Жінка-осінь

Він: Ось вона, прошкує холодним парком. Жінка-літо, схожа на осінь. Жінка-згуба…

Вона: Як він знав, що я зверну на цю доріжку? У нього квіти. Для мене. Як пізно він почав мені їх дарувати. Його квіти мене засмучують. У них незвично терпкий аромат. Так пахне незбутнє, втрачене...     
Він: Вона ще така гарна... І не моя…
Вона: Якби він знав, що ці зустрічі приносять мені біль. Як і ці квіти…
Він: У неї є інша сім’я. І в мене. Вона щаслива. Про це розповідають її очі, легка хода… А я… Моє щастя відлетіло у вирій, аби ніколи не повернутися.  

Вона: Він повинен розуміти: між нами не може бути жодних почуттів. Колись він легко зрадив наше кохання. А мені хотілося притулитися до його плеча. Розмовляти без слів. Обійняти теплом і ніжністю… Він загубився на довгі роки. А тепер шукає зустрічі. Навіщо? Кольори його життя стали безбарвними?    
Тепер він такий чужий. Біля його душі не зігрієшся - вона розхристана, незатишна…     
Він: Вона й досі любить хризантеми. І різнокольорові шалики. І черевички на високих підборах. І яскраві кольори. І носить зачіску аля розкуйовджене сонце. Час її не змінив. Лише довершив вишуканість, елегантність, стиглу вроду.    
Вона: Треба сказати, аби не шукав більше зустрічей. Не тривожив минулого. Це не потрібно ні йому, ні мені…

Він: Певно, вона дивується, що я, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух? Хочу побачити. Якби вона знала, як приємно відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти. Я втратив не лише цю жінку. Я загубив себе… І тепер… не можу зізнатися, що кохаю її. Пізно… так пізно…

Осінь - пора розлук. А я її зустрів через десятки літ… Вона справді схожа на осінь. Теплу і сонячну. Із золотим смутком. З тихою радістю… Дорога моя згубо, як маю жити без тебе? 

Вона: Він не назвав мене жодного разу коханою. Бо не кохав, а просто любив. Любив???