Пізнє каяття

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її  журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий покинув назавжди. І маленьку донечку залишив. Птахи розуміють, коли в людей радість чи горе. Журавка, якби могла, обійняла би трирічну Віту великими м’якими крильми…

...Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика з сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися…

Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину доньку місцевих учителів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. Не заважайте нам.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька. - Аби не автобусом добиратися щодня.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- Але я... я не хочу. Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

...Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеча в душі.

Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

- І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер в мене своє життя, в тебе - своє.

- А Віточка? Доня наша?

- Ти - вчителька, той виховуй. І колишня теща допоможе, - зіронізував. - А я сина хочу. Від Люськи. 

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, в птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе... 

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…

Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.  

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу.

...Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.

- Я свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив з новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут. 

Батьків будинок показала Віті студентка з сусіднього, батькового, села.

- Дядько Ростик - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська - міська пані. Ми для неї - сільська простота. 

Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, знову на побачення запросить. Може, погодитися...

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.

- У мене нікого нема, крім мами, - шепотіла. - Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…

Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.

«Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки батькові. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»

...У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.

…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й внуком тішиться...

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

- Сам винен, - злісно кидає Люська. - Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?

- Сам із собою.

- Спробуй ще раз нализатися...

...Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» - «лікувати» пізнє каяття…