На тижні сестра скаржилася на здоров’я. Наталка набрала номер телефону. У відповідь почула: усе гаразд.
Відчуття неспокою не минало. Вирішила: не завадить невеличкий шопінг. І погода сприяє. Шкода, що подруга не може скласти компанію. Лише завтра повернеться з відпочинку.
Наталка вже була перед порогом, коли у двері подзвонили.
- Хто? – запитала.
- Ми до Михайла Мірошника.
Відчинила двері. Незнайома молода жінка з маленьким дівчам повторила:
- Ми до Михайла Мірошника.
- Його немає вдома. Ви у якій справі?
- Ви його дружина? – запитала у відповідь незнайомка. – Ми зачекаємо.
- Я можу зателефонувати, аби чоловік швидше прийшов. Як ваше ім'я?
- Мирослава. Він знає. А донька – Ліля.
Михайло говорив надзвичайно схвильовано:
- Я зараз… Усе поясню… Іду…
До хати увійшов не той Михайло, якого Наталка знала двадцять років. Винуватий погляд. Опущені плечі. Розгублений...
- Тату, треба поговорити, - без вступних церемоній сказала гостя.
- Тату? – Наталка нерозуміюче дивилася на Михайла.
- Я поясню… усе… пізніше… давня історія…
Наталка вийшла з квартири. Думки переганяли одна одну, шпорталися, розбивалися об асфальт. Добре, що Іванка, донька, на канікулах і відпочиває з друзями. Невже у Михайла є неофіційна сім'я? Не може цього бути. Це якась помилка.
Повернулася додому надвечір. Маленька гостя спала на доньчиному дивані. Мирослава щось готувала в кухні. Михайло дивився на темний екран телевізора.
- Наталко, вони в нас переночують.
- Старша донька… Коли ж ти встиг?
- Помилка молодості. Армійське кохання.
- Скільки їй?
- Двадцять три.
- А твоїй… внучці?
- Третій рік.
- Донька заміжня?
- Ні.
- Що їй потрібно?
- Просить допомогти…
- Матеріально чи батьківською порадою?
- Грішми.
- А з її матір'ю ти бачився?
- Телефонував зрідка. А бачився… давно. Я не знав, що вони приїдуть.
Михайло побрів на кухню. Тепер у темний екран телевізора вдивлялася Наталка. У власній оселі почувала себе незручно. Щось би перекусити. Але там були вони. Минуло кілька годин, відколи непрохані гості переступили поріг квартири, а Михайло уже встиг стати чужим.
Їй цьогоріч виповнилася сороківка. Михайло на кілька років старший. Як жити далі? Якби він розповів усе раніше, якби зізнався, все могло б бути по-іншому. Молодість здатна більше прощати.
Неділя виявилася зовсім не святковою. Мирослава годувала доньку. Вочевидь, малій сніданок не смакував, бо ложка кілька разів опинялася на підлозі. Новоспечений дідусь подався до магазину за провізією. Наталка чекала, коли спорожніє кухня.
Зателефонувала подруга.
- Наталко, приходь, маю для тебе подарунок і стільки цікавинок…
- Прийду. Але спершу дочекаюся, коли повернеться з магазину помилка молодості.
- Що? Хто повернеться?
- Оксанко, потім розкажу. Уже прийшов.
Михайло намагався знову щось пояснити. Виправдовувався. Але Наталка була схожа на кам'яну бабу. Жодних емоцій, ні бажання слухати. У душі порожньо, наче в гаманці у бідняка…
- Ну й Санта-Барбара! – сказала Оксанка. – А ти терпляча, подруго. Я б відразу за качалку… Твої непрохані гості надовго?
- Начебто мають поїхати сьогодні.
- А що Михайло?
- Добре було б, якби поїхав разом з ними.
- Наталко, може, це справді була помилка молодості. Тоді у багатьох вітер у голові свище.
- Розумієш, він спілкувався з цією жінкою. Телефонував. Сам признався. І мовчав. Він обманював мене, доньку. Цікаво, як Іванка сприйме, що в неї є старша сестра?
- Вона любить Михайла. Він для неї взірцевий батько.
- Тому й не пробачить.
Наталка повернулася додому увечері. Мирослава сиділа перед телевізором у її халаті. Ліля бавилася Іванчиною біжутерією. Михайло мив посуд.
- Ти казав, що вони нині поїдуть.
- Я повинен взяти з банку гроші. Нині ж вихідний.
- Ти хочеш віддати наші гроші?
- Та не всі. Просто допоможу трохи. Наталко, вони поїдуть, а ми повинні жити далі.
- Я мушу все забути? Чи зробити вигляд?
- Не кажи Іванці.
- Ти обдурив мене, тепер хочеш обдурити доньку. Ні, Михайле. Відчуваю, візит твоєї помилки молодості перший, але не останній. Іванка все одно дізнається. Тому я розповім їй правду. До речі, ця жінка, твоє армійське кохання, заміжня?
- Ні. Не склалося.
- Маєш шанс.
Мирослава з малою поїхали у вівторок. Михайло запевняв, що більше подібних сюрпризів не повториться: вони ніколи не переступлять поріг їх помешкання. Наталка не вірила.
Мирослава зателефонувала через два тижні.
- А, це ви. Тато вдома? Мама хотіла б з ним поговорити.
- Телефонуйте йому на мобільний. А сюди не смійте! - і поклала слухавку.
Наталка не знала, що зараз більше відчуває: гнів чи жаль?
- Нам треба поговорити, - сказав Михайло з порога.
- Тобі телефонувала твоя помилка. Що їй треба?
- Вона запитала, чи могла б Мирослава приїхати в наше місто, аби знайти якусь роботу. В містечку, де вони мешкають, роботи немає.
- Де вона буде жити?
- Як знайде роботу, винайме квартиру. А поки що… може, у нас? Недовго.
- А чому б тобі не запросити пожити в нас ще й армійське кохання?
- Наталко, я мушу допомогти.
- А я не мушу! Твої батьки недалеко від міста живуть. Посели в них.
- Вони нічого не знають. Я не уявляю…
- Розлучення! Я хочу розлучення! А квартиру поділимо.
- Ні, цього ніколи не буде! Що скажуть люди? Родина? Батьки? На роботі? Як мій статус?
- Мені байдуже.
- А ти… кому ти будеш потрібна у свої сорок років? Ти подумала про це?
Невже це сказав Михайло? Чоловік, для якого вона була найкращою, найбажанішою у світі жінкою? Їх сім'ю вважали майже ідеальною. Знайомі тихенько заздрили.
- Чому? Чому? Чому? – невідь-кого запитувала Наталка.
Мирослава таки приїхала. Цього ж дня повернулася додому Іванка. Михайло пробував порозумітися з молодшою донькою. Але вона мовила:
- Ми навчимося жити без тебе, тату.
- Це мама тебе налаштувала проти мене?
У кухні притишеним голосом розмовляла з мобільного Мирослава. Ні Наталка, ні Іванка, ні Михайло цього не чули.
- Вони серйозно поскандалили. Його жінка хоче розлучення. І донька не проти. Вони тішилися гарним життям. А ми з тобою його не мали. Прийшов час поділитися. Ти легко тоді його відпустила. Я виправлю твою помилку.
...«Міняю трикімнатну квартиру на дво- і однокімнатну…» Наталка попросила знайому ріелторку чимшвидше знайти гідні варіанти.
Немає коментарів:
Дописати коментар