Чужа, а наче рідна...

Дарина гарно виглядала на свої роки, хоча до пенсії залишалося зовсім небагато. Лише душа була надщерблена. Вже давно...

А колись їй заздрили. І вроді, і щастю. А ще їй лавандовий колір личив. Коли одягала щось таке, очі набували дивного, таємничого відтінку. У них не можна було не закохатися.

Максим побачив Дарину і... пропав. «Це моя дівчина», - подумав.

Їхнє кохання було стрімке. Максим невдовзі запропонував Дарині руку й серце.

- А батьки твої готові прийняти невістку з простої сім’ї? - запитала дівчина.

- Мої батьки? Я тебе з ними познайомлю. У ці вихідні. Вони любитимуть тебе так, як я.

Проте не спокійно було в Дарининій душі. Її рідня - проста. Батько - водій міського автобуса, матір на підприємстві працювала. Щоправда, нову двокімнатну квартиру нарешті отримали. 

Дівчина одягнула сукню чи то лавандового, чи, радше, бузкового кольору. У ті часи все було в дефіциті. Даринина хресна в ательє працювала. Тож на дні народження дарувала похресниці гарненькі одяганки.

З тортом і букетом квітів дівчина стояла перед масивними дерев’яними дверима будинку, де «жили ті». «Ті» - мали владу, статки, блати...

Натиснула кнопку дзвінка. Їй відкрив Максим.

- Мамо, тату, а ось і моя наречена. Знайомтесь!

Жінка критично окинула гостю. Букет скромний. Сукенка так собі. Босоніжки простенькі, не нові. «З пролетарської родини», - промайнула думка.

- Заходьте, розповідайте, - мовив Максимів батько.

- Що... розповідати? - майже прошепотіла дівчина.

- Про себе, про батьків...

- Я... мої...

Максим виручив кохану:

- Даринка працює в дитячому садку. Вихователькою. А її батьки...

На обличчя Максимової матері насунула хмара невдоволення. Вийшла з кімнати й покликала сина.

- Ти де ту лавандову фею знайшов? Простачка.

- Вона подобається мені.

- Ненавиджу цей колір. Лавандою від молі рятуються. А ми мусимо рятуватися від твоєї... ха-ха... нареченої.

- Я люблю її. І, до речі, пропозицію зробив. Своєї думки не зміню.

Максим таки одружився з Дариною. Але весілля не було. А ще його батьки не бажали навіть знайомитися з родиною нелюбої невістки. 

Дарина вибачалася перед своєю сім’єю. І перед Максимом було незручно. Вважала: всі проблеми через неї. 

- Мине час, і мої батьки змиряться. От, побачиш, - заспокоював коханий. - І невдовзі зустрінуться з твоїми... 

Молодим Максимові батьки виділили найменшу кімнату у своїй великій квартирі. Коли Дарина заходила на кухню, свекруха демонстративно звідти виходила. З невісткою майже не розмовляла.

Ще гірше стало, коли Дарина завагітніла. Одного разу випадково почула телефонну розмову. Свекруха комусь скаржилася, що коли народиться «те нещастя», то невістка ще більше прив’яже її сина до себе. Дарині стало лячно. Максим, натомість, радів майбутньому народженню малюка.

На роботі Дарині заздрили, мовляв, у таку сім’ю потрапила. Вона ж нікому, навіть найкращій подрузі не розповідала про своє життя. Як завжди, усміхалася. З любов’ю ставилася до своїх маленьких вихованців. Лише зі своїми батьками ділилася смутками.

- Може б, ви до нас перебралися, - міркував батько.

Матір підтримала цю ідею. Але Дарина розуміла, що Максим не погодиться. Гадала, коли народиться маленька або маленький, його рідня зм’якне. Принаймні, хоча по-людськи ставитимуться до дитини.

Свекруха знову комусь скаржилася під час телефонної розмови, що з жахом очікує народження малюка. «Те нещастя» буде верещати, не даватиме спокою. І, взагалі, та «лавандова фея» (так зневажливо й далі називала Дарину) - сором для їхньої сім’ї, особливо, коли доводиться розповідати, що син одружився на «пролетарці».

