Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.
- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.
- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…
Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.
«Не буде нікого. Перетерплю біль. Згрішу. Вже згрішила, - картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати одинакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Трагічно загинув? Повіявся у світи? Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».
- Вислухай мене, це дуже серйозно, - завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.
- Давай, швидше, у мене часу обмаль.
- Послухай, я… ми…
- Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.
- Ні…
- Проблеми на роботі?
- Та ні, інше…
- У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…
- Добре, біжи.
Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання - крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.
Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.
Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.
- Любомире, у нас буде дитина, - випалила без передмови. - Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..
Він мовчав. Вона чекала.
- Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лікарем.
Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…
Вранці ноги самі понесли до поліклініки.
- Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.
- Що? У мене пацієнтка. Зачекайте, будь ласка, - лікарка знову глянула в Ларисину душу.
- Пані, тут черга, - донеслося з коридору.
- Вибачте, звісно, черга…
… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.
- Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, - виправдовувався.
- Тоді, увечері, ти приходив?
- Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.
Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.
- Жаль…
- Чого жаль?
- Дитини. Її не буде.
- Ти це зробила?
У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.
- Це був син. Любчик.
- Ні!!!
… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начеб то не схожий...
Немає коментарів:
Дописати коментар