«Онкологію лікують, - продовжував. - І ваш випадок…».
Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь
ласка…»
Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години,
коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту…
До нинішнього дня вона квапила час - аби швидше до вечора. А тепер хотілося,
аби день тривав безкінечно.
Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на
манекені! Улюбленого небесно-голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала
обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону
краси. І…
Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо,
чубилися за неї. «Не дівчина - картинка», - казали про її вроду. І пророкували
щасливу долю.
Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в
інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з
черговою «коханою» тривали не більше місяця-другого. До Люби - першої красуні
на їхньому курсі - клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте
якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що спокусить
вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши
«приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу
під вінець.
Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що
дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі.
Коли ж Люба просила що-небудь допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма
отримала, ще й наймита хочеш?»
Чоловік уперше зрадив, коли народився син. Йому набридли
дитячі плачі, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які
тихенько співала Люба.
Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба,
навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не
могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата
невелика. І що люди скажуть?
Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала
розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівечила безформним одягом.
…Якось Орест узяв її улюблене чорно-біле фото і сказав
дванадцятирічному синові:
- Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не
одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися.
Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком
зневаги.
- Навіщо ти це робиш? - запитала в чоловіка.
- Даю синові уроки естетичного виховання, - зіронізував.
…Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то
на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі
сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці.
- Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені.
Молода продавщиця зморщила носика, окинувши Любу нецікавим
поглядом.
Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала
дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша, - загадкова, з
припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавщиця округлила від
здивування очі. А Люба посміхалася дівчині.
Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною
своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться
до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера
разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в
перукарню. І купити щось із косметики…
Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка
підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зирив на свою господиню. Навіть
забув, що миска давно порожня…
Орест не міг втямити, що сподвигло дружину на такі
раптові зміни.
- З якого дива ти почала тратити гроші? - допитувався. - Син
- випускник через два роки. На навчання треба збирати. До кого чепуришся?
- Я почала жити, - відповіла і вперше пришпелила Ореста
суворим поглядом до підлоги.
Любине перевтілення не залишило байдужими й сусідок-пліткарок.
- Доскакався Орко. Набридли Любі його походеньки. Така
гарна жінка, а життя з вар’ятом капарає. Певно, знайшла собі
когось. Давно пора. І малий матір за покоївку має. Що батько, що син…
Люба вирішила мовчати про свою недугу, доки стачить сили.
Вона взяла хворобу чи то у подруги, чи в спільниці. А та штовхала її в обійми
життя, на якусь мить забувши про свою безкомпромісність.
Чоловік навіснів, думаючи, що в дружини завівся
залицяльник. Її перевтілення збило з
пантелику й колег-економістів на роботі. А шеф півнатяками почав запрошувати на
каву. Лише синові нове материне амплуа було байдуже.
- О, наша мама джинси собі купила. Ну-ну, і хто ж цей
щасливчик, що оцінюватиме обновку? - не вгавав Орест. - Я вже забув, які на
смак вареники. А вона все чепуриться. Певно, сину, будеш мати іншого тата.
- А я забула, яке на смак життя!
Її філософії не зрозуміли.
Люба перестала носити годинника - їй здавалося, що
стрілки підганяють час. Інколи усамітнювалася в парку, аби побути наодинці зі світом.
То йшла на людні вулиці, де багато гамору й сміху. Дарувала сама собі букетики
квітів. У її гардеробі з’являлися нові речі. У тілі - біль і втома. А в душі -
страшне німе ридання…
…Лікар не впізнавав своєї пацієнтки. Здивовано дивився на
вродливу жінку, якій залишилося жити… А вона усміхалася до нього, як недавно до
молодої продавщиці у модному магазині.
- Дуже добре, що виконували всі мої рекомендації. І маємо
результат. Бо деякі хворі…
- Я просто жила, - перебила лікаря Люба. - Просто жила… була
жінкою… Шкода, що мало. Шкода, що пізно…
…Їй приснилося дитинство: тепле серпневе надвечір’я, стирта соломи, на ній -
багато журавлів. Якась невидима сила підняла маленьку Любу від землі й вона
разом з птахами вирушила в дорогу, у вирій. Їй легко і зовсім не лячно. Тільки
чомусь, спотикаючись об стерню, біжить полем матір, щось гукає і плаче…
Немає коментарів:
Дописати коментар