Якраз почали до тодішньої Югославії їздити. І до Польщі.
Щось туди везли, щось - звідти. Наталка сумно жартувала: популярна в ті часи
пісня «Їду в Югославію» - і про неї. Бо також «човникувала». І на роботі мусила
триматися.
Чоловіки кликали Наталку в коханки, а не в кохані. Бо хоча
жінка вродлива, з тоненькою талією, великими синіми очима, проте ніхто не хотів
на чужих дітей іти. Розлучені чоловіки з її роботи скрипіли зубами, коли своїм
аліменти платили.
Коли до Наталки почав залицятися колишній одногрупник, який
так і не встиг одружитися, сини влаштували бойкот. Матір вони любили і дуже
ревнували, аби поріг їхньої квартири не переступив чужий дядько.
- Роман розумний, порядний, добрий - перераховувала синам
чесноти одногрупника. - Роботу гарну має. Він в інституті до мене небайдужий
був.
- Хіба ми тобі не допомагаємо, мамо? - виправдовувались
хлопці. - І на дачу їздимо працювати. Навіть вечерю самі готуємо. А коли
виростемо…
- А коли виростите, то будете мати власні сім’ї, свої
інтереси і своє життя.
- Мамо, ми завжди будемо про тебе дбати.
- Це вам тепер так здається, - зітхала Наталка.
Коли сини засинали, сідала перед дзеркалом, розчісувала
довге волосся, згадувала Семена. Чоловік любив її косу. Часто пісню наспівував:
«Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси…». Мало часу прожила з
Семеном. Недовго щасливою була. А він її так кохав…
…От і сини виросли. Вивчилися. Одружилися. Обоє з дому
пішли. Старший поїхав до дружини в сусідню область. Молодший живе в приміському
селі. Одружився на одиначці. Там будинок великий.
Наталка залишилася сама. Робота, дім, робота… І так щодня. У
старшого сина доня народилася. Не міг тепер часто до матері приїжджати. Наталка
у вихідні сама навідувала дітей. Бувало, радила невістці, як краще за маленькою
доглядати. Та злилася на свекруху. Невістка була медсестрою і вважала, що знає
все сама.
Якось Наталка почула розмову між сином і невісткою:
- Скажи своїй мамі, хай не лізе в наше життя.
- Ти про що? - здивувався Ігор.
- Про поради її. Те роби так, те - сяк…
Молода жінка образливо надула губи.
- Добре, - обійняв дружину Ігор, - я поговорю з мамою.
Наталка зробила вигляд, що нічого не чула. І коли син завів
розмову, сказала:
- Може, й справді набридаю своїми порадами.
Після цього почала їздити до Ігоря зрідка - на великі свята.
Аби гостинцями внучку порадувати.
Та й поріг оселі Павла тепер нечасто переступала. Думала,
може, й там їй не вельми раді. У сватів вічна тема: купити, продати,
схитрувати… Син з невісткою також «підсіли» на сімейний бізнес. Найцікавіше
Наталці спілкуватися з внуком. Малий любив бабусині казки та оповідки. І
розказував їй свої нехитрі історії…
П’ятдесятиріччя Наталка хотіла відсвяткувати скромно. Не
любила гучних застіль. Але сини наполягли: влаштуємо все на вищому рівні.
Замовили ресторан.
Гості виголошували тости, бажали щастя, здоров’я, довгих
років життя… А вона згадувала Семена, їхні скромні сімейні свята. Вони були
світлими і теплими. Нині ж гості спілкуються у своїх «коаліціях». Про справи,
ціни, політику… Якби хтось не почав виголошувати черговий тост, то й забулися
б, чого сюди прийшли. Їй було так самітно на власній забаві.
…Костю порадила Наталці співробітниця, мовляв, руки в
чоловіка золоті, все вміє робити і твоїй «пралці» зарадить. Пральна машина
зіпсувалася вже більше місяця. Просила Павла, аби знайшов майстра, але той не
мав часу.
Костя поставив «діагноз» «пралці». Обіцяв завезти до сервісу
– без цього не обійтися. «Продіагностував» ще й сантехніку. Щось підрихтував. І
коли Наталка запитала, скільки вартує його робота, відповів:
- Можна розрахуватися варениками. Чи борщем.
- Жартуєте?
- Ні. Живу сам. Готувати навчився, але вареники та борщі
якісь не такі виходять.
- А я не маю нині ні то, ні іншого, - розвела руками
Наталка. - Гречана каша з котлетою годиться?
…Костя був удівцем. Донька з чоловіком і внучкою осіли в
столиці. А він після роботи з охотою допомагає комусь щось полагодити. Сумно
самому вдома.
…Наталка соромилася комусь сказати, що зустрічається з
Костею. Їй минуло п’ятдесят, він - на три роки старший. Це було не кохання.
Просто зустрілися дві самітні душі.
Кожен жив у своїй оселі. У кожного свої сни і спогади. А по
суботах Костя з Наталкою їздили на її дачу. Працювали. Пили чай під яблунею,
яку колись посадив Семен. Заготовляли на зиму варення й компоти. А ще Костя
полюбляє мандри. То ж їздили на екскурсії в замки, відвідували давні храми.
Його цікавить історія, старовина.
Наталчиним синам не сподобалися материні зустрічі з Костею.
- У кохання вирішила побавитись? - дорікнули.
- Я маю право на особисте життя, - відповіла на те.
- Чи не пізно?
- Пізно, бо колись вас послухала.
- Може, й заміж зібралася?
- А це вже не ваш клопіт. Правду кажуть, що діти часто
бувають егоїстами. Прикро, як прикро…
Сини влаштували бойкот. Як тоді, коли дізналися про Романа.
Перестали з матір’ю спілкуватися.
…До Наталки причепився якийсь вірус. Ломило голову і
викручувало кожну кісточку. Підскочила температура. Відчувала: до аптеки не
дійде. В хаті за стіни тримається. Зателефонувала до Павла.
- У нас гості. Я не можу всіх залишити і летіти до тебе.
Зачекай до ранку.
- Мені справді дуже погано.
- Мамо, в тебе звичайна простуда. Не смертельно. Зараз всі
кашляють і пчихають.
Поклала слухавку. Розплакалася. Голова розболілася ще дужче.
Набрала номер телефону Кості.
Він приїхав не сам - з родичкою, яка працювала на «швидкій».
Потім пішов до аптеки. Приготував малиновий чай.
Наталка задрімала. Костя сидів біля неї. Уже й ніч узялася.
Додому не пішов. Боявся залишити саму. Так і прокуняв до ранку.
Зателефонував Павло. Запитав, що потрібно.
- Про мене вже турбувалися, сину. Дякую.
- Хто? Він?
- Певно, я лише йому потрібна, - мовила Наталка. - А він
мені, - тихо додала.
Син не почув, бо кинув слухавку. А Костя почув. Усміхнувся.
Обійняв Наталку поглядом. І пішов готувати малиновий чай.
Немає коментарів:
Дописати коментар