Загублена між світами

Загублена між світами, долями, вихорем змін. Серед доріг, які ведуть... куди? Минулим жити не можна, кажуть тобі. Залиши минуле минулому, радять. А воно дивиться з чорно-білих світлин. Ворохобить спогади, приходить в сни...   

...Ти ще така маленька. І ще такий добрий, такий казковий світ. Але навесні не прокинулась яблуня. Померла у зимовому сні. Вона була стара, з глибокими зморшками. Солодка.

Яблуню зрізали. Ти сиділа на пні й плакала. Ти дала ім’я яблуні - Соля. Мабуть, від слова «солодка». Це була перша свідома втрата, яку неможливо повернути...           

...А та річка у видолинку посеред поля в долонях двох горбків... Витікала з джерела, в якому була неймовірно холодна і смачна вода. «Початок без кінця», - казав про річку дід Анонько - старий і мудрий, як світ. «А чому без кінця?» - запитувала. «Бо знайдеш її воду всюди», - відповідав. Ще дід казав, що треба річці смутки свої віддавати, хай пливуть з водою. Дідову філософію зрозуміла згодом, бо тоді була малою...

...«Коли треба розради чи поради, а запитати в нікого, повернися на свою межу», - радила баба Явдоха. Ти побоювалася її. Баба жила сама, завжди одягалися в чорне, ніколи не усміхалася і вечорами молилася на межі.

«Чому на межу?» - поцікавилась. Явдоха звела очі до неба і тихо мовила: «Межа ділить два світи. Так мої мама казали. Тут тебе чують ті, що на землі, і ті, що на Небі».

Ти ходила на межу: по той бік - город, по інший - поле. Тиша. Нікого. Де ж таємничі «ті»? Тоді ти була дівчатком і не могла втямити, про що говорила баба Явдоха...

...Ти й досі подумки зупиняєшся на тому роздоріжжі, де мала зустрітися зі своїм коханим. Літнє надвечір’я заколисувало призахідне сонце. Повітря пахло стиглою пшеницею... Він не прийшов. Ти стільки всього тоді передумала. Зрада боліла. Довго йшла по його уявних слідах. Аж поки не сказала собі: не біжи за тим, хто не хоче, аби ти його наздогнала. І не намагайся повернути те, що тобі не підвладне...

...Не бійся загубити річ, бійся загубити невидиме. Так сказав незнайомець, що назвався знахарем. Їхали в одному потязі. Ти тоді нічого не загубила. Тому сприйняла ці слова з іронією. Запитала, які недуги він лікує. Відповів: душі. Цей дивак говорив багато речей. Запам’ятала тільки одну фразу. І очі... Може, й справді знахар...

...Ти стоїш на межі між учора і завтра. Запитуєш невідь в кого поради. Може, почують ті, що на Небі. Кажуть, вони часом допомагають...  

Шукаєш загублене невидиме. Те, чим жила, що любила, що цінувала. Воно, мов золотий пісок, сипалося крізь твої дні, роки, долю, складаючи мозаїку з почуттів, людських облич, зустрічей, доріг... І враз золотий пісок став фантомом...   

Неможливо повернути те, що тобі не підвладне. Ти це розумієш. Але намагаєшся обманути Час... для самозаспокоєння.  

Збираєш у валізку кольорове та чорно-біле минуле. Полетиш у вирій з весняними птахами, аби знайти себе - загублену між світами, долями, у вихорі змін...