- Де маю сіяти-садити? - запитувала у начальства.
- Нас це не касаєцца, - відповідали.
Сім’ю треба було годувати. Біда підказала, як. Навесні скопала з
Митрофаном, чоловіком, подвір’я і посадили картоплю. Тільки стежечки залишили
до льоху і криниці.
Восени, коли копали ту нещасну грядку, не по собі ставало. Картопля вродила
трохи більшою за біб. Збирала Дарка урожай, згортала хмелиння, і плакала,
молилася, проклинала «власть»…
Ті часи все життя млоїли пам’ять і серце. Й коли Тарас, син, хотів
заасфальтувати подвір’я, Дарка з Митрофаном були проти. Воно, казали, святе для
родини. Від голоду врятувало.
- Подвір’я, як подвір’я, - хмикнула невістка Женька. - І коли це було? За
царя Гороха.
Перед тим, як відійти у засвіти, Дарка з Митрофаном мали єдине прохання: не
капарати подвір’я. Коли ж батьки повмирали, Женька не вгавала:
- Сусіди і в заїзді, і на подвір’ї асфальт поклали. Хіба ми гірші, чи
бідніші?
- Тато з мамою казали…
- У старих свої дивацтва. Та й минулися вони вже….
Таки впросила.
…Приснилася Тарасові мама. Стояла біля воріт. Сумна. Кликав до хати. Не
ступила й кроку. Тільки прошелестіла тихенько:
- Ти ж обіцяв, сину…
…Сніг з дощем за ніч перетворили подвір’я на ковзанку. Вранці Женька мусіла
обійти худобу. Не втрималася. Впала. Добряче потовкла руки-ноги, ще й головою
вдарилася об асфальт…
…Привіз Тарас дружину з лікарні і не знав, як має далі жити. Женьчині
ноги-руки працювали. А голова - ні. «Не сповна розуму», - казали про неї в селі
й шкодували Тараса та двійко дітей, яких саме пора в світ випускати.
Дивився на дружину і пекло біля серця. Ось він, його гріх, безтямно
сміється… Поклявся: щойно прийде весна, «видере» з подвір’я той злощасний
асфальт. Ставив свічки у маленькій сільській церковці і просив прощення в
батьків. Кликав маму в свої сни. Може, щось порадить, дасть знак. Але вона не
приходила…
Немає коментарів:
Дописати коментар