Ганна прокинулася пізно. Приготувала каву. Пила неквапом. На роботу сьогодні не йде. Щоразу відпрошується у свої дні народження. Святкує сама...
...Ганна мала чоловіка. І могла б мати сина. Найрідніші чоловіки вітали б її ранніми осінніми квітами. І подарунками-сюрпризами. Готували би щось смачненьке. А ввечері всі разом ішли б у затишний ресторанчик. Цю картину Ганна малює у своїй уяві роками...
Своїх дітей Ганна не змогла народити. Двох не виносила. Разом з Кирилом оплакувала ненароджених малюків. Чоловік заспокоював:
- Будуть у нас ще діти. Мусимо вірити...
І вона вірила. Але лікарі винесли остаточний вердикт: не буде малюка, бо більше не зможе завагітніти.
А їй усміхалися на вулиці чужі діти. Наче розуміли її біль. Наче відчували її любов...
Ганна працювала медсестрою в поліклініці. По сусідству був дитячий будинок. Вона часто спостерігала за дітьми. Сідала на лавку неподалік і дивилася, як діти бавляться, чубляться, як плачуть і сміються. Тільки, здавалося, їхній сміх інший, аніж у тих, які мають батьків. У нього інший тембр і відтінок...
А потім замітила русявого хлопчика. А, може, це він її замітив. Малий підходив до паркану і дивився на Ганну. Спершу вона не звернула на хлопчика увагу. А малий, бувало, стояв біля паркану доти, поки вона сиділа на лавці, або поки не кликала вихователька.
Одного разу підійшла до хлопчика.
- Як тебе звати? - запитала перше, що спало на думку.
- Юрко.
У синіх очах малого було стільки смутку. Він переминався з ноги на ногу. Чекав, що вона скаже ще щось. Чи запитає. А Ганна не знала, про що розмовляти з малим. У дітей своїх знайомих вона запитувала, чи вони чемні в садочку, про успіхи в школі, чи слухаються батьків. А Юрко інший...
- Мені пора, - мовила. - Па-па...
Юрко помахав рукою. Ганна не знала, що після цього хлопчик гірко плакав. Бо думав, може, це була мама. Просто... не впізнала його.
Після цього з Ганною мала розмову Юркова вихователька. Підійшла, коли Ганна сиділа на лавці. Просила не турбувати і не травмувати хлопчика.
Тепер Ганна звіддаля спостерігала за Юрком. А він знову й знову підходив до паркану й дивився на порожню лавку.
- Я знайшла нашого сина, - сказала чоловікові Ганна. - Його звати Юрком.
Кирило нерозуміюче глянув на дружину.
- Тобто, як знайшла?
- У дитбудинку. Я познайомлю тебе з ним. Ми можемо стати йому батьками.
- Я... не знаю... А де його рідні? Хто вони?
Кирило був у сум’ятті. Він не готувався до такої несподіванки. Зрештою, вони ніколи з дружиною не обговорювали можливості взяти у сім’ю чужу дитину.
...Ганна з Кирилом таки пішли до дитбудинку. Як зрадів Юрко, побачивши її!
Доля не гладила хлопчика по голівці. Його батьки загинули в автотрощі, коли Юркові рік виповнився. Родини, яка би взяла малюка до себе, не виявилося. І тут, у дитбудинку, чомусь його оминали ті, що шукали дітей. Так і доріс майже до п’яти років.
- Юрко - розумний, допитливий хлопчик, - розповідала вихователька. - І слухняний. Тільки сміється рідко.
Зате тепер, коли стояв поруч з Ганною та Кирилом, з обличчя малого не сходила усмішка.
Ганна розуміла, що потрібно пройти довгий шлях, аби всиновити Юрка. Бюрократія... Але їй з чоловіком дозволяли на вихідні брати хлопчика до себе. І це були його найщасливіші миті.
...Ганна побачила, що Кирило чимось стурбований.
- Щось трапилось на роботі? - запитала.
- Нічого. Все гаразд.
- Хвилюєшся, що ми вирішили всиновити Юрка? Не можеш звикнути до цього?
- Ні, зовсім, ні...
- Може, зле себе почуваєш?
- Скажеш таке.
Згодом Кирило почав пізно повертатися з роботи. Пояснював: у їхньому відомстві то перевірки, то ще щось. А вона відчувала: поруч із чоловіком уже не так затишно, як було.
Вона вкотре завела розмову про Юрка. Нарікала на бюрократію, бо не могла дочекатися, коли їхній хлопчик залишить казенні стіни. Кирило мовчав. І це знову її насторожило.
