Таємниця джерела

 – Я гори для тебе зверну, – обіцяв Діані Вітька. 

– Не треба. Хай стоять на місці, – віджартовувалася дівчина. – І, знаєш…

– Знаю. Ти – з міста, а я – сільський простак. Але… я кохаю тебе…

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому. 

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав, яким чином.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився… 

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику. 

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть. 

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала: 

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь. 

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього  давню й загадкову легенду. Начебто, на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути. 

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.  

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а, можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.  

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала… 

…Вітька з тих, кого називають однолюбами. 

– Забудь свою принцесу, – радив товариш. 

– А я перечекаю всіх її залицяльників. 

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування. 

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.                      

Наталка була трішки старшою, розважливою. 

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла… 

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні. 

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів. 

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке б чудив? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся. 

До палати увійшла Наталка.  

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця: 

– Пізніше зайду. 

У відповідь Діана усміхнулася. 

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе. 

– Одружений?

– Наталю… 

– Що таке? Скажу тобі, як психолог, – людина він гарна. 

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня. 

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики. 

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову. 

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати. 

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два. 

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…  

На вулиці Діана взяла Віктора під руку: 

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна. 

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано. 

– І підглядав колись за мною біля джерела. 

– Ти й це знаєш! 

Їй було затишно поруч з ним. А він почувався щасливим хлопчиськом. 

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців… 

…Діана зібралася до села. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск «скаче». Голова болить. 

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилась бабуся. 

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело. 

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова: 

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…  

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт. 

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела… 

 

 

Немає коментарів: