- Не міг тебе забути. Раніше нам не судилося бути разом. І ось
тепер...
- Пам’ятаєш пізню осінь, яка зупиняла тебе холодним дощем з клаптями
мокрого снігу, коли йшов з моєї долі?
- Я тоді заблукав у своїх почуттях.
- Не виправдовуйся. Ти заблукав у тенетах іншої жінки.
- Це була омана. Я повернувся…
- Час спопелив усі мости й місточки.
- Зараз я тут, перед тобою… Ти бачиш мене, чуєш.
- Це відлуння минулого…
- Ти ж кохала…
- Кохання залишилося у тому промерзлому до сліз сльотавому вечорі. А, може,
його й не було. Може, це була наша вигадка. Я була твоєю грішною праведницею, а
ти - моїм зрадливим листопадом.
- Я не можу відпустити тебе.
- Хіба можна втримати минуле, яке обернулося у спогад?
- Отже, не простила…
- А ти знаєш, яке на смак прощення? Настояне на сльозах. На ароматі
неподарованих квітів. Пахне кавою, приготованою ніччю. Жменькою осінного тепла,
зітканого із втомленого сонця й картопляного диму, біля якого сподіваєшся
зігрітися…
- Я повинен піти?
- Так. Іди.
- Колись ти сказала: сенс буття в тому, що кожен повинен шукати і знайти
свою загублену в світах половинку. Не знайшовши її, ми залишаємось уламком
людини, яка не знає щастя…
- Я - щаслива.
- У кутиках твоїх очей тремтить печаль… Якщо ніч забуде приготувати тобі
каву, поклич мене…
Вона рвучко зачинила двері. Як він колись перед нею свою душу…
Немає коментарів:
Дописати коментар