- Нам треба поговорити про інше... про нас, - сказав якось невпевнено.
- Треба, то треба, - відповіла жартома.
- Це серйозно, Ганно.
Він ніколи не звертався до неї так офіційно. Вона завжди була для чоловіка Ганнусею.
- Ми не зможемо всиновити Юрка.
- Чому?! Ти не можеш любити його, як свого сина? Ти звикнеш... потрібен час...
- Річ не в тому. У мене буде власна дитина.
- Яка дитина?
- Я зустрів іншу жінку. І вона... вагітна.
- А як же ми з Юрком? Я ж не зможу всиновити його сама. Ти ж розумієш...
- Пробач...
- Як про це Юркові сказати? Як, Кириле?! Ми йому подарували надію. А тепер її забираємо. Ми його зрадили. Ти зрадив.
- Я просто хотів свою власну дитину.
- І я хотіла... Вона, ця жінка, знає про Юрка?
- Так, я їй розповів...
Коли Ганна прийшла до дитбудинку, вихователька сказала, що її хоче бачити директорка. Виявилося, до неї приходила майбутня Кирилова дружина і матір їхньої майбутньої дитини. Вона сказала, що Кирило з Ганною розлучаються. Тому про всиновлення хлопчика не може бути мови.
- А він мені про розлучення ще нічого не казав, - мовила Ганна й вийшла з кабінету.
Юрко підбіг до Ганни. Вона обійняла його і з очей потекли сльози.
- Мамо, не плач, - і собі шморгнув носом хлопчик.
Вона не знала, як сказати йому невтішну новину.
...Кирило ще до розлучення пішов від Ганни. Вони жили в квартирі її батьків, тому чоловік ні на що не претендував.
Ганні дозволили бачитися з Юрком. Вона пояснювала йому, що між дорослими інколи трапляються непорозуміння, власне, це й сталося. Але хлопчикові було важко осягнути ці тонкощі. Він лише розумів, що в нього не буде справжніх мами й тата.
...Гані стало сутужно з грішми, коли пішов Кирило. Старша сестра була на заробітках. Кликала до себе й Ганну. Їй не хотілося їхати. Але треба було. Знову пояснювала Юркові різні дорослі речі. Слухав мовчки, стиснувши кулачки...
Минув час. Юрка перевели в інтернат для дітей-сиріт. Навчальний заклад був у віддаленому райцентрі. Про це Ганна дізналася в дитбудинку, коли приїхала у відпустку.
Збиралася до Юрка. Хвилювалася. Купила смаколиків. Хотіла придбати щось з одягу, але не знала, який у нього зараз розмір.
Ганна розповіла Юрковій учительці свою історію. Вчителька хлопця хвалила. Гарно вчиться, не бешкетує. Лише замкнутий.
Юрко зустрів Ганну прохолодно. Здавалося, це був не той хлопчик, якого вона знала.
- Не треба до мене приїжджати! - випалив. - Не треба! Ви мені ніхто!
На клаптику паперу Ганна написала свою адресу.
- Тримай. Можливо, колись знадобиться...
...Ганна довго працювала за кордоном. Коли повернулася, влаштувалася медсестрою в приватну клініку. Якось зустріла Кирила з сином. Щасливі. Згадала про Юрка. Завжди відчувала провину перед ним. Він уже дорослий. Де він, що з ним? Може, поїхати до інтернату й запитати? Але поїздку відкладала. Наче, тримало щось...
...У двері подзвонили. Ганна нікого не запрошувала на день народження. Може, сусідка. Пішла відчиняти. Перед порогом стояли незнайомі хлопець і дівчина. З букетом ранніх осінніх квітів.
- Я - Юрко, - сказав хлопець.
- Юрко?! Той самий?..
- Пробачте, що тоді в інтернаті... я був неправий...
- Ти був дитиною.
- Я завжди думав про вас. Боявся, що ви змінили адресу.
- Заходьте. Будемо святкувати. У мене день народження. Зараз на стіл щось приготую. А ти, Юрку, як живеш?
- Я - медбрат. Закінчив училище. Хотів, як ви... бути в медицині. Ми з Танею вирішили побратися. У неї також нікого нема. І я... ми хочемо попросити, аби ви нас благословили... як мама...
Тарілка випала з рук Ганни. Розбилася.
- На щастя, - усміхнувся Юрко...
Немає коментарів:
Дописати коментар