Колись, у холодні, морозяні вечори вона просила
свого Маестро зіграти теплу зиму на скрипці. Щоб мелодія пахла суничним чаєм і
його шаликом.
Порух смичка і… Скрипочка розмовляла голосом
кохання. Ноти зістрибували зі струн, їх підхоплювали невидимі казкові ельфи, і
через ледь прочинену кватирку несли в холодінь простудженого світу. В його
мелодіях було так багато сонця…
…Він приходив до лікарні зі скрипкою. Хотів зіграти
щось незвичайне, неземне, аби мелодію почули на небесах. І зрозуміли: він не
зможе без своєї коханої...
Смичок тремтів у руках. Скрипка лише зітхала…
- Зіграй мені життя, - якось попросила вона, коли
він зайшов до палати.
Допоміг їй сісти. Обмотав її шию своїм шаликом.
Відкрив футляр. Дістав скрипку. Смичок торкнувся струн… Що то була за мелодія!
Його душа у ній молилася, злітала до небес, ставала навколішки, шалено кохала, ридала
від відчаю…
Біля ліжка зітхав її ангелик. Останні акорди пахли
ладаном…
…У вдівця-Маестро закохувалися жінки. Він
запрошував їх на свої концерти і вечірки. Шукав у них схожість зі своєю
коханою. Але вони були інші. Він так і не зміг нікого впустити у своє життя…
…У чорному фраці, в променях срібних сивин, Маестро
зі сцени скидався на чарівника із казки. А скрипка… Вона промовляла до кожного
мовою вселенської журби і любові - зворушливо-прекрасно.
У білій рамі на сцені стояла велика картина, з якої
усміхалася до глядачів вродлива жінка. Одну мелодію Маестро зіграв лише для
неї. Зал аплодував стоячи. А Маестро вклякнув перед картиною. Провів рукою по світлому
волоссі своєї вічно молодої Музи, в якому зачепилися ніжно-голубуваті сніжинки.
Хтось тихо мовив у залі:
- Вона була душею його скрипки…
Немає коментарів:
Дописати коментар