Через постійні стреси у Дарини стався викидень. Вона з Максимом тяжко переживали втрату первістка. Зате свекруха раділа. І не могла не вколоти невістку у присутності сина:

- Що ж ти за жінка? Навіть дитини не можеш виносити. Уявляєш, яка це травма для Максима. І для нас... Ми ж так чекали...

- Валентино Іванівно, ви не хотіли, аби ця дитина народилася. Я випадково чула ваші телефонні розмови.

- Я?! Не хотіла?! Максиме, синочку, твоя фея обмовляє мене! Ще й підслуховує... Невдячна! Живе у нашій квартирі. Їсть наші харчі. І таке чворить...

Валентина Іванівна театрально хапалася за серце. Максим був ні в тих, ні в сих. Шкода було і матері, і дружини.

Завагітніти вдруге Дарина не могла. Свекруха мало не щодня про це заводила мову.

- Максиме, синочку, зустріла Володю - твого однокласника. У нього така славна донечка. А в тебе... Це так тяжко, коли нема дітей. Світ немилий. А ми ж і для внуків стараємось...

Ці розмови точили душу молодого чоловіка. Він став покрикувати на Дарину. А одного разу, повернувшись раніше з роботи, застала Максима з якоюсь дівицею. Він не виправдовувався, не просив вибачення. А Дарина простити не змогла. Збирала свої речі, аби піти звідси назавжди. Якраз нагодилась свекруха. Привіталася з дівицею. Виявляється, вони були знайомі. І з притиском сказала Дарині:

- Не поспішай забирати все. Не на твою жебрацьку зарплату куплено.

Відштовхнула Дарину й кинула в сумку декілька речей.

- Ключі, - простягнула руку. - А тепер іди... фея.

Максим мовчки спостерігав за цією принизливою сценою.

Хтось співчував, а хтось потай радів розлученню Дарини з Максимом. Пізніше дізналася: колишній благовірний одружився вдруге. І переселився у нове помешкання. А Дарина жила в батьківській хаті. Заміж не вийшла.        

Вона й далі любила лавандовий колір. І він їй личив...

...Ця зима видалась тяжкою для Дарини. Поховала матір (батько помер раніше). І почалася війна. Самотність стала нестерпною.

Минула тривожна весна. І літо не принесло радості.

...З автобуса, опираючись на палицю, виходив молодий хлопець.

- Давай, я тобі допоможу, - звернулася до хлопця Дарина, і, не чекаючи відповіді, взяла його рюкзак.

- Дякую, я сам, - відповів ніяково.

Неподалік Дарининого будинку розташовувався реабілітаційний центр для поранених військових. Туди хлопець і йшов.

Розговорилися. Солдата звали Романом. Рідні в нього не було. Його матір - колишня вихованка дитбудинку. Хто батько - не знає.

- Мами не стало. Онкологія. Коли почалася війна, я пішов на фронт. За мною немає кому плакати. У мене навіть дівчини нема. Із ваших також хтось воює?

- Нікого в мене нема, - зітхнула Дарина. - А знаєш що, я запрошую тебе на обід після процедур. Коли вони закінчуються? Я зустріну. 

Роман часто гостював у Дарини. Вона раділа його одужанню. А він рвався на війну. Розповідав про своїх товаришів. Про котиків-песиків, які прибилися до них.

- Ще трохи і я повернуся до своїх.

Дарину щеміли ці слова. Роман виявився гарною людиною. Вона немов сина знайшла... 

От і настав цей день. Роман збирався на фронт. Прийшов до Дарини попрощатися. До від’їзду залишалося ще трохи часу. Вона поклала в його рюкзак приготовані речі, харчі.

- Ходи їсти, Ромку! - гукнула з кухні.

Його аж замлоїло біля серця. Так завжди зверталася покійна матір.

Їхали на вокзал мовчки. А вже там Дарина мовила:

- Бережи себе, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. Я буду молитися за тебе. І твоя матір на небесах молиться... Ви повинні жити, хлопці, бо ж треба дівчатам заміж за когось виходити.

- Дякую вам за все. Після смерті мами ніхто... ніхто... 

Потяг заглушив слова.

Роман стояв у тамборі, поки поїзд не рушив. Помахав рукою.

- Мати? - запитала провідниця, кивнувши у бік Дарини.

В його очах тремтіли сльози. Чужа, а наче рідна...