Раз-два-три… раз…
- Вони гарна пара, -
перешіптувалися знайомі.
Раз-два-три… раз…
«Я кохаю тебе, Єво», - нечутно
промовляє Денисове серце. Дівчина усміхається. Немов, чує…
- Денисе, розкажи про себе, -
попросила Єва, коли хлопець проводив її додому. - Кажуть, твої батьки непрості
люди. Професори. Чому ж ви опинилися в нашому райцентрі?
- Ми жили в столиці. Але змушені
були перебратися в інше місце. Так склалося.
- А де твої батьки працювали?
- В інституті. А тепер от у школі.
Звичайними вчителями.
- Чому?..
- Є речі, про які краще не
запитувати. Пробач. Можливо, колись я все розповім.
- Ти сумуєш за своїм містом? Там
цікавіше.
- Тут також можна жити. І ось тебе
зустрів.
- А чому ти навчаєшся на
фельдшера? Адже, мабуть, міг до медінституту вступити.
- Не міг, Єво, не міг…
Дівчину інтригувала таємничість
Денисової родини. А сусідка, яка все знала, якось шепнула Євиній матері:
- Зою, краще б твоя донька не
водилася з сином тих професорів. Щось начудили вони. Може, шпіони якісь. Живуть
тихо. З дому - до школи. Зі школи - додому. Сама подумай: якщо вони вчені, то
що тут роблять?
- Що ти верзеш, Галино? Які
шпіони? Ну, не склалося щось. Чого в житті не буває?
- Я попередила. Дивися, аби Євку з
училища не вигнали через ту любов.
Зою все-таки збентежили слова
сусідки. Вона пробувала щось вивідати про «професорів». Але ніхто нічого толком
не знав.
Єва, як жартувала її рідня, любила
танці ще з колиски. Тому й вступила у культосвітнє училище. Вона була однією з
кращих студенток.
Раз-два-три… раз… Єва кружляє у
вальсі з Денисом. Вона щаслива. Хлопець зізнався їй у кохані. І запросив до
себе, познайомив з батьками.
Але, здавалося, вони якось сумно
дивилися на неї. Навіть співчутливо. Єві було ніяково. Розуміла: її родина
проста. Батько - водій. Мати працює майстром на невеличкому підприємстві.
Потім матір покликала Дениса на
кухню. Про щось тихо розмовляли. Єва замітила, що хлопець після цього похмурнів.
- Я не сподобалась твоїм батькам? -
запитала після гостин.
- Що ти таке кажеш? Просто… просто
мама хвилюється. А ще казала, що ти дуже вродлива. І твоя коса… Мама у
захопленні.
- Справді?!
…Денис прийшов увечері до Єви
додому. Без запрошення. Розгублений і стривожений.
- Мушу сказати тобі дещо важливе, -
мовив, опустивши очі. - Ми виїжджаємо. Назавжди.
- З міста?
- З країни. З комуністичного раю.
- Як? Куди?
- В еміграцію. Мої батьки… вони
працювали в інституті над серйозними проектами. Було багато заздрісників. Ну й,
строчили різні кляузи, доноси. Мало не в зраді Батьківщини звинувачували.
Батькам порадили на деякий час поїхати зі столиці. Загубитися у провінції. Це
місто нам порекомендував татів товариш. Колись був тут. Сподобалося. Через усі
ці проблеми батьки почали клопотати про еміграцію. Їм не дадуть спокійно жити і
працювати. І тут… тут також серйозні люди приходили до нас. З органів. Ставили
різні запитання… Я… я підвів тебе, Єво. Розчарував. Але я завжди, завжди буду
думати про тебе. І кохати.
Єва половину з того, що сказав
Денис, не розуміла. Осмислить це згодом. А поки нестерпно боляче, що втрачає
Дениса. Він не сказав, чи писатиме їй. Напевно, ні. І вони більше ніколи не
зустрінуться.
- Давай потанцюємо, Денисе.
Востаннє, - крізь сльози сказала Єва.
Раз-два-три… раз… Вони танцювали
під акомпонемент смутку і розлуки. З ганку на них дивилася Зоя. Відчувала
тривогу.
Рано-вранці Денис із батьками
залишили містечко.
Значно пізніше Єва зрозуміла зміст
прощальної розмови з Денисом.
…Євген ревнував Єву до всього і
всіх. Йому не подобалося, що дружина працює в будинку культури. Що бере участь
у концертах. Що їй дарують квіти… Через це чоловік часто влаштовував скандали.
Звинувачував бозна в чому. «А з Денисом я була б щасливою», - думала Єва. І на
душі ставало невимовно гірко…
Одного дня Євген заявив:
- Я знайшов достойну жінку. Не
вертихвістку. Буду жити з нею. Від сина не відмовляюся. Аліменти платити буду.
Єва зітхнула з полегшенням.
…Простуда добряче приклала Єву. Аж
до лікарні дійшло: син з невісткою наполягли, аби не жартувала з хворобою.
Щойно спала температура, Єва почала проситися додому.
- Ще рано, - категорично відповів
молодий лікар і зашарівся. Володя, Володимир Павлович – Євин сусід через кілька
хат. У зяті пристав.
Під обід у палату принесли новину:
приїхали благодійники з-за кордону. Привезли гуманітарну допомогу. Цікаве
жіноцтво пішло у фойє лікарні поглянути на заморських гостей, які добралися до
їхнього райцентру. Не втрималась і Єва.
Головний лікар представляв
іноземних добродійників.
- Містер Ден. Американський лікар.
Займається благодійністю. У юності містер Ден деякий час жив у нашому місті.
Статний сивочолий чоловік кивнув
головою. Усміхнувся.
- Денис! - вирвалося в Єви.
Їхні погляди зустрілися.
- Єва?! Oh my God! (О, мій Боже)
Єва! Це ти! - емоційно вигукнув англійською мовою упереміж з українською.
Підійшов. Обійняв. На Євині очі
набігли сльози.
- Я пам’ятаю наш останній вальс.
Давай потанцюємо, Єво, - прошепотів.
Раз, два, три… раз… Вони танцювали
під оплески, усмішки і сльози присутніх. Єва - у незграбному лікарняному
халаті, в капцях, які норовили злетіти з ніг.
Головний лікар розводив руками,
виправдовуючись перед районним начальством за нестандартну ситуацію. Він же не
знав, що в містера Дена та його пацієнтки колись була любов…
Немає коментарів:
Дописати коментар