Руденьке котенятко сполохано-благально глянуло на Марину.
- Хто ж тебе загубив, таке маленьке, серед великого холодного парку?
- Няв…
- Не загубили. Мабуть, просто не захотіли.
Марина гладила маленьку знайду. І сполохане «няв» змінилося на вдячне «муррррр…».
- І що мені з тобою робити?
- Няв…
- Ходімо додому, руда згубо. Ні, спершу до магазину - ми ж голодні.
Маленький клубочок принишк у Мариних руках. Колись чула, що знайдені котенята приносять щастя. Марина сумно посміхнуся. Щасливим наразі було котеня.
Вранці її душа плакала, наче циганська скрипка. Це була музика нездійсненних мрій, вчорашніх сподівань, завтрашньої самітності… Відчаю і свободи… Прожитого і майбутнього…
Марина так і не розпакувала свої сумки. Лише сказала вголос у порожній квартирі: «Я повернулася!». Поміняла старі батарейки в годинниках. Цок-цок… Час ожив…
Задзвонив телефон. Глянула. Ігорів номер. Не відповіла. Дзвінок пролунав вдруге. «Минуле не може відповісти. Його немає вдома…» - мовила сама до себе і вийшла з квартири.
У парку господарювала зима. Марина йшла доріжкою поміж високих ялин. Пахло снігом, морозом і передноворіччям. Мелодія смутку у її душі змінилася на ностальгійну.
«Може, пробачити?» - запитувала чи то в себе, чи в промерзлого парку.
«А треба?» - обізвався голос нізвідки.
«Не знаю…».
«Шкодуєш за тим, хто так і не став твоєю долею?»
«Може, я…».
«Облиш! Не вини себе. За тебе це зроблять інші…»
- Няв…
Безмовний Маринин монолог обірвався…
Вона поверталася додому не сама. Руда згуба стала для Марини маленькою розрадою.
У квартирі надривався телефон. На визначнику - Ігоревий номер. Він телефонував з іншого кінця міста, Марині ж здавалося - з іншого кінця землі. Підняла слухавку.
- Ну, нарешті! - як завжди, з претензією мовив Ігор. - Могла б піти, коли я був удома. Сподіваюся, ти нічого не взяла… мого.
- Я дещо своє віддала б, аби повернути назад кілька років, прожитих з тобою.
- Не такий я вже й поганий. Ось, порадив помешкання не здавати квартирантам. Що ти зараз там застала б?
Марина поклала слухавку.
- Щоб ти!..
Перше Маринине заміжжя закінчилося трагічно. Максим повертався від своїх батьків із сусідньої області. Додому не доїхав… Дотепер не відомо, хто розтрощив їх автівку. А, може, й не шукали, як належить, винуватця аварії.
Біда трапилася близько опівночі. Наступного дня Максим і Марина мали святкувати п’ятиріччя свого одруження і рік, коли вселилися в нову двокімнатну квартиру. Вони мріяли про хлопчика і дівчинку. Син має бути старший, казав Максим, треба ж сестричку захищати. Марина була вже вагітна. Не хотіли знати наперед, хто народиться, хоча чоловік був упевнений: перший буде син.
Цей страшний день відібрав у Марини двох найдорожчих людей: чоловіка і їх хлопчика.
Два роки Марина носила темний одяг. «Так не можна», - переконували батьки і друзі. Вона у відповідь лише знизувала плечима.
З Ігорем і Григорієм познайомилася майже одночасно. З різницею в тиждень. Ігор був старший за Марину. Дорослі доньки жили окремо. Дружину поховав чотири роки тому. Власне, саме це й «зачепило» Марину.
Григорій ходив, як сам жартував, у вічних холостяках. Жив з батьками. Правда, батьки-пенсіонери більше були в селі, ніж у місті.
Григорій не вмів залицятися так шляхетно, як Ігор. Не вмів говорити вшуканих компліментів. Зате був лікарем від Бога.
