Самітні душі прилітають на
місця непризначених побачень. Нікого не
тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі
ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І
беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.
- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона
живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає
гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…
Немає коментарів:
Дописати коментар