- Думаєте багато про Степана, тому й сниться.
- Е, ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу…
Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город - не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить.
- Нездужаю я, - поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом і обіднім молоком. - Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б ти, Марійцю, пішла до аптеки і щось від голови взяла?
- Зараз збігаю.
Тільки-но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, вмилася, одягнула нову блузку, біленьку хустину, змовила молитву, лягла і… Палажчина душа злетіла разом з осінніми птахами у піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки. А біле ангелятко огорнуло теплими крильцями...
- Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, - перемовлялися односельці.
- Знала про свою останню годину. Спровадила Марію до аптеки…
- Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали…
У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився несповитий Палажчиними молитвами…
Немає коментарів:
Дописати коментар