Маринина подруга щиро недолюблювала Ігоря. Називала його «паралельною структурою». «Я б таки обрала Григорія. Здається мені, з ним можна жити, як у раю. А «паралельна структура» - хитрий жук. Йому треба такої, як ти: гарної, мудрої, без дітей».
Марина жартувала над словами подруги. Але та виявилася права.
Коли Марина сказала про свій вибір Григорієві, він знітився, наче хлопчисько, і мовив:
- Я справді кохаю тебе, Маринко. Пробач, коли щось не так… І… не забувай. Щось треба буде, знаєш, як мене знайти.
- Ти б, Гришо, й своє особисте влаштував!
- Куди спішити? До пенсії ще далеко, - сумно пожартував.
… Ігор вирішив, що житимуть з Мариною в його помешканні. А до своєї квартири вона просто навідуватиметься.
У великій Ігоревій оселі Марині з перших днів було незатишно. Він слідкував, чи все поклала на місце. Чи не купила чогось, на його думку, зайвого. Ображався, коли робила зауваження його донькам, котрі, нерідко без дозволу, «стріляли» її одяг або «випадково» забували у своїх сумочках її косметику.
- Вони втратили матір, - виправдовував доньок. - Тобі цього не зрозуміти.
Ці слова різали Марину по живому. Їй не зрозуміти!
Якось старша донька «довірливо» запитала:
- Марино, ви вийшли заміж за батька тому, що він багатий і старший? Певно, думаєте, помре швидше за вас, і все вам дістанеться? Ви прогадали. Батько вже все поділив між нами. А ви, молода, гарна, потрібні для підтримки його іміджу. Та не дивіться такими очима! Живіть наразі у нашій квартирі. Зрештою, ви ж не безхатченко. У випадку чогось, маєте куди повернутися. О, мало не забула: не виносьте нічого з помешкання. Маю на увазі, статуеток, книг, посуду, картин… Ми з сестрою все, як би вам сказати, облікували. Ви ж не хочете по судах ходити…
Марина повірити не могла у те, що почула.
Невдовзі не менш здивував її й Ігор.
- А, прийшла, - визирнув з кухні. - Я в тебе хліба позичу. Забув купити. Завтра віддам. І, знаєш, ми любимо їсти різні страви. Тому у холодильнику будуть твої полички і мої. Ще одне: ти багато тратиш.
- Це безглуздя, Ігоре, - пробувала переконати чоловіка.
- Це - економія, - відповів він. - Молода ти ще. Мало в житті тямиш.
Як справили нові кухонні меблі, почалися свіжі курйози. Ігор хапався за ганчірку, коли Марина сідала до обіду, вечері чи сніданку. Бачив би хто при такому занятті поважного Ігоря Івановича.
- Не стій над головою, - просила. - Хіба я не можу стола після себе витерти?
- Я за меблі серйозні гроші заплатив.
- Ми заплатили, Ігоре.
- Ну… меблі в моїй хаті.
Старша донька, побачивши нові меблі, вигукнула:
- Та! У тебе, як завжди класний смак! Меблі - супер. Правда, Марино?
- Ми купували їх разом, - відповіла.
- Правильно, ви ж тут живете. Значить, треба платити!
Ігор намагався зупинити доньку.
- Та! Не ображайся. До речі, твоя нова секретарка класна. Сам знайшов?
- Це донька мого колеги.
- Я його знаю? О, ти змінив свій парфюм. Секретарка підказала?
- Це - мій подарунок! - відрізала Марина.
- Трохи різкуватий, - розчаровано мовила Ігорева донька.
Коли вона пішла, Марина запитала:
- Ігоре, що поганого я зробила твоїм дітям?
- Вони вважають, ти зайняла місце їх матері.
- А ти… ти також так думаєш?
- Марино, я втомився. Бути на керівній посаді - нелегко. Всі чогось від тебе хочуть. І ще ти…
- Чому ти зі мною одружився?
- Пошкодував молоду, гарну вдову. Тебе це влаштовує?
- Три роки потрібно було, аби дізнатися, яким ти є насправді. Ти й до покійної дружини так ставився. Таки правду люди розповідали. Вона була вам за няньку, куховарку, домогосподарку. І ти, і доньки її мали ні защо. А вона ж красуня була! І з таким же, як у тебе дипломом! Вона могла бути щасливою! Зробити кар’єру! Вона могла жити! Але не з тобою!
