…Давним-давно в одного воєводи була донька-красуня. З
добрими синіми очима і світлою душею. А сусід-воєвода мав сина. Гарного на
вроду, але заздрісного, розбещеного і жорстокого. Хлопець не раз зустрічав
красуню і вирішив будь-яким способом заволодіти нею. «У мене багатий дім, у
скринях - срібло-золото, ще б дружину гожу», - міркував молодий воєводич.
Батько красуні не мав наміру віддавати доньку за сусіда з
недоброю славою. Та й дівчина, коли той заслав сватів, відповіла: «Не хочу
твого срібла-золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки.
Нажиті вони кров’ю. Шукай в іншому місці господині для своїх маєтностей».
Кожне слово красуні жалило серце воєводича. У темних потаєминах
його душі визрівало бажання помсти. «Остерігайся, - радили дівчині, - бійся
підступності свого залицяльника».
У густих лісах жила стара чаклунка. Казали, вона могла і
вміла таке… Воєводич подався шукати її. Хотів, аби чаклунка позбавила вроди
непокірну дівчину. Зробила її нещасливою. І щоб добро її батька пішло з
вогнем-водою.
Чаклунка знала про красуню. За допомогою магії викликала її
образ, аби помилуватися дівочою красою. Бо й сама колись була гожою…
…Золото виблискувало хижою спокусою в руках воєводича.
«Добре, щось придумаю», - сказала чаклунка. А про себе подумала: «Не можу я
відібрати вроди у дівчини. І багатства її батька не пущу з вогнем-водою. Вдію
по-іншому. Розсію її красу по землі».
Одного ранку служниця повідомила батькові-воєводі, що ніде
немає його доньки. «Чи не сусідових рук це справа?!» - вигукнув той. Аж раптом
зайшов схвильований садівник і сказав, що за ніч у саду з’явилися досі небачені
квіти. Їх так багато… Глянув воєвода і… Квіточки дивилися на нього доньчини
очима. А цей аромат… Наче терпкуватий запах її волосся, вимитого у травах.
Вітер гладив квіточки-голівки, і воєвода, здавалося, чув шепіт: «Це я, тату… я…
Тепер не займе мене воєводич…». Трапилось це восени.
Воєвода наказав садівникові з особливою любов’ю доглядати
дивні квіти. І щороку очікував осені, коли вони зацвітуть. Це, наче, були
зустрічі з донькою. Тоді й нарекли ці синьо-фіолетові, невеличкі, мов ґудзички,
квіточки, осінкою. Хтось їх називав осинкою. Вітер розвіяв насіння ген-ген…
Прикрасив землю і осінь.
Минув час, усі забули справжнє ім’я воєводової доньки. У
переказах вона була Осінкою.
На тернопільській Волині старі люди так і називали ці осінні
квіти. Бо, начебто, десь саме тут у давню пору жила красуня.
…Знову квітне осінка. Кольору неба і тихої печалі, аромату
кохання, настояного на століттях…
Немає коментарів:
Дописати коментар