Старшій, сімнадцятирічній Галині, було не до молодшої сестри. Та й нeдолюблювала Галина Ніну. Ревнувала. Їй здавалося, що Ніні від батьків і від баби Зої дістається більше любові, ніж їй.
- Будеш за малою дивитися, - сказав Галині після похорону батько.
- Не буду!
- А хто ж?..
- В інтернат віддай!
- У кого ти така вдалася?!
Після цієї розмови з донькою Роман вперше в житті напився. Хміль приніс полегшення. Наступного дня знову налив собі сто грамів, потім ще і ще…
- Тату… тату, - кликала Ніна. Роман бубонів щось незрозуміле й відмахувався. На тверезу голову просив вибачення, обіцяв «зав’язати». Не зміг… «Допомогли» й місцеві пиячки.
Якось перестріла Романа сільська головиха.
- Схаменися! Дівчатам батько потрібен. Молодша до школи скоро піде. Хто про неї піклуватиметься?
- А я її, Максимівно, в інтернат... Гальці вона не потрібна.
- А тобі?
Роман махнув рукою і подався геть.
- Бідна дитина. Ні матері, ні батька, - мовила про себе головиха.
…На вихідні багатьох дітей з інтернату забирав хтось з батьків або родичів додому. Ніну ж навідували рідко. Сестра не приїжджала ніколи. Батько був кілька разів. Забирала на канікули й іноді на суботу-неділю баба Зоя - Романова матір.
Коли дівчинка була в третьому класі, завітали родичі з-за кордону. Уляні та її доньці Анні-Терезі припала до душі Ніна.
Анна-Тереза торкалася біленького кучерявого волосся дівчинки й пригадувала покійного сина. Девіда називали «sunny boy» - «сонячний хлопчик» - через світле волосся й усмішку. Жінка гладила Ніну по голівці, а дівчатко завмирало від цього миттєвого щастя.
- Ти хотіла б поїхати з нами й жити у місті, у великому будинку? - запитала дівчинку Анна-Тереза.
Ніна дивилася на закордонну тітоньку, наче на добру фею.
Уляна переконували Романа, аби дозволив Анні-Терезі удочерити Ніну.
- Ми її виховаємо, дамо освіту. Чому вона повинна бути в інтернаті? Будемо привозити на канікули. Анна-Тереза з чоловіком - люди заможні.
- Ромку, не впирайся, - напоумлювала сина Зоя. - Не чужі люди хочуть твою дитину в життя вивести.
Захмелілий Роман стукнув кулаком по столі:
- Ні! Я - батько! Щоб моя дитина… кудись…
- А що в селі скажуть? - кинула і своїх п’ять копійок Галина. - Пальцями на нас будуть показувати!
Насправді ж Галину жерла заздрість. Чому їй дістався в чоловіки непутящий Володька, а сестру хоче забрати багата закордонна родина?
- Галько, отямся! - гримнула на внучку баба Зоя.
- Я тут маю гибіти, а вона…
- Хто тебе заміж гнав у вісімнадцять? Треба було йти вчитися. І не гибієш. Володька на роботу влаштувався. А Ніна ще зовсім дитина. Вона чим перед тобою завинила?
Ромкова матір винувато дивилися на закордонних родичів. Уляна мовила:
- Ми будемо допомагати Ніні. А колись вона приїде до нас.
Перед поверненням додому Уляну й Анну-Терезу родина повезла до обласного центру на закупи українських виробів та іншої всячини. Взяли з собою й Ніну.
- Що б ти хотіла? - запитала Анна-Тереза дівчинку.
Ніна здвигнула плечима. Їй подобалося все.
В одному з магазинів Анні-Терезі приглянулися гарненькі білі сандалики з жовтими листочками. З натуральної шкіри. Нінина взувачка була добряче поношена. Дівчинка приміряла капчики.
- Перфект! - сказала Анна-Тереза.
…Гості поїхали. А Ніна відчувала теплу руку Анни-Терези на своїй голові. І тихенько, щоб ніхто не бачив, плакала…
З усіх подарунків дівчинка найбільше любила сандалики. Коли поверталася додому, витирала з них сільську пилюку і ставила в коробку.
Пізніше хвалилася подарунком перед інтернатськими подругами. І розповідала про Анну-Терезу, яка колись забере її далеко-далеко, до великого міста, у великий будинок.
Якогось дня Ніна не знайшла улюбленої взувачки. Шукала у шафі, під ліжками, в кожному куточку. Сандалики пропали. Їх вкрали. Плакала так, аж температура піднялася…
Анна-Тереза присилала для Ніни гарненькі закордонні одяганки, взуття. Але вона не могла забути білих сандаликів з жовити листочками. Образа чомусь не минала…
…Анна-Тереза з чоловіком раділи Ніниним дизайнерським успіхам. Нею, перспективним модельєром-конструктором взуття, почали цікавитися. Моделі її елегантних туфель на високих підборах, легеньких босоніжок, симпатичних туфельок-човників припали до смаку тим, хто любить зручне, вишукане взуття з фантазією.
Тепер Ніна розробляє модельки дитячих капчиків. Багато дорослих і дитячих виробів прикрашені листочками, квіточками.
Ніну не раз запитували, чому віддає перевагу такому оздобленю. Вона відповідає: «Це моя дитяча таємниця». І це інтригує.
- Ніно, - мовила якось Анна-Тереза, - ніяк не наважуюся запитати: твій «рослинний дизайн» - справді дитяча таємниця чи піар?
- Пригадуєте білі сандалики з жовтими листочками, які ви мені купили, коли приїжджали вперше в Україну? У мене їх вкрали. Це було так образливо. І я вирішила… Просто, я їх дуже любила…
- Пробач, люба. Я не хотіла зробити тобі боляче.
Недарма кажуть: дитячі образи люди пам’ятають довго, часом - все життя. Ось і на Ніну подібні запитання навіюють сум. Здається, улюблені сандалики вона втратила щойно. А ще той лист від Галини: «Родичі передають із-за кордону долари і євро, а від тебе приходять лише посилки…».
Немає коментарів:
Дописати коментар