Їхніми стежками, що згубились між зорями, ступає зима. Хурделиці замели
давні мрії. Перемели роки...
А грудень, як і колись, пахне мандаринами і передноворіччям. На слизькій дорозі
сковзаються зорі. Хтось залишає на снігу сліди, хтось їх шукає. Вітри
перебирають промерзе гілля на деревах, мов струни химерних арф…
Колись вони гадали: що є на зворотньому боці місяця. Тепер знають: там - їхнє
майбутнє, яке не збулося. Бо ні Він, ні Вона не відають, яким би воно могло
бути.
Колись… сніг мав для них смак мерзлих яблук із сусіднього саду. Мороз пахнув
теплим димом, який вився зі старих сільських коминів: тоді в грубках палили
дровами і соломою. На холодному розмальованому візерунками вікні Вона писала
Його ім’я. Потім «стирала» своїм подихом, щоб ніхто не побачив. А Він поспішав
до Неї через кучугури снігів, які, здавалось, сягали стріхи і неба…
Тепер… життя вплело у Його волосся ранню сивину. У Її долю - дороги. Десь
посеред світу зустрічаються їхні спогади. А в сни приходить грудень - молодий,
закоханий…
Він і досі шкодує, що не вберіг їхнього кохання. Бо те, друге, стало його
болем і зневірою.
Вона поклала їхні почуття на мольберт. Зима на Її картинах особлива: сумна
і весела, холодна і тепла. Її гріють дими зі старих коминів. І смутком лягають під
старою яблунею дві тіні, руки яких тримають одне мерзле яблуко…
Немає коментарів:
Дописати коментар