Пора… Пора летіти… Твої маленькі крильця видаються такими важкими. На них
лежить тягар смутку. І тихої печалі, з якою залишаєш своє гніздечко.
Ти знаєш, пташко, що тут небезпека. Над землею, над твоїм крихітним житлом,
над усім… Сполоханий світ. Твоє маленьке серденько тріпоче, наче самотній
листочок на дереві.
Страшно, пташко. З неба, яке ти любиш, летить додолу біда. Колись твій
щебет був веселим. Тепер журливий. Чи чує Господь твій спів, у якому стільки
болю? Бо ти високо літаєш. Ти бачиш все…
Пора, пташко. Залишаєш у своєму кубельці пір’їнку. Може, вітер здує її, аби
хтось зловив і повірив: на щастя.
Мине простуджена осінь. Мине холодна зима. Повернешся до свого гніздечка –
тут наймиліше місце у Всесвіті. А ще маєш надію – мине біда… Тривоги не
різатимуть на шматки небо. Ніч буде темна або місячна, а не багряна. І буде
тихо. Спокійно спатимуть пташенята…
Не плач, пташко. Саму себе втішаєш. І разом з тією пір’їнкою залишаєш у
рідному краї свою душу…
Немає коментарів:
Дописати коментар