З білих зір ніч нанизує Долі намисто…

…Невпізнання в моїй душі зосталось… Хіба це не про вас сказано? І про тих, хто живе у прекрасних легендах. Святий Валентин, де Гріє, Беатріче, дон Педро і Лаура… Повірте на мить, що наївний дон Педро й досі співає своїй коханій. Марно шепочуть: Лаура не свята. Він про це не хоче знати. Бо для нього є лише вона - донна Лаура - ота непорочна, як Дівині очі…

Все підвладне часу, а кохання - ні. Воно не визнає заборон і кордонів, суспільних осудів і статусів. Вічне, як світ. Земне, як ми. Неземне, як Всесвіт. Воно приречене тривожити наші серця задля пізнання любові та розчарувань. А ми приречені бути його заручниками…

Як би сказали: приміряйте до себе колір щастя. Ваш вибір? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Білий? Колір морської хвилі?..

А колір кохання?

Білий колір у мого чекання.

В білих шатах мої найдорожчі мрії.     

А моє заблукале кохання?

Мабуть, воно також біле…

Білий вальс, білі клавіші,

Біла мелодія…

З білих зір

Ніч нанизує Долі намисто…

Білий колір - кохання і щастя прелюдія…

Бажаєте продовжити цей вірш?..

У кохання безліч тонів і відтінків. Як у людської душі. Для когось - це ніч, украдена до ранку, яка вартує цілого століття. А хтось віддасть ці декілька годин на вічний осуд. А кохання, навіть його миттєвий спалах, не дошукується, хто правий, а хто - ні. Цьому шаленому почуттю не цікаво, що буде завтра…

Що буде завтра? Сльози радості? Відчаю? Народження з любові нового життя? А, можливо, завтра хтось загляне у старий альбом і… Ах, цей непосидючий хлопчисько, цей зірвиголова… Як він вас кохав! А ви… Годі, годі докоряти собі за колишню нерозважливість. Кохання таке примхливе. Таке, якою були ви у свої вісімнадцять…