А листопад... цей колючий заплаканий листопад... Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість...
- Відчепися від мого сина! - вигукнула з порога Степанова матір.
Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше - лише на фотографії.
- А ми побратися вирішили, - майже прошепотіла розгублена дівчина.
- Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.
- Це ваше рішення чи Степанове?
- А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!
Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.
Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.
- Що ж нам робити? - запитала у розпачі. - Я ж вагітна.
- Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина... навіть не знаю, як бути...
- Я народжуватиму...
Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.
Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:
- Не треба було пізно ходити.
- Я ж із роботи поверталася, - виправдовувалася.
Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли...
...Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.
- Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, - зітхала матір.
...Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана...
Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк виглядав чарівно.
- Котра ж зараз година? - запитала сама в себе Іванна.
Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.
- В тебе руки холодні, як лід, - батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.
- Перепрошую, скажіть котра година, - звернулася до чоловіка Іванна.
- На годиннику - початок зими, - пожартував незнайомець. - А направду - вже по четвертій.
Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.
- А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так...
Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.
- Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішками.
Личко малого прояснилося.
- Ви - добра, - мовив батько хлопчика. - Такою була наша мама.
- А чому була? - спантеличено запитала Іванна.
- Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але...
- То тебе Іванком звати? - змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. - А я тьотя Іванна.
...У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.
...Іванна і Василь, так звали Івановогого батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.
...Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.
- На годиннику - початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, - схвильовано мовив Василь...
...У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.
- Як ти? - запитав.
- Я... у мене сім’я. А ти?
- Ще не одружився. Пробач за те, колишнє... Моя мама... вона хоче...
- Я повинна йти. Всього доброго!
...Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче, за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.
- Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, - пожартувала Іванна.
У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.
- Василю, котра година? - засміялася.
- На моєму годиннику - початок зими.
- І початок нового життя, - таємниче мовила. - У нас буде маленький або маленька.
- І ти мовчала?
- Чекала, аби сказати це саме тут...
Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає...
Немає коментарів:
Дописати коментар