Ігор з розмаху вдарив Марину по обличчі.
- Не любиш правди? Ти й сам це знаєш!
Марина чекала ранку, аби назавжди піти з цієї квартири і з Ігоревого життя. Але спершу хай збереться на роботу Ігор. Не хотіла його бачити. Пізніше зателефонувала до себе на роботу і сказала, що занедужала. Розуміла: спекулювати власним здоров’ям не годиться. Але їй потрібен був цей день, аби звільнитися від попередніх трьох років.
Невдовзі Марина з Ігорем розлучилися. Дехто не розумів: і чого їй не вистачало? Обмовляли поза очі. Лише подруга раділа, що Марина позбулася своєї «паралельної структури»: «Може б ти з Григорієм помирилася?». «Я з ним і не сварилася. У нього своє життя, в мене - своє. Одружився, мабуть. Та й образила я його. А Гриша - добряк. Я його втратила. Сама винна. Гарне залицяння не завжди означає гарне подружнє життя. Тепер стала розумна, але заднім числом».
...Вітрини магазинів зваблювали покупців передноворічними розпродажами.
Марина вирішила й собі щось подарувати. І котячу хатинку рудій знайді. Рік в коробці спить.
З торгового центру вийшла з кількома пакунками. Зірвалася віхола. Під ногами було слизько. На таксі очікувала довга черга. А машин, як це зазвичай буває, катма. Вирішила йти на автобус.
Дорогу біля пристойного торгового центру посипати не здогадалися. Марина сковзалася на високих тонких підборах. Не втрималася… Гепнулась на коліна. Заболіло, запекло…
- Хіба можна в таку погоду носити таке незручне взуття? Давайте, руку. А пакунків скільки! Як ви це все понесете? Тепер вас треба нести.
Хотіла жартівнику відповісти щось різке. Але через біль в колінах спромоглася лише на коротке:
- Ой…
- Маринка?
- Гриша?!
Так, це був Григорій.
- Ходімо до машини, - підняв на ноги Марину. - Відвезу до… Куди тобі треба?
- Додому.
- Мусиш потерпіти, поки доїдемо в інший кінець міста. Дорога погана.
- Мені треба до моєї квартири.
Григорій їхав мовчки. Аж біля під’їзду запитав:
- Може, пакунки допомогти занести?
- Сама… Ой, боляче як…
- Сама не вийде.
- Няв…- почулося, щойно Марина відчинила двері.
Рудий кіт ревниво глянув на непроханого гостя, відвернув мордочку і гонорово пішов до кімнати.
- Ти?..
- Я тут живу, Гришо, якщо пам’ятаєш.
- А?..
- Ти все правильно зрозумів. Сама. Не склалося…
- Няв…
Кіт повернувся, ображено потерся біля Марини: про нього забули, ніхто не звертає уваги.
- Гришо, будь добрий, витягни з великого пакета котячу хату. І дай йому їсти. Ой, мої коліна…
- Я в машині аптечку маю.
- Ні-ні. Тобі пора додому. Ти й так стільки часу втратив зі мною.
- Батьки в селі. А я… Куди спішити? Спершу нагодую твого…
- Рудольфа. Його звати Рудольфом. Тому, що рудий. Гришо, ти також, мабуть, голодний. Зачекай хвильку…
- Сиди, Маринко, сиди. Ми тут з Рудольфом щось придумаємо.
Кіт, відчувши свою важливість, поблажливо потерся біля Григорієвих ніг, нявкнув і взяв курс до холодильника.
- Гришо, пробач, будь ласка.
- Життя непередбачуване, Маринко. Кажу тобі, як лікар. І те, що ми зустрілися сьогодні… Я радий. Сподіваюся, я більше тебе не втрачу.
- Це я тебе втратила…
Кіт терпеливо чекав, коли нарешті згадають і про нього…
Немає коментарів:
Дописати коментар